Автор: Marichka from Kyiv (Марічка, та що з Києва)
Фендом: Axis Powers Hetalia
Персонажі/Пейрінг: тут мав бути Канада/Україна.
Рейтинг: G
Жанр: Гет, психологія, Songfic, POV
Розмір: Міні.
Попередження: ООС
Від автора:
Ще жива. Та й не просто жива, а ще й навіть пишу. Дрібним почерком списала цілих три з половиною аркуші в блокноті й тепер безмежно рада. Спробую перекласти, як завжди, проте не думаю, що варто викладати це на фікбук, а раптом хтось зрозуміє, що я мала на увазі?
Вийшло багато алегорій, більше, ніж вам здається на перший погляд. Історичні натяки доволі вільні, тобто все поза конкретними датами. Щодо того, чи не лінь було їй перетинати Атлантику заради того, щоб побути в Канаді кілька днів, то це "Хеталія". В каноні був момент, коли Японія йшов із дому до Німеччини лише заради того, щоб попросити солі (в результаті, солі так і не попросив). А щодо цієї пісні в той час, в мене є кілька версій: а) Україна - характерник (саме характерник, бо козак, нехай і баба), і може бачити майбутнє; б) Канада не запам'ятав, яку пісню вона співала і, при редагуванні мемуарів в наш час, вставив першу ліпшу пісню; в) глибоко в свідомості країни прихована свідомість будь-кого з її громадян в будь-який період часу; г) Андрій Середа живе понад сто років, він був там і почув пісню, але записав лише в наші дні; ґ) автору просто сподобалася пісня, а про логіку він не подумав. Вибирайте варіант до душі.
Якщо побачите помилку, то відразу запишіть її, щоб потім вказати мені на неї. Я ж допускаю дві помилки свідомо й сорок через неуважність, а побачу тільки через кілька місяців.
Дисклаймер: Всі права на "Хеталію" належать Хімаруї. Всі права на пісню належать "Кому вниз".
читати
З першої секунди нашої зустрічі я знав одне – я її запам’ятаю. Так воно і сталося, її образ в той перший момент, як я побачив її вперше, постає переді мною так чітко, як не постає жодна з тих речей, яку я так вперто намагався запам’ятати. Звісно, її люди зустрічались зі мною не раз до того, проте я не надто звертав на них увагу. Як я міг тоді знати, що через кілька років я буду мало не ловити за руку кожного представника її народу, аби лиш дізнатись хоч якісь новини з-за того муру, за яким вона живе.
Тої ночі погода була жахлива й дуже нетипова для цієї пори року. Страшна гроза й вітер не давала мені спати, але водночас і не дозволяли мені покинути мій будинок. Все, що мені лишалося, – сидіти в цілковитій темряві, загорнувшись у ковдру, й пустим поглядом уважно вдивлятись в ніщо. Було близько години ночі. Раптом, крізь пелену моїх думок пробився стукіт у двері. Не знаю чому, але навіть крізь грозу я чув його дуже чітко, я навіть не намагався списати все на те, що це мені лише чується. Ні на мить я не задумувався про те, хто міг стукати у двері в такий час, я просто пішов відчиняти двері так спокійно, ніби відчиняв їх своєму сусідові, що прийшов за сіллю в сонячну погоду. Та враз мій спокій і моя легковажність зникли, щойно я побачив її на порозі. Її вигляд просто приголомшив мене. Та краса, що, певно, колись була їй притаманна, сильно змарніла, в усій її постаті читався просто безмежний відчай, а в очах застигла втома. Проте її вигляд не викликав у мене ані жалості, ані відрази, він нагнав на мене якийсь дивний смуток, та водночас тіні, що падали на її обличчя, викликали в мене страх. Вона говорила, хоча ні – шепотіла до мене, проте я не міг розібрати навіть те, якою мовою вона користувалася. Я впустив її без жодних вагань, як і пускав ще багато разів після того.
Вона приходила доволі часто, ніби їй не доводилось пересікати Атлантику для кожної нашої зустрічі. Часом вона жила тут кілька днів, часом – трохи більше двох тижнів. Вона входила в мій дім як у свій та піклувалася про нього так само, допомагаючи мені в усьому, в чому тільки могла. Проте в якийсь момент вона все одно просто зривалася з місця й поверталася до себе.
