Виступ.
читати даліСвітло на сцені погасло, з-за куліс спокійно вийшла Марія, в костюмі Австрії. Вона підійшла до синтезатора, який вдало замаскували під рояль і почала грати якусь гаммоподібну мелодію, але зразу ж збилась. Не хвилюйтесь, все було по плану, після того як вона так само „театрально збилася” на спробі зіграти Шопена, Марія, у швидкому темпі, зіграла коломийку, а вже опісля почала грати „Собачий вальс”, який був основним супроводом до сценки.
Музика стала тихішою (дякувати технологіям, на синтезаторі є відповідні кнопки) і на сцені запалилося світло. В правому кутку сцени стояла, імпровізована з ДСП, скотчу та фарби, яка залишилась після ремонту, шафа, а посередині стояв стіл, накритий довгою скатертиною. Скатертина частково закривала коліщатка. За тим столом і сиділи наші герої: справа – Роман-Японія, в центрі – Америка-Оксана, а по правому та лівому боці від неї – Англія-Микита та Франція-Катерина.
- Любі друзі, - почала Оксана-Америка, - я зібрав вас тут...
- Зачекай! – крикнув Микита-Англія. – Тут немає половини.
- А нащо хтось іще? Вони ж будуть тільки заважати? – сказала Оксана-Франція.
Після тих слів, вона стала пересуватись в сторону Англії, навіть не помічаючи перед собою перепону, в обличчі Америки. Микита відсунувся, готуючись до захисту, але в тому не було необхідності, бо Америка майже відразу відштовхнула Францію.
- Що я там казав? – продовжила Осксана-Америка. – А, краще почати, бо мене, як героя, мало часу. Тим більш, Німеччина та Італія не прийдуть, а Росія...
В цей час, на сцену випхнули п’яного Івана. Хоч йому і пояснили ситуацію, але все одно адекватним його назвати не можна було. Залишалось лиш сподіватись на те, що його мозок не повністю відключений. Він пройшов декілька кроків до столу, і, спершись на нього руками, сказав:
- Пришел, встречайте!
Він похитнувся і міг впасти, як би хтось вдало не підставив під нього стілець. Оскільки було невідомо, що він міг сказати або зробити, всі вже свідомо налаштувались на імпровізацію.
- Отже, - знову почала вже в який раз перебита Америка, - я вважаю, що в наших рядах повинно стати на одного менше.
- Можешь идти, Америка, мы не будем скучать! – сказав Росія.
- Дідько, це ж мої слова... – тихо проговорив про себе Англія, мабуть, і не одразу помітивши, що сказав це в голос.
Музика на задньому плані, тим часом, набула тривожного характеру.
Америка була дуже розлючена тим, як принизили її геройську персону, тому не залишалось нічого, як розпочати суперечку. Іван теж підтримав її, незважаючи на те, що і не дуже розумів, де взагалі знаходиться і хто всі ці люди. Франція вирішила часу не гаяти та скористатися тим, що майже всі, хто потенційно міг їй завадити, зайняті, тому почала все ближче наближатися до Англії. Заради того, щоб врятувати свою невинність, той почав опиратися, що, в решті решт, переросло в бійку. Загалом, що можна було сказати, Росія та Америка сперечалися, незрозуміло навіть через що, а Катерина-Франція та Микита-Англія або забули, що просто грають, або просто дуже натурально зображали бійку. Тим часом, Леся за кулісами плакала над своїм сценарієм, проклинаючи той момент, коли весь план зірвався, і тільки Роман-Японія зберігав спокій та пам’ятав про те, що потрібно якось викрутитися. Він інтелігентно поправив пов’язку, яка була побічним ефектом від подій 11 березня, та звернувся до глядачів:
- Ідіоти всі вони. Ніколи не розумів, як вони взагалі змогли досягти таких успіхів, якщо навіть між собою не здатні домовитися.
Ці слова послужили знаком для інших припинити безлад та почати повертатись до сценарію. Адже ж не даремно вони стільки часу витратили на репетиції!
- Стоп! – крикнула Оксана, йдучи зі сцени. – Я не можу витрачати свій геройський час на вас, тому пропоную розійтися.
