Примітка Марічки:
Цього разу, частина на дайрі з'явилася раніше, ніж на фікбуці. Хоча різниця десь в декілька хвилин, але ж раніше!
Хех, я знаю, що опублікувала цей запис у себе в щоденнику на декілька місяців пізніше, але ж хто його тут читає? ^^"
"Добрий" ранок
читати даліІван з титанічним зусиллям зміг піднятись з дивану. Голова сильно боліла, а мозок практично відмовлявся працювати. Він відкрив очі, проте картинка розпливалася, а в ніс вдарив різкий запах спирту, що ще більш його заплутало.
Через декілька хвилин, він все ж таки частково отямився. Він ще досі не розумів, де знаходиться, але якийсь невідомий інстинкт підказував йому шукати ванну кімнату. На його щастя, квартира була не дуже велика, а планування просте, тому він швидко знайшов те, що шукав.
Вмившись та випадково вдарившись об одвірок, Іван вже почав розрізняти речі навколо. Він озирнувся, як раптом зрозумів, що знаходиться далеко не у своїй квартирі. Ковтун намагався згадати всі квартири своїх друзів та родичів, проте нічого схожого йому не згадувалося.
Повернувшись до вітальні, перше що він зробив – це відкрив штори, впустивши світло в темну кімнату, і визирнув у вікно з надією, що пейзаж йому щось пояснить. Проте нічого такого незвичайного там не було: звичайний двір, звичайні машини. Такий пейзаж можна було побачити у більшості районах Львова, Києва та інших міст. Що там сказати, навіть як би він раптом опинився в Польщі чи Росії, то вид з вікна, мабуть, був би такий самий. Загалом, це йому нічого не пояснило.
Іван розвернувся до вітальні, вирівнявся та випрямив плечі. На секунду йому навіть здалось, що він став вищим.
В кімнаті був легкий безлад. Багато де пил, здавалось, ніколи не витирали, хоча, судячи з одягу на стільці, пустим пляшкам біля дивану та багатьом іншим численним ознаками, тут хтось жив. Меблі, очевидно, були ще з радянських часів. Сервант з книжками з повним зібранням творів Чехова, які на виймались звідти, мабуть, відтоді, як їх сюди поставили, декілька крісел, накриті вже вицвівшими чохлами, диван, килим на стіні – все було буденне і звичайна, але зовсім не знайоме Івану.
Хлопець вже почав сильно нервувати. Раптом, він помітив в серванті якісь фотографії. Придивившись, він зрозумів, що на фото був ніби косплей по тій самій „Хеталії”. І потрібно сказати, косплей був доволі якісний. Ті люди ніби вродилися для того, щоб косплеїти саме „Хеталію”.
Тут він почув, що в двері хтось наполегливо стукає. Не встиг він зреагувати на це, як характер стуку змінився так, ніби хтось хотів вибити двері.
- Братик, - лунав жіночий голос з-за дверей, - давай же, впусти меня братик!
На лобі у Івана виступив піт, адже в його голові вже з’явились невтішні здогадки.
- Боже, - злякано прошепотів він, - куди я потрапив?
***
Тим часом, у Львові, в квартирі нам відомих Васяновичів, ще ніхто не прокинувся.
Крім Степана, який відкрив очі й зрозумів, що заснув біля комп’ютера. Піднявши голову з клавіатури, яка відбилася на його щоці клавіша в клавішу, він першим ділом перевірив, чи не заснув раптом на Backspace, але, на його щастя, комп’ютер він, очевидно, вимкнув до того, як відключитись.
Степан встав і відразу пішов на кухню, намагаючись не наступити на Русю, яка спала біля дверей кімнати. Дійшовши до місця призначення, він почав активно шукати на полицях каву хоч в якомусь її вигляді, проте нічого не знайшов, крім річних запасів чаю, солі та якихось незрозумілих приправ.
Поки він робив ревізію на полицях, на кухню зайшла Руся. Вона декілька хвилин мовчки спостерігала за діями хлопця, а потім, нарешті, спитала:
- Що ти шукаєш?
