Особливості львівського косплею

[it-is-ukraine]

Назва:Особливості львівського косплею
Автор: Marichka from Kyiv (Марічка, та що з Києва) в соавторстві з BaMaRu
Фендом:Hetalia: Axis Powers
Персонажі/Пейрінг:Росія, косплеєри. Пізніше з'являться інші.
Рейтинг:G
Жанр:Джен, гумор, повсякденність, AU, містика.
Розмір:планується Міні
Попередження:ОЖП, ОЧП, ООС, вставки на іноземній мові.
Від автора:
У мене лише одне прохання: якщо ви відразу зрозуміли, що вам ця тема не буде приємною, то йдіть зразу або ще краще не заходьте, а якщо вже прочитали, то, будь-ласка, без дискусій в коментарях. Дякую за увагу.
Дисклеймер:Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона - Хімаруї. Автор фанфіку зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.
Право на розміщення та публікацію: З дозволу автора
Статус:в процесі.

Невелика група українців готує сценку на найближчий аніме-фестиваль. Перед самим виступом, косплеєра Росії, якого за іронією долі теж звуть Іван, напувають і далеко не водою. Вже в стадії алкогольного сп'яніння, Росія та Іван міняються тілами. Таким чином, Росія опиняється у Львові.

Репетиція

читати

Звичайний, як для Львова, так і для інших міст України, день. Звична для літа спека панувала в місті Лева, допомагаючи в бізнесі продавцям морозива і холодного квасу, якщо не традиційного пива. Погода немов знущалась над городянами, адже було безвітряно, і на чистому блакитному небі не було ні хмаринки. Особливо не пощастило людям, які цього дня кудись поспішали, як Степан. Він мало того, що вийшов пізніше, ніж потрібно було, так ще й примудрився сісти не на той трамвай і проїхати дві зупинки не в тому напрямку. І тепер він, запізнюючись на цілу годину, біжить на репитицію, втішаючи себе думкою, що його вихід все одно наприкінці номеру. Дві пекельні муки - займатись пробіжкою і їхати у душному трамваї в таку погоду.
Нарешті, через десять хвилин бігу, за які Степан вже встиг сильно втомитися, він побачив потрібний йому будинок. Двері під’їзду, з якоїсь причини, були відчинені, тому він без перешкод забіг всередину. На його щастя, потрібна Степану квартира була на першому поверсі.
Втомлений і захеканий він постукав у двері квартири. Через хвилину, йому відкрила тітка Оля - мати Івана. Дуже привітна і добра жінка та гарна мати, от тільки іноді вона вже занадто берегла свого сина.
- Добридень, - трохи віддихавшись відповів Степан, все ще тяжко спираючись рукою об стіну.
- Тебе вже всі зачекались, - сказала вона, впускаючи хлопця в квартиру.
Знявши кеди, він попрямував до кімнати Івана, де проходила репетиція косплей сценки, над якою всі вони мучаються вже мало не півроку. Ну, півроку мучаються, а репетирують три тижні. Тільки він відкрив двері, як почув іронічний вигук Романа:
- З’явився нарешті. Пропоную це відсвяткувати!
- Якщо ви справді хочете відсвяткувати то нічого, я можу додому піти...
- Ні, ні, ні, - сказав Микита, підводячись, - так просто не відвертишся! Ти взагалі, знаєш про такий винахід людства, як годинник?
- Та...ну... ну, вибачте, - Степан почувався трохи ніяково, коли на нього звертало увагу забагато людей, - взагалі, продовжимо репетицію.
Ці слова врятували його, в той же момент, активізувалася авторка сценарію і головний режисер їх веселого балагану – Леся.
- Він правий, у нас же виступ через декілька днів! Давайте все проженемо з самого початку.
Хтось дуже тяжко зітхнув, проте цього ніхто не помітив. Більшість, звичайно, тягнуло далеко від душної квартири, куди-небудь на свіже повітря, щоб поблизу було озеро або річка. Але кожний розумів, що сам погоджувався косплеїти, і аніме-фестиваль не за горами. А поки вони всі зайняті репетицією, пропоную познайомитися з ними поближче. Почнемо з тої дівчини, що зараз тримає в руках сценарій. Як ви вже зрозуміли, її звати Леся і вона авторка всього того, що наша компанія буде робити чи говорити на сцені. Сама вона теж буде брати в тому участь і, незважаючи на свої чорні брови і карі очі, а також не менш темне волосся, яке дуже суперечать канону, буде грати Україну. Як то кажуть, перука, одяг та вата в ліфчику роблять дива. Також, важливо зазначити, що вона зовсім не львів’янка, як ви могли подумати, а справжня, на дві чверті чистокровна киянка.
