Від автора: Минув рівно місяць, тому, щоб не порушувати режим, вирішено було розділити цю частину.
читати далі
І от, наша компанія знову стоїть біля знайомого вже нам будинку, в якому проживає, проживала і, напевно, в якому доведеться проживати сім’ї Івана.
Потрібно сказати, що ніхто просто не міг пропустити цієї події, напевно, розуміючи, що, якщо зважати на глибокі пізнання мови Івана та на те, як він перші години шарахався від самого слова „Львів”, це буде весело. Микита давав останні настанови Росії, хоча той, очевидно, знаходився в стані „їжачок в тумані”, тому з великим успіхом прослухав основну частину його промови.
- И главное, если спросит что-то, на что ты не сможешь дать ответа, то просто говори, что потом расскажешь, потому что ты сейчас устал и хочешь спать. Понял?
- Ага, - відповів той, киваючи. – Я знаю, как это будет.
- Ну? – спитав він, піднявши одну брову.
- Выбач, я шось притомился…эм… втомился, втулился… нет… спился?
Після цього він, як мала дитина за фортепіано, якій сказали зіграти гамму, а вона, після невдалої спроби, відволікшись, почала просто бахкати по клавіатурі, почав всіма можливими способами перекручувати ту нещасну фразу. При тому так, що навіть Азарову до того було далеко. Від такого знущання над українською мовою, Роман затулив вуха, ледь стримуючись, щоб не дати Івану в морду, інші ж просто сміялися, а В’ячислав навіть дістав мобільний та почав це знімати, і тільки Микита додумався, нарешті, зупинити це знущання з української мови:
- Так, стоп! Просто запомни одну фразу „Піду краще посплю”.
- Пиду краще посплю, - не без акценту, але все ж таки вимовив він.
- Хоча б вже так, - сказав Микита, закотивши очі.
Росія якось нервово зітхнув, не подобалось йому все це. Не зважаючи на те, що йому пояснили, що ніхто його тут не вб’є та дали обіцянку, що Романа будуть стримувати, його уява, опираючись на події початку минулого місяця, малювала до дива неймовірні картини. Івану було б набагато спокійніше з Микитою, ніж йти до тітки Олі, просто тому, що він не знав хто вона така(хоча, як би слухав, що йому казали, то знав би).
- Може досить з ним вже тягатися? – невдоволено пробурмотів Станіслав. – Все ж таки, якщо зважати на моє шляхетне коріння...
- Так, так, - перебила його Катерина, - прапрапрапрабабуся по батьковій лінії двоюрідного племінника першої дружини короля Польського, не нагадуй, набрид вже.
- От тільки не треба з мене сміятися! – ображено вигукнув він. – Між іншим, я справді маю благородне походження. Просто більша частина документів згоріла під час Другої світової.
- Ти ж казав, що Першої? – здивовано зауважила Руся.
- Я ж так і сказав, - викрутився хлопець.
Отже, наша компанія розділилася на дві групи: ті, кому було дуже цікаво (більша частина), та ті, хто дуже хотів додому (тільки Станіслав). Загалом, після довгих суперечок, було вирішено брати тільки тих, хто міг справити гарне враження на матір Івана. Таким чином, автоматом відпали Роман, Катерина та обидва Слави. Також, не пустили Лесю, мовляв, занадто вона „нестримана й гаряча”, якщо Іванова мати занадто добре пізнає її, то може й не дозволити Івану приймати участь в таких заходах, заодно з нею, не пішла й Марія. Окрім них, не пустили й Степана, хоч навіть і не пояснили чому.
Згідно з дуже хитрим планом Микити, вони заводять Івана і залишаються у Ковтунів на чай, де намагатимуться як найдовше затриматись, щоб врятувати Івана від зайвих питань. Вже ввечері, за домовленістю, всі збираються в квартирі дядька Лесі, де детально обговорюють плани на подальше життя.
Наша група з чотирьох людей наближалась до потрібної квартири, а у Івана все частіше билось серце. І от, двері квартири відчинила сама тітка Ольга. Потрібно сказати, Росія був дуже здивований, адже він очікував побачити кого завгодно. Його уява малювала йому найрізноманітніші образи, від інтелігентки, до алкоголічки, від політично нейтральної, до радикально налаштованої націоналістки, від цілком адекватних, до зовсім безглуздих, але вона здивувала його, бо була... цілком нормальною жінкою. При наймі, на перший погляд. До того ж, що дивно, якщо придивитися, то в її рисах обличчя можна було простежити риси його старшої сестри та навіть матері. Звичайно, вона не сильно на неї скидалася, проте щось таке можна було помітити.