- Засіб від того, - на цій частині він позіхнув, через що зробив паузу, - щоб не заснути.
Степан повернувся до Русі обличчям, і тоді вона помітила, що „канадська завитушка” досі прикрашала зачіску хлопця. Розуміючи, що в цьому є її вина, вона вирішила не видавати себе, але це виходило у неї поганенько.
- Ааа, - говорила вона, якось ніяково киваючи.
Степан тільки но хотів спитати що з нею, але дівчину врятував Роман, який як раз вже вмився і повертався з ванни.
- Добрий ранок, - привітався він, ті в свою чергу просто ввічливо кивнули, як їх привчили до цього в першому чи другому класі.
Роман декілька секунд придивлявся до Степанової зачіски, а потім сказав:
- Ти що, досі в образі?
- А? – не розуміючи його, спитав він.
- Ну, зачіска твоя.
Тепер хлопець зрозумів його. Він, перевіривши наявність завитушка, відразу пішов змивати лак, що пробудило тривогу в серці Русі. Тільки Степан зник за дверима, як в кімнату зайшла Оксана. Хоч у неї було коротке волосся, це не заважало йому щоранку формувати зачіску а-ля мочалка.
- Добрий ранок, - сказала вона, протерши свої очі. – А чого це ви встали, якщо ще навіть десяти нема.
- Зараз дев’ять п’ятдесят п’ять, - сказала Руся, подивившись на годинник.
- І що? Нема ж десяти, - відповіла вона, знизавши плечима.
Оксана, схоже, остаточно прокинулась, тому нарешті помітила, що на кухні знаходився ще й Роман. Потрібно сказати, що вона була з тих людей, які закохуються тільки через те, що захотіли в когось закохатися. При чому цікаво було те, що інколи вона й сама забувала, що закохана.
- Романчику, - намагалась вона говорити ніжним голосом, але це в неї не дуже виходило, - як тобі спалося?
- Нормально, - відповів хлопець, не виражаючи ніяких емоцій.
Потрібно сказати, що „Романчик” або дуже гарно робив вигляд, що не помічає, або й дійсно не помічав численних натяків зі сторони Оксани. І, мабуть, так було краще для них обох.
Після кількох хвилин, розмову наших героїв перебив крик Степана.
- Руся!!! – почувся його розлючений голос з ванної кімнати.
Дівчина, відчувши небезпеку, відразу сховалась за спиною Романа. В ту ж мить, в кухню, мало не розбивши скляні вставки в дверях, ввірвався розлючений Степан. Волосся було мокре, а в тій нещасній завитушці... застряг гребінець.
- Що ти мені з волоссям зробила!? – крикнув він.
- Я-я, випа-падково, - тремтячим голосом відповіла дівчина з-за спини Романа.
- Випадково!? – Степан й сам не знав, що може бути таким. – А ну йди сюди...
Він уже підходив до неї, проте Роман зупинив його.
- Скажу те, що ти зазвичай кажеш мені, - говорив він, - заспокойся.
- Романе...
- Не перебивай мене. Вона ж дівчина. З нею можна сваритися, на неї можна кричати, але ти будеш останнім бидлом, якщо смієш її вдарити. Знаю за власним досвідом.
- І відколи це в тобі раптом прокинувся джентльмен?
- Потім розкажу, цікава історія. Але зараз не про це. Ти вибач її, вона ж випадково.
- Ага, - тихо підтвердила його слова Руся, - випадково.
Степан зітхнув. Він мусив погодитися з цим. Тим більш, його десять секунд гніву пройшли, тому йому вже час було вертатись до своєї звичайної меланхолії, як ні як, ліміт був перевищений.
- Добре, - сказав він, вказуючи на гребінець, що застряг в його волоссі, - а з цим що робити?
- Відріж, - порадила Руся, нарешті вийшовши з-за спини Романа.
Степан вийшов з кухні, перед тим кинувши нехороший погляд на ту, через яку він мусив розпрощатися з цілим пасмом волосся. Коли він знову повернувся в ванну кімнату, на кухню прийшла Леся.