Крім неї, тут є ще одна киянка, дівчина, яку Леся майже насильно притягла сюди, - Марія. Зараз, вона просто сидить за піаніно і нікого не чіпає, бо по життю вона йде з девізом: „Не хочеш спати, то лежи й мовчи”. Та й слів у неї не було, щоб говорити, проте була не менш важлива роль „живої фонограми”, тобто весь музичний супровід до сценки грала вона. А щоб вона краще вписувалась в загальну атмосферу, її перевдягнуть в Австрію.
Також просимо звернути увагу на вже знайомий нас суб’єкт, який після своїх занять бігом відчайдушно хлепче мінеральну воду, і якого, як ви вже зрозуміли, звуть Степан. Що про нього можна сказати? Та в принципі, нічого. Хіба що те, що він має дуже багато знайомих у всіх можливих українських областях. І це саме він знайшов Лесю з її сценарієм на одному з сайтів, а та, в свою чергу дізнавшись, з якого він міста, доклала всіх зусиль, щоб приїхати до них в найближчий час. Він, до речі, косплеїть Канаду.
А бачите того блондина? Погодьтеся, він просто народжений, щоб косплеїти Росію, адже має натурально зовнішність, яка, чи то на дивний збіг подій, чи то завдяки подарунку долі, дуже співпадає з каноном. Його звуть Іван і він живе в цій квартирі разом з мамою. Не дивлячись на кремезність, насправді, він є дуже наївною людиною, яка хоч і робить все так, як сказала мама, але його можна легко „зламати”. До того ж своєю світлою стороною характеру, теж дуже нагадує самого Росію. А от в схожості темної сторони, та взагалі, її наявності, багато хто сумнівається.
За столом, який перетягнули з кухні спеціально для репетиції, навпроти Івана сидить не менш цікава особистість на ім’я Роман. Він хлопець сам по собі непоганий, не курить і не п’є, але не всі з ним можуть нормально спілкуватися, адже невідомо, чи існує людина, якій би звання „націоналіст” пасувало би більше. Якщо він щось починав робити, то всі хто його знали, могли здогадатись з якою метою. Є у нього одна величезна вада, занадто він запальний та бувало дуже легко піддається на провокації. Отак бувало, міг спалахнути від вже потухлого сірника. Що правда, були знайдені способи погасити його так само швидко, але не кожному це вдавалося. Єдине, що залишається дивним, це те, як хто-небудь взагалі міг затягти людину, яка про „Хеталію”, та й в принципі про будь-яке інше аніме, й гадки не мала, в цю сценку, та ще й на роль Японії.
Зліва від Роми, сиділа, в занадто відвертому одязі, фарбована білявка на ім’я Катерина. Потрібно сказати, що не даремно саме вона косплеїла Францію, адже у них було багато схожого в характері. Краще промовчати на рахунок всіх тих легенд (чи ж правдивих історій), які ходять про неї та її розпущеність. Упустимо її суто особисті справи і просто скажемо, що хлопців у неї було справді багато, а чим закінчувалась кожна зустріч то повністю її справи. Варто лише розповісти про історію її залицяння до Степана. Після багатьох натяків та залицянь з боку Каті, Степан все ж таки наважився і запросив її до нього „на каву”. Яким же було її здивування, коли запрошення „на каву”, виявилось справді запрошенням тільки на каву.
В центрі столу сиділа, ледь стримуючись щоб не засміятися, Оксана – косплеєр Америки. Вона була одною з тих людей, він яких не знаєш, що чекати, бо вони самі не знають, що від себе чекати. Вона дуже швидко змінювала смаки, рішення та рід занять, тому потрібна була валика сила, щоб зациклити її увагу на чомусь одному. Інколи здавалося, що хтось помилково приписав їй зайві п’ять років і насправді вона все та ж сама дитина, якою і була завжди. Друзів у неї було багато, але найкращою подругою вона, з невідомих причин, вважала Катерину. Хоча, зустрічалися вони не так вже й часто, але оскільки Оксана вже вбила це собі в голову, то так і було.