- З радістю! – сказав Англія.
Скориставшись моментом, той відкинув Катерину вбік та втік за сцену, де його чекала ще більш страшна та реальна погроза в образі розлюченої Лесі. Зрозумівши, що час покинути сцену, Катя поспішила за ним.
Роман теж майже зразу пішов, залишивши Івана одного.
- Ну и пошли вы все, - пробурмотів він, та ліг на стільці.
На задньому плані заграла мелодія „Гей, соколи”. Як тільки він зникнув за столом, як з-під скатертини з’явилися Польща-Станіслав з Литвою-Русею.
- Я ж казав, що нічого не вийде, - сказала Литва. – Та і навіщо ми це робимо?
- Як „навіщо”!? – здивувався Польща. – Я ж тотально тобі вже пояснював, що у мя, типу, драма століття, між іншим! Мало того, що, типу, президент помер...
- Вже рік минув, - пробурмотіла Литва.
- Не перебивай мене! Так, про що це я? Ааа, тотально драма століття, у мя ще й дівчину, типу, намагаються ввести! А до Євро вже тотально трохи менше року!
- Почекай, так ти про Україну?
- А про кого ж ще?
- Так яка вона тобі дівчина? – здивувалась Литва. – Ви ж не зустрічаєтесь, та і сумніваюсь, що взагалі колись будете. Та і з чого ти взяв, що хтось хоче її ”ввести”?
- Та ти ж мене тотально не слухав! Я ж тобі вже показував записку.
Після цих слів, він дістав з кишені пожмаканий клаптик паперу та почав читати:
- Люба Україно, зустрінемось сьогодні у мене. З... Ну, а далі, типу, обірвано. Ми ж повинні якось дізнатись, від кого це.
- І це твої докази? Може, це просто їй, ну не знаю, флешку треба було забрати. А у тебе вже пішли... асоціації. Та і взагалі, до чого тут я?
- Як до чого? Я ж твій найкращий друг!
Декілька секунд Литва з нерозумінням дивилась на нього, а потім, дивлячись уже у зал, сказала:
- Непереконливо.
З цими словами, вона покинула сцену. Польща декілька секунд дивився їй вслід, після чого звернувся вже до глядачів:
- Нічого, сам дізнаюся!
Він розвернувся та пішов зі сцени з іншого боку.
Після того, як Станіслав покинув сцену, з-за столу піднявся Іван. Той зняв одну рукавицю та почав читати підказку, яку йому намалювали перед виходом на сцену:
- Так значит, Украина, вот как. Только отвернешься, а она уже и переспит, и родит, и замуж выйдет. Да еще, не дай Бог, с каким-то там Америкой… Минуточку, значит, предать она меня решила. Нет, со мной это не пройдет. Сейчас же найду этого твоего ухажера и увидит он, как к тебе цепляться.
Він встав зі стільців та поспішив піти зі сцени.
Марія зробила звук на синтезаторі голоснішим і почала награвати „Жарт” Баха. Світло на декілька секунд вимкнулось, за цей час стіл з усіма стільцями пересунули на задній план. Шафа залишилась на своєму старому місці. На столі, так саме на столі, сидів Румунія, вголос роздумуючи над своєю тяжкою долею.
- Ех, клятий інтернет, - говорив він, ніби звертаючись до глядачів. – Був я звичайною країною, пив і спав, як всі звичайні люди. Жив зі своїм циганським стереотипом і, в принципі, хоча б жив. Потім, Брем Стокер мені нав’язав ще й Дракулу, а разом з ним і всіх інших „не живих”. Мені спочатку це не дуже подобалось, але згодом і зрозумів, що це все було не так погано. Але «Сутінки» то вже занадто… Ох, клятий Ютуб! Тепер варто тільки вийти з дому, кожен тобі вслід кричить „румунський спецназ”. Нє, ну дійсно, набридло вже! От, чесне слово, як би міг, скрутив би тому Латвії шию, за те, що його громадяни знімають, та Америці, за те, що його громадяни придумали Ютуб!
Нарешті, він закінчив свій монолог та, підперши голову кулаком, задумався. Тим часом, на сцену вийшов Польща-Станіслав.