Як виявилося, вона знала мою мову, навіть обидві мої мови, хоч одну краще за іншу. Проте її вимова була далека від ідеалу, інколи їй було дуже важко говорити, я чув це. Тоді вона писала. Просто в якийсь момент обривала розмову та писала свою відповідь, яку не могла озвучити. Це здавалось дивним, проте таке спілкування мені подобалося навіть більше, адже я й сам погано опанував мистецтво розмови, мені в рази легше було підбирати слова на письмі.
Вона була трохи дивною, але не дивнішою за інших людей. В повсякденному житті вона була найкращою жінкою і, здавалося, була майже щасливою, та проте кожного вечора я бачив безмежний смуток в її очах. Я не знав, чи варто зайвий раз завдавати їй болю та розпитувати. Але вона інколи сама читала питання крізь мою нерішучість й розповідала все. В її розмовах про теперішнє було багато страшних речей. То були дуже непрості часи для всього світу, в те століття я сам зазнав немало горя, але мені все одно ставало недобре від тих розмов, хоч я і вважав, що, після стількох побачених смертей, мене вже тяжко здивувати. Часто я чув імена. Вона критикувала практично всіх, від кого залежала її доля. Хтось щось зробив, хтось не зробив, хтось був надто жорстоким, хтось надто милосердним, хтось бездумним, хтось боягузом. Якби ті слова почув би хтось інший, він би певно сказав, що вона всіх їх ненавидить. Проте це було не зовсім так, вона ненавиділа не всіх, але ця любов виявлялося тільки тоді, коли приходила звістка про смерть когось із них. І тоді я бачив зловтішну усмішку чи щирий відчай у її очах.
Про теперішнє вона говорила дуже тяжко, проте скільки натхнення було в її словах, коли мова йшла про минуле! Вона описувала все таким героїчним і благородним, навіть найбільш криваві подробиці. Здавалося, вона п’яніла від тих спогадів. П’яніла так само, як колись, за її словами, п’яніла від крові ворогів.
Одного разу я насмілився спитати у неї, чому вона вибрала саме мене. Вона могла приїхати до будь-кого, адже на світі безліч інших країн. Невже вона не змогла знайти притулок на рідному континенті, десь ближче до себе?
- «Ближче» не означає «безпечніше». В Європі ніде не можна почувати себе спокійно, – відповіла вона.
Й почалася довга розповідь про плюси та мінуси проживання в тій чи іншій країні Європи. Схоже, вона бувала всюди. Я висловив здивування з цього приводу, а вона посміхнулась.
- Ти, певно, бачив уряди в еміграції. Що ж, тепер перед тобою ціла держава в еміграції.
Не буду брехати, я відчув гордість. Вона була всюди й бачила всіх, але вибрала тільки мене. Не Людвіга з його точністю та прагненням до ідеальності в усьому, не мого опікуна Артура, що знає, як поводитись із жінками, не свого любого брата і не мого зухвалого й енергійного близнюка. Вона обрала саме мене – того, кого не помічають навіть тоді, коли він ризикує життям, намагаючись врятувати світ від катастрофи. Певно, то була та секундна зухвала гордість закоханого юнака, який настільки засліплений наділеною йому увагою, що не бачить усієї логіки речей. Ну звісно ж, вона вибрала мене! Чим же по суті була Європа? Вона лиш нещодавно встала з попелу й почала відновлювати життя, але вже було чути гуркіт. Вже можна було почути, як будували нову машину для знищення, і як повільно світ готувався до нового спалення. І я стояв обличчям до Європи, чув той гуркіт, хоч правим вухом краще, ніж лівим, і все розумів. Вона не йшла до свого брата, чому б їй йти аж за океан, якщо вона не ховалася? Звісно ж, вона вибрала мене, нікого іншого вона не могла вибрати. Не можу згадати, що я дійсно відчував в той момент, але я, певно, образився б на таку холодну логіку у виборі. Хоча ні, варто було б лише одного погляду щоб зрозуміти: це не просто логіка. Я дійсно певен, що вона керувалася не лише розумом. Я бачив, що у неї є симпатія до мене.