Між Оксаною та Іваном з дуже серйозним виглядом сидів Микита (ні, не той, що у Франка), що грав Англію. Що правда, більшість звали його просто Вася, через його прізвище – Васянович. „Микита” йому подобалось більше, але на „Вася” теж озивався. Чесно признатись, він зараз цілком впевнений в тому, що тут він головний, незважаючи на те, що сценарій тримала Леся. Хоча, як би хтось і розвіяв би цю ілюзію, він навряд проявив хоч якісь емоції. Він був з тих, кого називали флегматиками, тобто тими, кому все ніби пофіг. Єдиний, хто міг порушити його спокій був його молодший брат В’ячеслав або просто Слава, який, до речі, стоїть в он тому кутку і чекає на свій вихід. Слава дратував „Васю на ім’я Микита” просто своєю присутністю, але той навпаки намагався завжди бути зі своїм старшим братиком та, і як на зло, розділяв усі його захоплення. Сам Слава є людиною надзвичайно активною і дружелюбною. Багато говорив, і часто всього не те, що хотіли почути інші, і те, що казати було просто не можна. Трішки дурнувата посмішка рідко зникала з його лиця, і часто залишалась на вустах навіть тоді, коли спав. Проте, як каже сам Микита, найчастіше Славі сниться новий спосіб вивести старшого брата із ладу, або, як це називає сам хлопець, «трішки пожартувати». Саме ці жарти додають, як то кажуть, масла в вогонь, тому, коли брати разом беруться за якусь справу, виникнення пожежі неминуче. Часто влазить в історії, проте за допомогою своєї голови і ніг, він доволі швидко виплутувався.
На дивані сидів інший Слава, тільки той був В’ячеслав і грав Румунію, а цей Станіслав і він грає Польщу. Цей фарбований блондин якщо любив когось сильніше від себе, то... ні себе він любив найбільше. Себе та своїх „славних предків”, які були якимись дуже важливими персонами у Польщі, проте нічого про них достовірно невідомо, бо Слава любить з кожним разом давати їм все нові й нові титули.
Поруч з цим фарбованим блондином, повернувшись обличчям до світла, сидить і зашиває чиїсь штани скромна дівчина, яку всі звуть Русею. Вона косплеїла Литву і була одна з тих, хто бажав залишатися непомітним, проте одне захоплення змусило її перейти через себе. Цим захопленням виявився косплей. Половину свого вільного часу вона шила костюми, а іншу половину – шукала друзів по захопленню. Так вона шукала, шукала, знайшла нашу веселу компанію і вирішила до неї приєднатися. Хоча вона вже не раз косплеїла, але то зазвичай була коротка фото сесія, а не сценка. На сцену вона виходила вперше і не секрет, що Руслана дуже хвилювалась стосовно цього.
Час йшов і, коли Марія програла все, що повинна була, всі повторили свої слова і сценку прогнали тричі, до кімнати зайшла мати Івана і сказала:
- Вибачте, що турбую, але вже доволі пізно.
- Нічого, тьотю Олю, - сказав Степан, - не хвилюйтесь, ми закінчимо через десять хвилин.
- Добре, - сказала вона, покидаючи кімнату.
Микита підвівся зі свого місця і, оглянувши присутніх, сказав:
- Думаю, можна йти додому, от тільки у мене є одне зауваження до Івана.
- Яке? – спитав той, дивлячись на нього таким наївним дитячим поглядом, що Микиті важко було не відвернутись, і він на мить відвів погляд.
- Розумієш, от ти ніби все говориш правильно, на російській і з правильною інтонацією, але якось не по-російськи, не як Росія, розумієш?
- Не дуже розумію...
- А що тут розуміти? – втрутився Роман. – Ти хоч і граєш москаля, але говориш не як москаль. Хоча, не треба вимагати від хлопця неможливого.
Тут не очікувано прокинувся Слава, той що В`ячеслав, і вирішив вставити свої п’ять копійок, не дивлячись на те, що вони не були доречними:
- А може його напоїти? От один мій знайомий тільки як нап’ється може нормально російською розмовляти.
- Не верзи дурниць, - відмахнувся Вася, почувши про нову безглузду ідею молодшого брата. – Ніби не знаєш Івана.
- Це погана ідея, - підтримав його Іван, - я одного разу спробував і більше не хочу, тим більш мені мати не дозволяє.
- Ага, - додала Леся, - навіть я знаю про цю історію. Давайте вже розійдемося! Завтра зустрінемося знову і все обговоримо детальніше. У нас ще є два дні.
Всі прийняли пропозицію Лесі й, попрощавшись, розійшлись по домівках. Лише сама Леся з Марією залишилися стояти біля під’їзду. На їх щастя, Степан вийшов з будинку останнім і помітив це.
- Чого ви тут стоїте?
- Ну, ем, розумієш, тут така справа...
- Она опять забыла дорогу назад, - закінчила за неї фразу Марія.
Степан подивився на дівчат з нерозуміючим поглядом.
- Невже досі не запам’ятали?
Марія заперечливо похитала головою, а Леся тільки ніяково опустила голову. Степану, як завжди, нічого не залишалось, як проводити дівчат додому. Ця ситуація повторювалась майже кожного разу, як вони збирались тут або в іншому місці. Інколи йому в голову приходила думка, що вони спеціально так роблять, але він завжди відганяв її.