- Отже, - звертався він до глядачів, - на зборах ніхто нічого такого не казав. Спробую перевірити її сусідів. Угорщина та Білорусь, типу, жінки, можливо, Росія... нє, всеж таки, не буду тотально ризикувати. Що ж, залишився тільки Румунія. Треба з ним тотально по-чоловічому розібратися.
Тоді він спробував прийняти вираз обличчя а-ля „Я суворий, як позашлюбна дитина Луганськ та Челябінська”, але вийшло швидше щось на зразок „розбірок між п’ятелітками”. Розправивши плечі, Польща-Станіслав підійшов до Румунії-Слави, який все ще перебував в задумливому стані. Поляк, за сценарієм, трохи розгубився, тому зміг видати тільки одну, доволі несподівану, фразу:
- Ти з нею спав?
- Бувало пару раз, - все ще перебуваючи у задумливому стані відповів Румунія. – Стоп, ти про кого?
Зал, який складався в основному з прихильників такого гумору, жарт оцінив.
- Про Україну.
- Ааа, так ти про неї, - сказав Румунія, зрозумівши, яка дурна вийшла ситуація. – Нє, звиняй.
- А, типу, чесно? – сказав Польща-Станіслав, намагаючись набути грізного вигляду, що робило його тільки смішнішим.
Румунія-В’ячислав, дивлячись на це видовище, просто не міг стримати сміх. В решті решт, він відповів:
- Ти в цьому плані звернувся краще б до Франції.
- Точно! – вигукнув Польща. – Як же я зразу про нього не подумав, адже ж це тотально в його стилі. Слухай, типу, а зроби ласку, піди зі мною. Мені просто самому якось, типу, лячно.
- А в чому взагалі справа?
- По дорозі поясню.
Після цих слів, він схопив Славу за рукав та повів за куліси, де Леся вже кликала на допомогу Божу Матір, адже наступним був вихід Івана.
Світло знову погасло на декілька секунд, на цей раз не так довго, адже нічого пересувати не доводилось. На фоні знову грав „Собачий вальс”, майже в центрі сцені стояла Америка-Оксана з листком в одній руці.
- Я прийшов, - читала вона, - щоб звільнити вас від страшної тиранії... так, тут якісь букви... Абдмхра... Нє, думаю, обійдуся без імені. Так от, щоб звільнити вас від страшної тиранії і принести демократію в ваші краї. Дідько, і обов’язково все це говорити? Ай, да ну його, обійдуся.
Сказавши це, вона зім’яла листок і викинула його. В цей час на сцену вийшов Іван. На цьому моменті в нього теж повинен був бути довгий і пафосний монолог, але стільки тексту на руці не вміститься.
- Америка, тебе конец! Это ты к Украине пристаешь!?
- Україна? – сказала Оксана-Америка, не зовсім зрозумівши що і до чого. – Це де?
- А? – не зрозумів Іван.
На щастя, Леся за кулісами швидко зрозуміла, що не так, і повернулася до роботи суфлера.
Іван спробував зобразити ту саму „російську усмішку”, проте його міміка, внаслідок сп’яніння працювала з перебоями.
- Ты из меня дурака не делай.
Як би там була стіна, Америка була б до неї притиснута. Погрозливий вигляд Івана змусив її зрозуміти, що треба терміново щось придумати.
- А, знаєш, я от як раз згадав, - говорила вона, роблячи, про всяк випадок, крок назад, - що Англія здається щось нещодавно казав про... ну, про цю... як її?.. Україну.
- Так я тебе и поверил!
- Та чесне слово!
Іван з підозрою глянув на Америку та сказав те, що йому з усіх сил підказувала Леся:
- Тогда пойду и проверю, но тебе я не доверяю, так что пойдем со мной.
Після цього, він пішов зі сцени, потягнувши за собою Америку.
На задньому плані Марія заграла „Сонату №1” Бетховена, світло знову вимкнулося на декілька секунд. Коли світло знову увімкнулося, на сцену вийшла Катерина-Франція.