- Чого шум підняли? Деякі люди сплять ще.
- То не ми, то Степан, - сказала Оксана, яка за той час вже встигла зібрати дань з холодильника Васяновичів і спокійно їла знайдені в ньому котлети.
На декілька хвилин стало майже тихо. В сусідній кімнаті сопів Іван, в ванній Степан рився в ящиках, а на кухні Оксана їла котлети – загалом, майже тихо. Раптом, цю відносну тишу зруйнував голосний крик обох Слав:
- Африка!!!
Відразу після цього почувся якийсь шум і приглушені прокльони Микити. Усі, крім Марії, у якої була традиція на канікулах спати до дванадцяти, побігли до вітальні.
Як і було зрозуміло з криків, наші два ідіота влаштували Микиті те, що у табірній культурі прийнято називати „Африкою”, тобто перевернули матрац разом з Микитою, та ще й сіли на нього, на даючи бідному хлопцю встати.
Більшість з тих, хто прийшов, почали тихо сміятись і лише Степан, пробившись крізь натовп, намагався переконати хлопців припинити і звільнити Микиту з під матрацу, проте це не давало ніяких результатів. Тільки коли й сам Микита зрозумів, що нема йому порятунку в Степанових словах і видав таке жалібне прохання про порятунок, що змусило втрутитися Романа.
- Злізли швидко!!! – гаркнув він таким голосом, що обидва Слави в відразу ж встали.
Микита, коли виліз з під матрацу, вже хотів було помститися хлопцям. І він би помстився, як би його не тримали Руся з Оксаною. Микита старався вирватись, проте вони тримали його занадто міцно. Потрібно сказати, всі дівчата в кімнаті хотіли запобігти бійці, крім Лесі, яка кричала: „Відпустіть його! Хай буде бійка!”.
Весь цей шум розбудив Івана, який до того часу спав, як вбитий. Перші декілька секунд він не звертав на себе уваги, проте, коли він остаточно прокинувся і відкрив очі, відразу ж дав про себе знати.
- Кто вы, мать вашу!? – крикнув шокований Іван.
Вся компанія, у тому числі Марія, яка прибігла на крики, з великим подивом дивились на хлопця, який був в неменшому шоці.
Він нарешті відірвав очі від людей і почав розглядати кімнату. Не потрібно було великих розумових зусиль для того, щоб зрозуміти, що він знаходиться не в своїй квартирі.
- Іван, - порушив тишу Станіслав, - ти що того... не пройшло?
- А чё говорчишь как-то по хохляцки?
Степан і Микита, відразу ж, схопили Романа, тим самим вберігши Івана від тілесних пошкоджень. Як би його не вдарило по голові і щоб він не казав, а хлопця треба доставити матері цілого й не ушкодженого.
- Итак, - сказав Іван, - какого хрена я здесь? И где я вообще?
- Иван, успокойся, - почав Микита. – Ты просто немного выпил вчера. Мы у меня дома.
- Да я понял, что не у меня, - пробубнів він, з підозрою подивившись на Васю. – Где? Город? Район? Улица?
- Город Львов, улица Ше… - повільно казав Микита, проте він не зміг закінчити фразу, бо тут же був перебитий Іваном.
- Львов!?
Хлопець ще раз з подивом поглянув на оточуючих. Тепер то до нього дійшло, що все це було не сном. Зрозумівши, як він тотально влип, той обхопив голову руками та почав впорядковувати свої думки, щоб зрозуміти, як він опинився так далеко від Москви.
Наші друзі, яких віднині пов’язав один косплей і одна проблема, тим часом вирішували, що їм робити.
- Не пройшло, як бачиш, - сказала Леся, з долею іронії подивившись на Микиту.
- Ну що поробиш, звідки ж я знав? - відмахнувся він.
- Простіше буде одразу прибити, - пробурмотів Роман, який вже відчував, що з Іваном будуть проблеми.