Леся зі Степаном йшли попереду, розмовляючи про своє, а Марія трохи відстала, так, ніби навмисне не хотіла їм заважати. Вона говорила багато і швидко, тому очікувала від Степана такої ж швидкої відповіді, проте він доволі довго обдумував свої відповіді, хоча з іншими він спілкувався в нормальному темпі.
- Я ж відчуваю, що тобі важко отак говорити, - нарешті не витримала вона. - Не хвилюйся, говори зі мною так, як з усіма!
- Ти впевнена, що зрозумієш?
- Ти ж не на китайській балакати будеш, звичайно, що зрозумію!
Він зітхнув і, подивившись на Лесю, сказав:
- Підемо завтра в склєп, я знаю дуже слічні сподні, які тобі личитимуть. А потім ми можемо піти в локаль, і замовити фоліжанку пива, а якщо ти захочеш щось солоденького, можемо замовити лєгуміна.*
Ще хвилину Леся йшла мовчки, намагаючись вникнути в суть цих слів, проте її „глибокі” пізнання обмежувались словом „філіжанка”. В решті решт, тишу порушив Степан:
- Я так розумію, що запрошення не прийняте, - з усмішкою сказав він, і поспішив перевести тему. – Щось дуже спекотно останнім часом.
Отак всі троє дійшли до будинку, де, тимчасово, в квартирі дядька Лесі, проживали наші дівчата. Зі Степаном вони прощались по різному, якщо одна просто мовчки кивнула (для Марії цей жест був універсальний і міг означати різні слова, в залежності від ситуації), а друга дуже довго дякувала, намагаючись затягнуті його в гості. В решті решт, йому вдалось ввічливо відмовитися від запрошення та, остаточно розпрощавшись з Лесею, пішов до себе.

*Підем завтра в магазин, я бачив дуже гарні штани/спідницю. Потім ми можемо піти в бар і замовити келих пива або дисерт.

Час мінятись
Нормальна для цієї пори, але аномальна для цього міста спека продовжувалася. Хоч український Гідрометцентр і обіцяв дощі вже через два дні, проте в передбаченні погоди простіше було б повірити своїй акваріумній рибці, ніж вітчизняним метеорологам.
Цього дня, наші герої зібралися в квартирі дядька Лесі. До виступу залишилася лише доба, але не можна було сказати, що вони через це дуже переймалися.
- Тільки день?! Як!? Ми ж нічого не встигаємо!!! Нам кінець! Наш виступ провалиться і ніхто не забуде мені цього до кінця мого життя! – в паніці кричала Леся, бігаючи по квартирі в пошуках сценарію.
Вся компанія спокійно спостерігала за нею, стараючись не заважати цьому приступу паніки, тільки Степан примудрився заснути, сидячи на табуретці. В решті решт, їм набридло спостерігати за цим, тому Микита, той що Вася, сказав:
- Слухай, а нащо він нам? Ми ж все все знаємо.
- Навіть, якщо знаєте, все одно сценарій потрібен, - пробурчала Леся, втрете подивившись під шафою. Мабуть, під час минулих репетицій надто потоваришувала з цими декількома папірцями, адже рідко випускала їх з рук.
В цей час, в кімнату зайшов Лесин дядько, людина на диво спокійна та врівноважена. В руках він тримав саме той нещасний сценарій, через який Леся вже перерила всю кімнату, ледь не покалічив Станіслава, і налякав Русю, яка настільки задумалась, що підскочила на стільці від її криків.
- Я знайшов це в ванній, - сказав він, коли дівчина вирвала сценарій з його рук. – До речі, сьогодні приїжджає твоя двоюрідна сестра Дарина, так що постарайся бути привітною.
Ці слова пролунали так буденно, мов би нічого в них такого страшного й не було, але Леся думала інакше. Неочікувана і малоприємна новина ще більше засмутила і без того заклопотану дівчину.
- З нею постараєшся бути привітною, - пробурчала вона. – Чому вона щороку сюди приїжджає? Мені тут подобається, в мене тут друзі, а вона як не приїде, так весь час тільки й говорить, як їй тут погано.
- Хвилиночку, - втрутилась в розмову Оксана, - яка ще Дарина?
- О, думаю, краще б вам її й не знати, - зітхнула Леся. – Минулого року вона на всю вулицю проклинала львівських архітекторів тільки через те, що вдарилася ногою об бордюр. Та і що там казати, вона взагалі не дуже Львів любить.
- В будь-якому разі, вона буде тут через годину, - відповів дядько Андрій, направляючись до дверей. - Все, більше не буде вам заважати, бо через десять хвилин мені вже треба виходити.
Після цих слів, двері в кімнату зачинилися. Леся тяжко зітхнула та повернулася обличчям до інших.
- Я так відчуваю, що дехто з твоєю сестрою обов’язково посвариться, - сказав Славко, той що Румунія, якось підозріло глянувши на Романа. Через декілька секунд погляди усіх присутніх в кімнаті були спрямовані виключно на Романа.