- Англія, - казала вона, імітуючи поведінку канонної Білорусі, і зазираючи за шафу, - де б ти не був, все одно не сховаєшся.
Вона тільки підійшла до столу, як звідти вискочив Англія. Погрожуючи одним із стільців, він сказав:
- Не підходь!
Вона вже хотіла щось відповісти, як на сцену вийшли інші. З однієї сторони – Польща з Румунією, з іншої – Росія та Америка.
- Франція, у нас, типу, до тебе тотально важливе питання, - сказав Станіслав-Польща.
- Англия, нам нужно кое-что у тебя узнать.
- Хвилинку, - з підозрюючим тоном спитав Польща, - а що вам, типу, треба від Англії?
- То же самое, что и вам от Франции, - відповів Іван, трохи невиразно, але все одно достатньо розбірливо. – Мы хотим разобраться на счет той записки.
- Почекайте, - перебив їх Микита-Англія, - якої ще записки.
На цьому моменті повинні були йти слова Росії, проте він мовчав. Тиша тривала пару секунд, але, на щастя, Станіслав врятував ситуацію:
- Хтось, типу, залицявся до України. Якщо хоч, покажу.
Він дістав пожмакану записку з кишені і простягнув її Англії. Той взяв її, та, переглянувши, сказав:
- Та це ж може означати що завгодно. От ви б краще пішли і спитали у неї.
- Вот и прекрасно! – сказав Іван таким тоном, ніби його тільки що розбудили. – Пойдем все и спросим!
Хоч там і планувався довгий діалог, в якому пояснювались всі мотиви і причини, але вирішено було не випробовувати долю і піти зі сцени доки Іван ще тримався на ногах.
Поки вмикалося-вимикалося світло, на програші був той самий „Собачий вальс”. Потрібно сказати, що Марія вже почала імпровізувати і грала перше, що прийшло в голову. На сцені з’явилася Україна, яка стояла біля шафи, ніби тримаючи дверцята.
Вийшла й вся інша компанія.
- Україна, - сказав Станіслав, хоч це і були слова Івана, - у нас до тебе тотально питання! Хто до тебе, типу, залицяється?
- Ти, - сказала Леся, виходячи на середину сцени.
- Ну, а ще?
- Так, - сказала вона так, ніби уникала відповіді, - до чого це ти?
- До, типу, цього.
Він показав їй записку, вона декілька секунд просто дивилась на неї, а потім, ледь стримуючи сміх, сказала:
- І ти подумав що це залицяння? Та це просто один з моїх придурків-депутатів. Можеш бути спокійним, я тоді не прийшла.
Потрібно сказати, що більшість „підозрюваних”, хоч і відчули невелике полегшення, але все одно були розчаровані через те, що весь шлях був практично марним. Єдині, хто дійсно був радий – це Польща і Росія.
- Ааа, - з великим полегшенням сказав Польща, - ну, я сподіваюсь, що хоч в Євро ти мене не підведеш.
- А коли це я когось підводила?
- Тобі цікаво? – відізвалась Америка. – Я веду список.
В цей час Марія почала грати програш „Ти ж мене підманула”. Перший куплет співала Америка:
- Ти казала раз багато,
Що уступиш ти у НАТО.
Тебе досі там нема,
Підманула, підвела.
Україна Леся лиш знизала плечима і заспівала приспів:
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе, молодого,
З ума-розуму звела.
Наступний куплет співав Іван, хоч його українська швидше походила на донецький говір.
- Я казал уже нє раз:
„Заплаті мені за газ”.
Як пріду, грошей нєма,
Подманула, подвєла.
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе, мій любий брате,
З ума-розуму звела.
До пісні приєднався і Англія, який не міг згадати нічого особистого, тому і виступив від обличчя усієї Європи:
- Ту аварію в ЧАЕС,
Пам’ятають ще в ЄС.
У наш бік тоді вітер дув,
Ніхто цього не забув.
Україна заспівала свій приспів доволі здивованим голосом:
- Чим же тут я підманула?
Чим же тут я підвела?
То Радянського Союзу
Вся ідея та вина.
Після цих слів, Англія підозріло покосився на Росію, в якого вигляд уже був а-ля „на сьогодні досить”.