- Романе, ну не починай ти знову, - сказав Степан, який, потрібно сказати, після сцени на кухні, вже мало не почав вірити в переміни в його характері.
- А що я? Я ж того, жартую, - відповів той, знизавши плечима.
- Так, а тепер давайте серйозно, - сказав Микита таким тоном, ніби вже знав, що треба робити. – Отже, у нас ще є час, поки тьо... тітка Оля не почне хвилюватись за своє чадо. Коротко вводимо цього в курс діла, приводимо до ладу і ведемо до матері. Як щось ляпне, то скажемо, що вжився в роль.
- Ну, це ясно, але ж якщо він таким і залишиться? – спитала Катерина.
- Сьогодні переживе, а ввечері поговоримо, як будемо перевиховувати. До речі...
Микита поглянув уважніше на дівчину, на якій крім майки, яка ледь прикривала те, що треба було прикривати.
- Катя, вдінь ти хоча б труси!
У відповідь вона тільки фиркнула та вийшла з кімнати.
Не встиг Микита і зітхнути з полегшенням, як десь з коридору почувся сигнал мобілки Івана. Леся за секунду принесла його в вітальню і, поглянувши на номер, сказала:
- Це його мати дзвонить. Скинути?
- Ні, ні в якому разі! Дай мені!
Леся спокійно передала слухавку Васі, а той прийняв виклик. Всі в кімнаті як по команді затихли.
- Алло? Тьотя Оля?
- Не „тьотя”, а „тітка”, - за звичкою виправив Роман, проте ніхто і не звернув уваги на його зауваження.
- Де Іван? А він просто в ванній... Ну, не буду ж я його відволікати... Що? Так рано?... Ну, можна він з нами побуде хоча б до обіду?... Та не хвилюйтесь, ми його нагодуємо!... На сніданок...ем... каша, чай... Добре... Добре... Добре... Звичайно... Бувайте, будемо в обід.
Він поклав слухавку і зітхнув з полегшенням.
- Я домовився, в нас часу до обіду. Скільки зараз? Десять сорок? Думаю, нам вистачить.
Тим часом, Іван згадав майже всі події свого життя, в тому числі вчорашній день, крім того таємничого моменту, коли він якимось невідомим способом перенісся зі своєї квартири в Москві, до Львова. Він пам’ятав, як прокинувся у себе дома, пам’ятав, що випив, а далі смутні спогади, про те, що він прокинувся в якомусь незнайомому місці та про якихось людей. Магія? Амнезія? Хімічні експерименти? Все можливо. Одне він знав точно, він – Іван Брагінський, Росія, і йому потрібно якнайшвидше дістатись додому.
З роздумів його вивів Микита.
- Так, сейчас иди в ванну. Не задавай никаких вопросов, все обьясним после завтрака.
Йому не залишалось нічого, крім як скоритися, адже він ще не знав, по суті, нічого. А що як його схопили і утримують члени якоїсь місцевої банди і за дверима стояли сорок, озброєних до зубів чоловіків? Можливо, хоч він і спіймав себе не думці, що це швидше припустимо тільки для альфредовських бойовиків.
- Я їсти хочу, - сказав Станіслав, як тільки Іван вийшов з кімнати. – Що там зі сніданком?
- Ну, там в холодильнику, здається, були котлети.
- Уже нема, - сказала Оксана.
- Нічого, є ще вчорашній борщ.
- Ем, а він теж скінчився, - відповіла Руся знизавши плечима.
- Рис? Картопля? Каша?
- Та його там і так небагато було! – сказала Леся.
- Коли ви встигли? – здивовано спитав Микита.
- Опівнічну закуску ніхто не відміняв.
Вася, на ім’я Микита, просто не міг знайти цензурних слів для того, щоб нормально сформулювати думку. В результаті опитування та ревізії в холодильнику було встановлено, що на сніданок був лише чай, пів банки старої гірчиці та лід. І це при тому, що тільки вчора вранці було повно продуктів, а більша частина чоловічої половини ще не снідала.
Після нетривалої дискусії, було вирішено, що буде проведена експедиція в найближчий магазин.