Той, помітивши це, розправив плечі та, підвівши погляд, сказав:
- Що? Невже в тебе є дар провидіння?
- Хм, а чом би й ні? Хоча, з твоїм характером, і дар не потрібен, - Славко, театрально знизив плечима і не менш награно задумався, після чого відповів так, мов це очевидно. А це було насправді очевидно.
- Та я сама врівноваженість! – з нотками обурення в голосі вигукнув Роман.
- Ага, звичайно, - в один голос сказали всі присутні.
Всі вони знали деякі цікаві історії з життя Романа. Хоча б той випадок, як він, ще будучи в сьомому класі, вибив десятикласнику зуб за декілька необережно сказаних слів. Загалом, якщо й можна було назвати його врівноваженим та спокійним, то... хоча ні, не можна було.
- Та ну вас, - відмахнувся він. – Давайте вже розбудимо Степана та продовжимо цю вашу репетицію.
Всі погодились з ним, та прийнялися будити хлопця, але він заснув так міцно, що не прокинувся навіть якщо б почалася війна. Після декількох невдалих спроб, за діло взялася Олеся. Вона підійшла до Степана з обличчям експерта та тихо прошепотіла йому на вухо:
- Адміністрація фікбуку заблокувала твій профіль.
Ці слова вмить спрацювали, він підскочив на стільці так, ніби його вдарило струмом та скрикнув:
- Вони не мали права! За що!?
Перші секунди, він не розумів хто він, де він і хто всі ці люди, але, почувши сміх своїх однокосплеєрів, до Степана дійшло, що з його сторінкою все в порядку. Посміхнувшись, Леся сказала:
- Ну, як спалося?
Через пару хвилин, всі нарешті заспокоїлися і перейшли до репетиції. Проходив час і, коли все вже було прогнано та повторено, раптом з коридору почулася страшна лайка. Косплеїри здивовано переглянулися, і тільки Леся знала, в чому справа.
- Приїхала, - тяжко зітхнувши, сказала вона.
Двері до вітальні відчинилися і в кімнату зайшла хмура особа, віком приблизно як Леся, та вже знайомий нам дядько. Під оком у дівчини був величезний синець.
- Привіт. А що у тебе з...
- Какая разница? Подумаешь, в дверь не вписалась, так что, каждому нужно обязательно спросить? - Пробурчала вона. – Это, наверное знак был, что не стоило мне садиться в этот чертов поезд.
Після цих слів, вона, навіть не подивившись в сторону інших, пішла на кухню, гучно гримнувши дверима.
- Потяги Львів-Луганськ настільки суворі, що попереджують заздалегідь, - сказав дядько Андрій, підвів вказівний палець догори, що повідомляло про повчальність даного факту, та пішов за Дариною.

Час йшов і, в решті решт, всі вирішили розійтися, домовившись про завтрашню зустріч. Всі, крім Марії, Лесі та Степана, який і не дуже квапився йти, мабуть, через те, що досі не прокинувся, вже пішли. Степан зав’язував шнурки, думаючи про те, які невідкладні справи чекають його в інтернеті, але не судилося йому зробити все так, як планувалося. Він навіть не помітив, що Леся теж взулася, не дивлячись на те, що їй як раз додому йти не треба було.
- Степанчику, а ти ж ще пам’ятаєш, що мені обіцяв? – Леся миттю спробувала повторити славнозвісний погляд Кота із Шрека, або ж просто кота, який випрошує у свого хазяїна щось смачненьке.
- А що я обіцяв? – невпевнено відповів він, намагаючись вдати, що нічого не пам`ятає.
- Що ти мене зводиш на Високий Замок.
- А що, невже ти не знаєш дороги? – здивовано спитав він. – Ти там буваєш частіше, ніж в цій квартирі.
- Ну то й що? В мене дуже погана пам’ять, тим більш, скоро темнішає. А завтра „Динамо” грає з „Карпатами”, а ти ж знаєш цих вболівальників.
- „Карпат”?
- „Динамо”!
В решті решт, у хлопця не залишилося вибору і, після декількох хвилин вмовлянь і «котячих оченят», він погодився, хоч і при умові, що довгою ця прогулянка не буде.
По дорозі туди, його мучила одна думка і, щоб спростувати або підтвердити її, він ніби випадково звернув не в ту сторону. Не встигли вони пройти і п’яти кроків в неправильному напрямку, як Леся це помітила.
- Ти куди? Нам же праворуч.
Степан тільки мовчки повернув назад та пішов в правильну сторону, але висновки він все ж зробив. Йому стало зрозуміло, що вона тягає його за собою не у якості провідника, а тим більш, у якості охоронця. Адже, в такому разі, було б логічніше взяти з собою Романа чи Івана, які набагато сильніші за нього.