- Ти казала, що в неділю, - почала свій куплет не стільки політичного, скільки інтимного характеру Франція, - Даш і ти мені, Софію.
Я прийшов, ти дала в глаз,
Підманула й на сей раз.
Відкинувши від себе Францію, Україна заспівала звичний приспів:
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе молодого,
З ума-розуму звела.
На цьому моменті з-за куліс раптово вийшов Японія у якого теж були деякі претензії:
- Витратила мої хороші,
Не на те „кіотські гроші”.
Хоч різниці нам нема,
Все одно ж ти підвела!
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе, молодого,
З ума-розуму звела.
Далі вперед виступив Румунія зі своїми територіальними претензіями:
- Я казав тобі що зими:
„Ну віддай мені Зміїний”.
А ти бач не віддала,
Підманула, підвела.
На цей раз Україна відповіла більш грубо:
- Я тебе не підманула,
Я тебе не підвела,
Ввічливо тобі сказала:
”Хрін, не острів, тобі на”.
Під кінець пісні, настав час заспівати свій куплет Польщі:
- Я казав, ну що напевно,
Буде в нас з тобою Євро.
Україна вмить його перебила:
- Все як треба проведу,
На цей раз, не підведу!
На цей раз, не підману я,
На цей раз, не підведу,
На цей раз, я обіцяю,
Все як треба проведу!
Пісня закінчилась, зал почав аплодувати. Всі країни, крім України, розійшлись. Ну, як розійшлись, Івана довелося тягнути під руки. Зал затих, на фоні тихо почала грати мелодія з „Титаніка” у виконанні Марії.
Леся підійшла до шафи і відчинила її. Звідти вийшов ніхто інший, як Степан-Канада.
- Думаєш, здогадалися? – спитав він.
- Навряд, ти ж їх знаєш, - відповіла Україна.
Декілька секунд вони просто дивились один на одного, посміхаючись. Очевидно, що Степан просто забув слова. Раптом, він відвернувся від неї й промовив:
- Ні, ну не можна. Це ж... не по канону.
Почувши ці слова, Леся вийшла на середину і подивилася в зал.
- А знаєш, а може ну його?
Після цього, вона зняла перуку, одночасно забравши шпильки, які тримали її косу. Зал в більшості відреагував доволі позитивно, адже, що сказати, в глибині душі, всі українські хеталійці хотіли бачити Україну саме такою - кароокою й чорнобровою.
В цей момент, світло погасилося й музика затихла. Кінець сценки.
***
Увесь день було дуже душно, тому нікого не здивувало, що ввечері пішов дощ, що завершало аномальну, як для Львова, погоду і повертало звичний „сезон дощів”.
Всі косплеєри зібрались в квартирі Микити і Слави, бо як раз їхні батьки поїхали до їх бабусі в Житомирську область, а їх, у зв’язку з виступом, залишили самих на три дні.
Іван відключився зразу після того, як його винесли зі сцени, тому спав у сусідній кімнаті; Степан відразу, як прийшов, побіг до ноутбука, а інші просто обговорювали сьогоднішній виступ. У кімнату зайшов Микита з телефоном в руці.
- Все, - сказав він, - тьотя Оля знає, що Іван тут.
- Не „тьотя”, а „тітка”, - вже автоматично виправляв Роман. – А як тобі це вдалося?
- Елементарно! Ой, ну Ви що, - говорив він, пародіюючи власну розмову, - як же можна його в такий дощ на вулицю відпустити. А раптом він намокне і застудить ноги, руки і праву легеню?
- Ти вмієш вмовляти, - з легкою іронією сказала Леся. – Але що ж нам з ним завтра робити?
- Прокинеться, - сказав він, знизуючи плечима, - прийде в себе, переживе похмілля, ми йому розкажемо, як все було. Загалом, стандартний сценарій.
- Ти думаєш, - з підозрою спитала Леся, – що ці „аномалії” пройдуть?
- Хто знає, але сподіваймося на краще.
Микита був частково правий, тому Леся вирішила не відповідати. Переночують вони, всі одинадцять чоловік, у Микити з Славою, а завтра подивимося, що буде.