Йому вже це все почало здаватися просто жартом і в якийсь момент повинен з’явитись Америка та, сміючись, повідомити йому, що це все – постанова. В наступний момент він би напевно отримав в морду. Проте, якесь внутрішнє чуття казало йому, що це все не так. Все було занадто справжнє, занадто правдиве. Якщо Джонс й справді зміг влаштувати таку виставу, то Росія вимушений буде похвалити його, але перед цим все ж таки дасть в морду.
Коли Іван нарешті відволікся від роздумів, він вже сидів за столом з чашкою чаю, а Микита вже, дуже вміло упускаючи всі неприємності, розказував про виступ. На жаль, його красномовство вичерпалося буквально кількома питаннями, але в них була таємна зброя на ім’я Оксана, яка мала унікальне вміння уникати небажаних розмов та заходити далеко від теми.
- Іване, з тобою щось сталося? – занепокоєно спитала Ольга. – Чому ти мовчиш?
Ось воно, одне з найнебажаніших питань. Іван розгублено подивився на матір, навіть не знаючи, що сказати, адже його словниковий запас не був дуже багатим, але, на щастя, як раз в той момент на трибуну вийшла Оксана.
- Ой, а Ви знаєте, чомусь майже всі весь час мовчать! От він мовчить, Степан мовчить, той що Микитин однокласник, ви всі його знаєте, Марія мовчить, це та, яка на піаніно грала, он навіть Руся мовчить!
Дівчина, ніби підтверджуючи слова Оксани, почала невпевнено кивати.
- І навіть Роман і той не говорить майже, а тільки виправляє, - продовжувала вона. – От знаєте, Роман – прекрасний хлопець. Він і сильний, і розумний. А знали б ви, як він історію гарно знає! От мені ще розказували, що коли ще в них старий учитель історії був, Стефан Болеславович. Зануда такий, на його уроках майже всі засинали. Його ще звали Штефан Штефанович за те, що він дуже сильно шепелявив. А знаєте, от ми сміялися, але коли людина шепелявить, то це ж насправді дуже великі проблеми в людини! От, наприклад, у маминого брата був знайомий, я вже й не пам’ятаю, як його звали, чи то Сергій, чи то Андрій, але то не важливо. Так значить, він на радіо працював, а одного разу впав зі сходів, щось собі пошкодив і після того став сильно шепелявити. Його мало не вигнали з роботи. Потім, ще йому якусь операцію робили. А знаєте, там ніби нічого такого й не зробили, але так дорого!..
Отак, повільно, але цілеспрямовано, вона і зайшла так далеко від початкової теми, що й важко було згадати, з чого все починалося. Що сказати, вона вміло впоралася зі своїм завданням.
***
Тим часом, в хеталійській Москві, Білорусь, яку наш Іван все ж таки пустив, і Японія, який просто так повз проходив, спостерігали дивну картину: Іван, притиснувши до себе подушку, раз у раз набирав на телефоні номер, примовляючи „Мамо, матінко, ну, візьми слухавку”, але кожного разу чув жорстоке „Номера не существует”. При цьому, він ледь стримував сльози. З кожним разом, йому ставало все страшніше, але він продовжував набирати. В решті решт, не додзвонившись ні мамі, ні друзям, ні взагалі комусь з тих, чий номер він знав, Іван не витримав і, відкинувши слухавку, скрикнув:
- Що значить „не існує”!?
Після цього він, ще сильніше притиснувши до себе подушку, забився в куток та почав тихо плакати, закривши обличчя тією самою подушкою.
Від таких дій з боку Росії, спостерігачам стало якось не по собі. Така поведінка для нього була не те що дивною, навіть просто недопустимою. Навіть Білорусь, яка звикла до рішучих дій, зараз не наважувалася до нього підступити.
- Що з ним? – прошепотів Японія, інтелігентно поправляючи пов’язку на оці (землетрус же, якщо хтось забув).
- Не знаю, - відповіла Наталя, з подивом дивлячись на те, що мало вигляд росіянина.
Нарешті, білоруска отямилась від шоку та звернулась до Івана:
- Ваня, что с тобой? Кому ты звонил?
Іван, почувши, що до нього звертаються, підвів заплакані очі та сказав:
- Пані, мо-мо-можна за-за-задати пи-питання?
Наталя, від того, що її улюблений брат раптом чисто заговорив на мові сестри, з якою у нього часом складалися напружені відносини, здивувалася ще більше. Вона невпевнено кивнула, а той, намагаючись заспокоїтися, подовжив:
- Д-де я? І х-х-хто ви?