Він так задумався над цим, що і не помітив, що вони вже давно дійшли до місця, що його іменують Замковою горою. Хоч, від того славнозвісного замку крім декількох уламків стін нічого не залишилося, але ж з назвою нічого не поробиш. Мабуть, саме звідти відкривався найкращий вид на Старе місто, тому й не дивно, що через Високий Замок пролягала більша кількість туристичних маршрутів Львова.
Оскільки було вже доволі пізно, там було небагато людей. Степан на хвилинку задумався, тому стояв непорушно, опустивши голову, а коли він підняв її, то помітив, що Леся стоїть, спираючись на огорожу, та дивиться кудись в далечінь. Він підійшов до неї, проте вона навіть не помітила того. Степан побачив в її очах якийсь дивний блиск. Такий самий, як тоді, коли він вперше зустрів її особисто. Такий самий, як тоді, коли вона вперше попросила його провести її сюди. Такий самий, як тоді, коли вона, намагаючись навчитись малювати, міряла пропорції з його фігури. Такий самий, як кожного разу, коли вона чула саме слово „Львів”. Спочатку, йому здавалось, що це природно для неї, але потім він помітив, що цей блиск зникав, коли він питав її про Київ, про якесь інше місто, або ж навіть про неї саму.
Степан знову задумався. В такі моменти, він настільки сильно поринав у думки, що повністю відривався від реального світу, ніби засинав з відкритими очима. З цього стану його вивели слова Лесі:
- Що з тобою? Підемо назад, а то щось холодно стає. Ти ж ніби додому хотів.
Степан кивнув та запропонував довести її до дому, проте вона лиш відмахнулася:
- Нічого, сама дійду.
Тоді він знову промовчав, проте теж зробив висновки. „Що це за дівчина та чого їй від мене треба?” – промайнуло в нього в голові.

***


От він, той день, якого чекала і боялася уся наша компанія – день виступу.
Микита вдивлявся в дзеркало, взяте з косметички Катерини, та марно намагався роздивитись в ньому те, як йому приклеїли брови, адже освітлення в приміщенні було навіть гірше, ніж у типових українських під’їздах. Поряд з ним, навмисно вибравши найтемніший куток, закривши обличчя книжкою в чорній палітурці, сидів Роман, на якого вже встигли вдягти японську форму. Причина цього „переховування” не була відома, але ніхто не наважувався питати. Недалеко, теж при всьому параді, стояли Катерина з Оксаною, остання щось розказувала, активно жестикулюючи та раз за разом оглядаючись на Романа. Її співрозмовниця, здавалась, і не слухала її, проте Оксана ніколи не зважала на такі речі, хоч би її не перебивали. А трохи в стороні сидів Степан-Канада, закривши обличчя якимось шматком тканини, поки Руся намагалася нанести лак на „святу канадську завитушку”.
- Все? – спитав він.
- Та май... – тут вона подивилась на балончик і з жахом побачила на ньому якісь невідомі чи то китайські, чи то ще якісь ієрогліфи та напис, зроблений чорним маркером, „клей”. – Ох, ти ж...
- Що там? – спитав хлопець, який нічого не бачив через тканину.
- Та, нічого, то в мене того... шпилька впала, - викрутилася вона. – Можеш вже прибрати.
Степан вже було запідозрив щось, але висловити ці підозри йому завадила Леся, яка, мабуть найбільше з них усіх переживала через цей виступ. І її можна зрозуміти, адже сценарій її, вірші її, режисура її й навіть супровід, частково, вона вибирала. Того дня вона метушилася так, що це робило її трохи неуважною.
- Уф, дізналася, наша сценка буде ближче до кінця, бо фандом виявився не дуже популярним і виступати по ньому будуть тільки три групи, якщо рахувати нас.
- Лесь... – невпевнено сказав Степан.
- Не перебивай! Камера у дядька Андрія, якщо з якихось причин він не зможе зняти, я домовилася з однією людиною, яку вам знати не обов’язково.
- Лесь, в тебе...
- Та що ти мере перебиваєш!?
- Ліву грудь поправ.
Вона опустила очі й побачила, що зліва вата трохи сповзла, тому „форми” тримались не на одному рівні. З обличчям а ля „не палимся”, вона поправила вату та пішла, вже більш спокійна, знову щось уточнювати і дізнаватися. Потрібно сказати, вона вже почала трохи діставати зі своїми питаннями про рояль, та мікрофони, які вони принесли спеціально для виступу, бо тих, що були не вистачало, та й плутатись в дротах не хотілося. По легенді, мікрофони належали Станіславу в якого „типу, є зв’язки”, проте не будемо розбиратись в деталях.