***
Після того, як Івана коротко інформували про те, хто він і що треба дотримуватися простого правила „не хочеш спати, то лежи й мовчи”, а також дали короткий урок української, в решті решт, вони вийшли з будинку. Група складалась лише з п’яти чоловік: Микити, який вже мало не проголосив себе лідером компанії, хоч про це знав тільки він, Івана, не досить зрозуміло, для чого конкретно його взяли, але Микита сказав, що може коли він побачить майже рідні пейзажі, то може й згадає все, Романа, якого взяли щоб слідкувати за Іваном, Степан і Марія, останніх двох майже ніхто і не помічав, просто треба було показати Марії, як дійти до львівського вокзалу. Йшли майже тихо, Микита читав Івану лекцію на тему «скільки ж від тебе буде проблем», Роман думав про щось своє і навіть не звертав уваги на оточуючих, а Степан, в основному за допомогою жестів, показував Марії куди пройти. Йшов дрібний дощ, але він був настільки непомітний та незначний, що соромно було б розкривати парасольку. Тим більш, що він от от повинен закінчитись, якщо зважати на те, що хмар вже майже не було.
Потрібно сказати, що те, що говорив і показував Степан було цікаво не скільки Марії, скільки Івану. Так, правильно, він вже починав розробляти план для втечі. Він вже трохи зорієнтувався куди йти, залишалось тільки дочекатися слушного моменту. І він дочекався.
Марія, яка не дуже то й дивилась від ноги, випадково перечепилась об нерівність на асфальті. Мало того, що сама вона впала, забруднивши своє біле плаття та порвавши колготи, так ще й, на автоматі схопившись за того, хто стояв найближче, відірвала рукав від піджака Степана. Інша б людина на її місці відразу б почала проклинати все і вся, але вона була людиною культурною і тихою, тому єдине, що вона сказала це „Ах, ти ж...”, а потім, після секундної тиші, почала сміятись.
Їй допомогли встати, а Степан сказав, що йому не шкода піджака, все одно він вже його зносив і рвався він вже раз триста. І все було б добре, та в цей час всі ніби й забули про Івана, чим він і скористався. Першим отямився Роман:
- Так, а де наш хворий на амнезію?
В той же момент, Микита повернув голову і побачив, як той побіг в сторону найближчого двору. Всі відразу ж кинулись за ним, та коли завернули за ріг найближчого будинку, не побачили ні його, ні хоч якихось слідів його перебування тут.
- Алло, Леся? – кричав Степан в слухавку мобільного телефону. – Він втік!
***
Не минуло й п’яти хвилин, як всі зібрались на місці інциденту. Роман і Микита відразу ж побігли шукати хлопця. Степан же пояснював все тим, хто тільки прийшов.
- Ні, ну як ви примудрилися його загубити? – питала Леся.
- Та ж я кажу, що він втік, - не придумавши кращого виправдання, говорив Степан. – Мабуть, він дійсно сильно головою вдарився. Я всяке бачив, але таке...
В цей самий момент прибіг Роман та Микита, які, не знайшовши нікого, вирішили повернутись назад. Віддихавшись, останній сказав:
- Мабуть, ми його вже не знайдемо. Сів на якусь маршрутку та й поїхав звідси.
- Та що ми хвилюємось?! – втрутився Слава. – Міста він не знає, та й у нього ж навіть грошей нема. Куди він дінеться?
При згадці про гроші, Вася почав перелякано перевіряти кишені. Не знайшовши свого гаманця, він зблід і сказав:
- Боже, невже вкрали?
- А, може ти просто загубив? – припустила Руся.
- Я ніколи нічого не гублю, - категорично заперечив він.
- А скільки там було? – поцікавився Слава.
- На маршрутку і плацкарт до Москви вистачить, - сказав він таким голосом, ніби зараз зомліє.
- Зате ми знаємо, де його шукати, - зауважив Степан. – Куди ж йому подітися, як не на вокзал?
Сумнівів не було - Іван поїхав саме туди. Тому всі відразу ж поспішили на вокзал.
