День Незалежності

[it-is-ukraine]

Назва: День Незалежності
Автор: Марічка, та що з Києва (Marichka from Kyiv)
Фендом: Hetalia: Axis Powers
Персонажі: Канада, Україна
Рейтинг: G
Жанр: Повсякденність, джен
Розмір: Міні
Попередження: ООС
Від автора:
Мене скоро виженуть з фікбуку. Яке горе. Було це написано ще 22 серпня.
Дисклеймер: Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона, а автор фанфіку зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.
Право на розміщення та публікацію: Спочатку питайте
Статус: закінченний.

Канада вирішив привітати Україну.

Смутна й невесела сиділа Україна, дивлячись у вікно. Сьогодні у неї День Незалежності, та й не просто День Незалежності, а двадцята річниця. Вона так готувалась до цього дня, так його чекала, а як тільки він настав, так відразу стало невесело. Може, їй зіпсували настрій події цього року? Та, хіба лише цього року?
Софія подивилася на годинник. 8:00, вона мала повне право ще поспати, але вона навмисне встала раніше, щоб хоч трохи насолодитися тишею, поки Марічка з Кирилом ще не прокинулись. Звичайно, вони обіцяли поводити себе як належить, але Україна знала їх, та як вони виконують ці обіцянки.
Вона тяжко зітхнула й відійшла від вікна. Чому у неї що не бос, то придурок? Мабуть, з усіх найнормальнішими були Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Хоча, дивитись на них через такий значний відрізок історії було легше, адже вже були відомі результати. Можливо, тоді народ теж був не вдоволений владою. Особливо, вони, мабуть, були проти прийняття християнства. Проте, вона уже не пам’ятає точно, треба буде спитати у Києва, він такі речі краще запам’ятовує. Хоча, він був з народження хрещений, Остап ніколи не розумів їх, язичників. Можливо, він уже і не згадає.
Тільки-но Україна задумалась, як з роздумів її вивів дзвінок в двері. Не довго думаючи, вона побігла відчиняти.
На порозі стояв Метью з букетом квітів та якимось пакунком.
- З Днем Народження! Ну, що, я перший?
- Тихіше, дітей побудиш, — посміхнувшись, тихо сказала вона. – Заходь вже.
Канада зайшов і вже тихішим голосом спитав:
- Я, сподіваюсь, тебе не розбудив?
- Ні, я вже давно встала.
Канада опустив голову та почухав потилицю, ніби хотів щось згадати. Ця звичка, разом з емігрантами, таємничим чином передалася йому від України. Нарешті, він задав про подарунок.
- Ем, ну...загалом, це тобі, — сказав він, вручивши їй букет з пакунком.
- Дякую, — з посмішкою сказала Софія.
Метью ніяково посміхнувся. Він цілу промову підготував, поки їхав сюди, а зараз не міг сказати нічого нормального. Як завжди, все йде не так, як він планував.
- Давно ми з тобою не бачилися, — нарешті порушила тишу Софія.
- Ага. В останній раз я тебе бачив 1 липня, але тоді ми не встигли навіть нормально поговорити.
Україна зітхнула та сіла на тумбочку.
- Щось не так? – занепокоєно спитав Канада.
- Розумієш, — Софія ще раз зітхнула, — ця політика псує навіть гарні моменти в житті. От наприклад, ми з тобою: колись ми бачились кожен день, а тепер не можемо навіть на свята нормально поговорити.
- Ми ж тоді жили разом, — сказав Канада, — і я не бачу тут ніякого відношення до політики.
- Як не бачиш? Я ж не маю часу на те, щоб зустрітися з тобою через те, що зайнята проблемами в своїй країні.
Вона подивилась в очі Вільямсу і продовжила.
- Ще й ці ідіоти в керівництві. Не зрозуміло, що вони роблять, для чого і куди діваються гроші. Хоча, ні, це, на жаль, зрозуміло. Влада тільки робить вигляд, що думає про народ, а інколи лінується навіть робити вигляд. Замість того, щоб нарешті об’єднати країну, вони тільки більше сварять моїх дітей. Львів з Харковом вже ніби не брати зовсім.
Софія схрестила руки на грудях, та опустила голову. Ця ситуація в США, суд над Тимошенко, постійні сварки її дітей, все це негативно позначалося на її здоров’ї.
- Мені вже страшно знаходитися поруч з Росією, — продовжувала вона. – Завжди чекаю від нього якогось підступу. Страшно вже повертатися спиною до нього, вже давно втратила я довіру до брата. І все через той проклятий газ. Ох, як би хотілося, щоб не потрібен він був нам, а то одні від нього проблеми.
Вона знову зітхнула.
- От тільки сестру шкода. Боюсь, що скоро опинюся на її місці.
Канада забрав з тумбочки якийсь предмет та підсів до Софії.
- Ти ж так хотіла цієї незалежності...
- Я не відчуваю себе незалежною, — похмуро відповіла вона.
- Софіє, — Метью взяв її за руку, — Що ти з собою зробила? Адже, в деяких країнах все було набагато гірше, але хіба труднощі ламали їх? От, наприклад, Німеччина, адже його роздробленість була гірша за твою, але зараз це ж одна країна. У всіх було погане керівництво і у всіх через це була депресія, але ж треба якось з неї виходити. Україно, хіба всі ці 20 років були поганими: згадай Кличко, ти виграла Евробачення, вам з Польщею доручили Євро 2012 і ти непогано до нього готуєшся. Хіба це погано? Так, в тебе є проблеми, але в кого їх нема? Та і спробуй хоча б намагатися їх якось вирішити! От наприклад, погане керівництво. А чи є серед них гідний кандидат в президенти?
- Ні, — тихо відповіла Черненко, — не впевнена.
- А серед нормальних людей є?
- Є, але вони не хочуть іти в політику. Бояться, що всі їх будуть ненавидіти.
- От бачиш! Проблема не тільки там. Так, встань! Досить скаржитися на свою тяжку долю. Іди й покажи світу, що ти справді „не вмерла”.
Канада й сам не очікував, що може таке сказати. Він – країна, яка завжди піддавалась громадській думці та чий погляд ламався під натиском більшості.
Україна встала і упевненим голосом сказала:
- А ти правий Метью! Треба мені вже щось робити зі своїми проблемами!
Канада був трохи здивований її словами, він і сам не думав, що правий. Він просто сказав те, що думав і виявилося, що його думка для когось важлива.
Схоже, та розмова вплинула не тільки на Україну.

Я дописала останнє речення та стала перечитувати текст. Було 22 серпня 2011 року, до такого важливого для мене 24 числа залишалось два дні. Ноутбук вже нагрів коліна, мишка лежала десь осторонь і я вже зовсім забула про її існування, з двору чулися чиїсь голоси, а я все дивилась в екран. Нарешті, я дочитала та сказала сама до себе:
— Шкода, що це все неправда…