До речі, про самого Станіслава. Він стояв собі біля стіни гордо і спокійно, в рожевій сорочці, яка йому насправді дуже личила, проте не кажіть про це йому, а то ще невідомо, до яких наслідків це може призвести. Значить, стояв він, а тут раптом чиясь рука опустилася йому на плече. Від несподіванки, той аж підскочив, але обернувся і побачив Славу.
- Чого так лякаєш?
- Слухай, у мене є план, - сказав Слава, ніби навіть і не почувши співрозмовника.
- Який ще план? – не зрозумів його Станіслав.
- Ну, пам’ятаєш, я говорив, що Івана треба напоїти. Цей зануда не погодився, а ти потім ще підійшов до мене і сказав, що ідея не погана. Так от, вирішено привести план в дію, а ти повинен мені допомогти.
- А, так ти про це. До чого тут я?
- Ну, як же, ми ж усі прагнемо до однієї мети. Я ж просто хочу зробити якнайкраще. Ну не може ж з ним нічого особливого статися, якщо він вип’є буквально ну трошки. Та й тобі треба тільки пляшку йому дати, не складно ж?
Він лиш задумався та знизав плечима, але через секунду на його обличчі вже з’явилася підозріла посмішка. Правду кажуть, що у цих двох мізки схожі. Навіть Станіслава, ім`я якого в скороченому вигляді має промовлятись як Стас, називають Славою.
- Хвилиночку, а як же ти змусиш його випити?
- Та, в пляшці з під води можна будь-яку прозору рідину видати за воду. Я б міг і сам, але ж він мені після одного випадку не дуже довіряє.
Хлопці знову хитро посміхнулись, що означало згоду, тому Слава спокійно передав пляшку Станіславу та показав, де знаходиться Іван.
Потрібно сказати, що підійшов він як раз дуже вчасно, адже Іван вже мало не помирав від спеки, адже в шарфі й пальті в таку пору не дуже комфортно. Не встиг Станіслав і підійти зі своєю пляшкою, як хлопець вихопив її і, вибачившись, за декілька ковтків випив півпляшки, навіть не помітивши нічого незвичайного. Що сказати, могутня сила переконання! Що правда, ефект не змусив себе довго чекати, промовивши щось на зразок „Ой, мені щось недобре”, він зробив декілька кроків і тут же впав.
Станіслав був настільки шокований, що навіть не знав, що робити. На щастя, повз як раз пробігала Леся.
- Що це?! – наблизившись до них, спитала вона.
- Я... я тут ні до чого, - намагаючись умити руки, відповів хлопець.
Проте дівчині не потрібні були пояснення, коли вона відчула характерний запах горілки.
- Ти що ідіот!? – зірвалась вона.
- Я ж сказав, що ідея не моя, - марно намагався викрутитися він.
- Ах, ти ж, все ж таки... Мала б час, показала б тобі, - сказала вона, гнівно подивившись на Станіслава.
На щастя хлопця, дійсно не було часу для суперечок. Леся повернулась в сторону інших і крикнула:
- Марія, Степан... ой, про що я думаю? Катю, Романе!!!
Вони прибігли тільки почувши, що їх кличуть, як і інші учасники групи, крім Слави, який знав, що йому загрожує, тому поспішив втекти.
- З п`яними поводитись вмієте? – з хвилюванням в голосі спитала вона у прибувших Романа на Катерини.
Ті кивнули.
- Так чого, блін, стоїте!? Робіть щось!!! – крикнула Леся таким тоном, що було страшно навіть наближатися до неї більш, ніж на метр.
Послухавшись наказу, Івана відтягнули кудись в сторону, але ніхто і не звернув увагу куди, бо, в ту ж хвилину, Леся притиснула до стіни Станіслава і погрожувала йому так, що її довелось забирати силою, бо інакше це могло б не дуже весело закінчитися.
Через деякий час, коли Лесю вдалося заспокоїти, а Слава був спійманий Микитою при спробі втечі, всі нарешті могли хоч не хвилинку заспокоїтися. Але що сталося з Іваном досі ніхто не знав.
- Ну чого ж ви, поляки, всі такі ідіоти? – спитала Леся, якій вже встигли дали валер’янки, яку Руся, з невідомих причин завжди носила з собою.
- По-перше, не ідіоти, а, по-друге, я поляк тільки наполовину, - відповів той, про всяк випадок, відійшовши на безпечну відстань.
- Поляк може й на половину, але ідіот на всі сто відсотків. Через тебе ми виступ завалимо. Як ти пропонуєш грати з п’яним косплеїром, який мабуть ще й без тями?
- Як-небудь, - фиркнув той.
Не встигла Леся придумати, що відповісти, як з’явилася Катерина.