Ніч була тиха і холодна, якою вона і мала бути. Незважаючи на це, в будинку стало душно настільки, що я просто не міг не відчинити вікно. Після мого недовгого клопотання зі ставнями, знову запанувала тиша. Потрібно було порушити мовчанку, тому я, зовсім не думаючи про відповідь, яку хочу почути, спитав:
- І що ти збираєшся робити?
Не знаю, чи мене обдурила темрява, чи її очі дійсно заблищали, ніби вона чекала цього питання. Вона підійшла до мене, проте замість того, щоб дивитися мені в очі, вона вдивлялася кудись в далечінь за вікном. Раптом, вона заспівала.
- Я візьму з собою тризуб,
То не тризуб – вила.
Та і піду ген за обрій,
Де гуляє сила.
Її спів був натхненним , а нотах не чутно було фальші. Все ж таки, вона дійсно мала голос і не просто любила, а й вміла співати, але я тоді ще дуже погано знав її мову, тому не міг розібрати практично нічого. Все, що я міг – ввічливо чекати, щоб потім спитати значення всіх тих слів.
- Де гуляє ота сила
Із якимось бидлом,
Що його отая сила
Називає світлом.
В тих словах відчувався відчутний докір, тому я навіть зрадів, що в той момент вона дивилася не на мене, а в далечінь, на місяць, що ще не минув зеніту й продовжував сходити.
- А на небі – зірок!
Глянь, небо гуляє!
Я згадав, коли я бачив її в такому стані, так вона мала звичку розповідати про минуле – натхненно, емоційно, п’яніючи від власних слів. Дивно, я питав її про майбутнє, про прийдешнє вона розмовляла зовсім не так.
- Я на вила тую силу,
Бо то сила підла.
То – не сила, то є сало
Із отого бидла.
А вже потім у струмочку
Та й помию вила.
То – не вила, то є тризуб,
Що рождає силу.
Останній рядок, мав бути найпіднесенішим, проте в найвідповідальніший момент вся впевненість зникла, і нота зрадливо зісковзнула вниз, зруйнувавши всю структуру інтонацій. Пісня завершилася, але співачка чомусь розгублено опустила погляд. Схоже, вона на мить забула, що я погано розумів її пісні, й не квапилася мені все пояснювати.
- Пробач, але... – почав я, та вона, схоже, зрозуміла мене на півслові.
Вмить зникли останні краплі впевненості, вона здивовано звела брови, але все не могла підвести погляд. Її голос тремтів:
- Я не знаю, що робити мені. Я не знаю, що робитимуть зі мною.
Минув день чи два, як я відчув поштовх землі. Я не відразу зрозумів, що сталося, проте вона майже відразу все прояснила:
- Заклали фундамент для нового муру.
Дивно, але це пояснило мені все, і я додав:
- Увімкнули машину знищення.
В той самий день вона знову покинула мене. В той самий день почалася війна.
Після того я довго не бачив її, проте це не була остання наша зустріч. Ми бачились з нею ще раз, уже тоді, коли світ почав збиратись наново з вцілілих деталей. Звісно, я був безмежно радий знову побачити її живою, але ми не розмовляли довго. Вона просила мене сховати все наше листування, зберігаючи їх в цілості, та проте не показувати нікому, а особливо її родичам. Я розумів, що вона мала на увазі, але дозволив пояснити все. Мабуть, я теж мав сказати щось, але втратив ту можливість.
Тому тепер я чекаю. Чекаю, коли вона знову зможе до мене приїхати, коли впаде та стіна, за якою вона живе. Певно, вона буде здивована тим, як змінився світ, і я просто зобов'язаний їй все пояснити. Вже чутно гуркіт і можна відчути коливання. Зовсім скоро ми маємо зустрітися. Клянусь, тепер я буду сміливішим та прийду до тебе сам, і ми знову зможемо говорити, і ми знову зможемо писати одне одному.
Я дочекаюсь, адже чекати лишилося так недовго.