***
Потрібно сказати, що Іван витратив немало зусиль на те, щоб дістатися до вокзалу. Проте він пережив все і дістався своєї цілі.
Він більше не задумувався над питанням як він тут опинився, та і йому вже було все рівно. Скоро він поїде звідси. Хай може не відразу до Москви, але головне щоб в Росію, а далі він якось та й добереться до дому.
Після недовгих пошуків, він все ж таки знайшов касу та розклад потягів. Йому можна сказати пощастило, адже саме в той вечір у Львові зупинявся поїзд Ужгород – Вороніж. Побачивши це, він вже було зрадів, та почув десь за спиною знайомий голос:
- Он він!
Це була Оксана, а разом з нею й всі інші. Він навіть не встиг зрозуміти що відбувається, як був мало не збитий з ніг в результаті зіткнення з Оксаною, яка, щоб запобігти новій втечі відразу ж вчепилась йому в руку.
- Ну, все, Іван, - казав Степан. – Нащо ж ти так? Щоб ми твоїй матері сказали? „Звиняйте, Ваш син втік в Росію”?
- Какая еще мать? Я же вам говорил, что она умерла десяток столетий назад, - відповів Іван, який вже трохи розумів що йому кажуть.
- Иван, - сказав Микита, якому вже набридло повторювати одне і теж, - я тебе уже сотню раз повторял, что твоя мать, Ольга Ковтун, жива и здорова.
- Снова завели эту песню про каких-то Ковтунов. Брагинский - моя фамилия! Да и вообще, страна я! И имя мне – Россия!!!
- Та пойняли ми, чо кричиш?! – вигукнула Оксана, яка стояла занадто близько до нього.
Запанувала тиша, всім стало зрозуміло, наскільки сильно Іван вірить в те, що він – Росія, Іван Брагінський, персонаж аніме „Хеталія”. Проте як його повернути до тями? Як переконати його, що в їх світі немає ні Івана Брагінського, ні Веніціано Варгаса, ні взагалі кого-небудь з „Хеталії”?
Тут до світлої Микитиної голови знову прийшла слушна думка:
- Иван, я тебе говорю, что нет никаких стран в человеческих образах. А раз есть – то докажи. Вот мой мобильный, позвони хоть кому-нибудь из своих знакомых!
З цими словами, він простягнув Івану свій мобільний телефон. Той взяв його і, сказавши щось на зразок: „А от и докажу” – він почав набирати єдиний номер, в якому не міг помилитися – свій домашній. Він натиснув кнопку виклику, але почув лише голос оператора, який повідомив йому, що такого номера не існує. Він тричі набирав номер, перевіряючи кожну цифру, проте історія повторювалась – номера не існувало.
Іван зблід.
- Как… номера нет? Что это означает?
- Это означает то, что ты – Иван Ковтун, а Ивана Брагинского никогда не существовало, - з відчуттям перемоги в голосі, відповів Микита.
От тепер до Росії дійшло, куди він влип. Мало того, що в оточенні незнайомих людей, у Львові, так ще й не в своєму Всесвіті! Гірше просто бути не могло. Він не розумів що і як, але тепер знав, що доведеться все ж таки зіграти роль Івана Ковтуна – неповнолітнього львів’янина, який любить свою маму.
Особливості львівського косплею (частина 4)
Примітка Марічки:
Цього разу, частина на дайрі з'явилася раніше, ніж на фікбуці. Хоча різниця десь в декілька хвилин, але ж раніше!
Хех, я знаю, що опублікувала цей запис у себе в щоденнику на декілька місяців пізніше, але ж хто його тут читає? ^^"
"Добрий" ранок
читати далі
Цього разу, частина на дайрі з'явилася раніше, ніж на фікбуці. Хоча різниця десь в декілька хвилин, але ж раніше!
Хех, я знаю, що опублікувала цей запис у себе в щоденнику на декілька місяців пізніше, але ж хто його тут читає? ^^"
"Добрий" ранок
читати далі