- Ну, як? – спитав Степан, про всяк випадок, тримаючи Лесю.
- Не повірити і будете сміятись, - відповіла Катя. – Відкачали, а коли отямився то почав молоти щось на російській про те, чого не дома. Потім почав розказувати Роману, що фіг він йому якісь Курили віддасть і щоб той йшов до біса. Досі не в адекваті, але говорить на диво чітко, як для того, хто не переносить алкоголь.
- Говорить і ходить?! От і прекрасно! Все, сценка не пропаде! – уже з оптимізмом в голосі сказала Леся.
- Стривай, - перервав її Степан, - у нього ж мабуть отруєння. Треба терміново відвезти його до...
- Ну, він же отямився!
Леся нізащо не погодилася б відмінити виступ, тому не здавалася в своїх доказах того, що Іван в порядку. В решті решт, Степан здався.
- Люди, то все дуже чудово, але чули б ви, що він там говорить!
В цей час, ніби як підтвердження її слів, з’явилися Іван та Роман. Наша жертва випадковості, хоч і робила не дуже тверді кроки, проте все одно трималася напрочуд рівно.
- Да пошел ты! Мало того, что с дома украли, так еще и держать меня здесь вздумали?! Фиг вам!
Косплеїри здивовано кліпали очима, навіть не знаючи, як відреагувати на такі слова з уст Івана, який взагалі був втіленням вихованості, і тільки Катерина пробурчала щось на зразок „Я ж казала”. Іван вже хотів покинути будівлю, але дорогу йому перекрили Роман з Микитою.
- Іване, якщо ти не заспокоїшся, я змушений буду розповісти все твоїй матері, - сказав Микита, той який Вася.
- Что ты несешь? Ничерта не понятно.
- Он говорит, - відізвалась Марія, яку всі до того часу ніби й не помічали, - что если ты не успокоишься, то расскажет все твоей маме.
- Что за бред? Моя мать умерла много столетий назад.
Зайве говорити, що така відповідь шокувала всіх присутніх. Мало того, що він не розумів українську, так ще й і поховав свою матір, яка, на щастя, була здоровою та доволі щасливою жінкою. Першим від шоку отямився Микита, який вже, очевидно, мав якесь припущення.
- Як, - казав він повільно, щоб Іван зміг зрозуміти, - звуть?
- Иван Брагинский, - з легким нерозумінням того, що відбувається, відповів той.
Тут уже стало зрозуміло, що Іван не тільки напився, а ще й добряче вдарився головою, коли впав. Присутні перезирнулися і лише Микита, який вже здогадувався про таку відповідь, почав повільно, обдумуючи кожне слово, говорити:
- Значит так, Иван, вот это все, что ты видишь, это не совсем так, как ты видишь…
- Матриця, блін, - перебив його Слава.
- Так вот, мы не те, кем тебе кажемся, это просто игра, театральная постановка. Мы не страны, но и ты не страна. И зовут тебя не Иван Брагинский, а Иван Ковтун. Ты просто немного ударился головой.
- Чё за бред?
Оскільки Іван був напідпитку, йому важко було зрозуміти те, що говорив Микита. Не скільки самі слова, скільки суть в цих словах. Він вже думав йти, але дорогу йому знову перекрив Микита.
- Ты учти, что у тебя нет денег. Да и твоя мама начнет тебя искать. Ты же несовершенолет…
Івану вже набридло, що Микита ставав у нього на шляху, тому на цей раз він просто відштовхнув хлопця і пішов туди, де, на його думку, знаходився вихід. Микита вирішив востаннє спробувати зупинити його і крикнув:
- Ты же в Львове!!!
Цією фразою він привернув увагу інших людей. І складно сказати, що більше їх дивувало: мова, на якій це було сказано, те, що повідомлялися очевидні речі або вираз обличчя Івана, коли він почув, що йому кажуть. Він майже зразу розвернувся і пішов назад, до компанії.
- Усё, понял, молчу, - пробурмотів він, спираючись однією рукою на стінку, щоб не впасти.
Степан, дивлячись на це, трохи засмутився.
- Ну, чому всі вірять в ці дурні стереотипи? – сказав він до Микити.
- Стереотипи – наш найкращий друг, в даній ситуації, - сказав він так, щоб ніхто крім Степана не почув, а потім звернувся до Івана. – Сейчас мы скажем тебе, что нужно сделать. Если ты все…эм… сделаешь правильно, то мы отпустим тебя домой, - побачивши, що Іван з недовірою дивиться на нього, він додав, - клянусь самым дорогим в жизни.
- Вір йому, він поклявся Вікіпедією, - вигукнув Слава, але тут же отримав по шиї.
До виступу залишалось всього нічого, тому довелося швидко пояснювати п’яному Івану що і до чого та чиї підказки слухати.