Хронічна амнезія? Наслідки тижневого запою? Вдарився головою? Чи може щось гірше? Такого з Іваном досі не траплялося, принаймні, Наталя такого не пам’ятала.
- Ты у себя дома, тут, в Москве, - відповідала вона, не приховуючи здивування. – Я твоя сестра – Наташа.
- Москва? Наташа? – перепитав хлопець.
Його найгірші здогадки справдилися. Він нервово засміявся, так, що здавалося, що він от от знову заплаче.
Тим часом, Японія трохи відійшов від культурного шоку. Звичайно, він не був з дуже хитрих, але все ж таки невідомий інстинкт підказував йому, що потрібно використати ситуацію.
- Россия-сан а не могли бы Вы…
Але йому не судилося завершити фразу, адже хлопець, почувши, як до нього звертаються, вигукнув:
- Ні, ні, ні! Ви помиляєтесь, я не Росія!
Японія тільки здивовано кліпав очима, а Білорусь, яка не була така вразлива до дивної поведінки, а також краще розуміла, що він каже, спитала:
- Кто же тогда ты?
- Іван, - він злякано підвів погляд на присутніх та продовжив, - Ковтун. Громадянин України, львів’янин.
Японія з Білорусією з нерозумінням подивились одне на одного. Вони й не знали вже, що робить, а Іван тим часом знову почав ревіти. В решті решт, до голови білоруски прийшла світла ідея і, поки японець намагався вмовити хлопця підписати якісь папери, вона взяла в руки телефон та набрала номер єдиної людини, яка, на її думку, могла владнати ситуацію – України.
***
Проходила година, друга, було десь приблизно без п’яти п’ять годин вечора, чай був вже тричі випитий, печиво з’їдене разом з пачкою, а Оксана все не закінчувала свою історію. Пані Ковтун, через те, що була людиною зразкової культури просто не могла перебити дівчину, а іншим це, хоч і до жаху набридло, було лиш на руку.
- Отже, тоді вони повернулись до готелю, а там їм сказали, що вже вся турбаза на вухах стояла, поки їх шукала. Після того випадку, вони завжди дивились прогноз погоди, перед тим, як піти в гори.
Після цих слів, дівчина замовкла. Спочатку, ніхто і не зрозумів, що вона нарешті закінчила говорити, але, після хвилинного мовчання, Микиту, який вже встиг заснути, штовхнула в бік Руся і він, не розібравши ситуацію, вигукнув:
- Ну, нарешті!
Помітивши, що своїм вигуком він привернув увагу всіх присутніх, він вирішив, що час вже залишати Івана самого. Тим більш, що зловживати гостинністю Ковтунів не варто було. Він одразу ж повідомив всім про те, що час вже йти. Тітка Ольга, ледь стримавши „Як шкода, що ви нарешті йдете”, проводила всіх трьох, доки Оксана раптом не згадає історію з життя, яку не встигла повідомити під час монологу.
В решті решт, вона, зітхнувши, повернулася до свого сина, який весь цей час сидів на місці, подумки проклинаючи всіх за те, що так рано його покинули.
- Ой, щось ти зовсім зблід, - сказала тітка Ольга, подивившись на Івана. – Ти нормально себе почуваєш?
- Піду краще спати, - випалив одну з п’яти завчених фраз Іван і покинув кухню, йдучи до свого ліжка, місце розташування якого, на щастя, йому повідомили.
Минуло трохи більше години, в квартирі дядька Андрія, зібралася вся банда з десяти чоловік. Табуреток катастрофічно не вистачало, тому Славам довелись розміститись на підвіконні, Катерині на колінах Микити (хоча, він був проти, бо та своїм бюстом закривала йому огляд), а Роману підпирати собою стінку. Степан, як завжди, вдавав сплячого, Оксана намагалася привернути увагу Романа, що той вперто ігнорував, Слави про щось пошепки перемовлялися, що додавало турбот Микиті, а Руся й Марія, по своїй звичці, мовчали. Леся, вирішивши взяти на себе обов’язки лідера, не так пафосно, як це хотів зробити Микита, але розпочала:
- Ітак, шо нам з ним робити?
- Я пропонував, - з непомітною долею жарту, відгукнувся Роман.
- Гуманний варіант, - перебила його Леся.
- Елементарно, - виглянувши з-за Катерини, сказав Вася, той що Микита, - потрібно просто його перевиховати. Зробити, можна сказати, з нього зразкового львів’янина, яким він був.
- Це і так ясно! – сказав В’ячеслав. – Вася, кажи по суті.
- Я і казав по суті, - трохи ображено відповів той. – Треба його заново мові вивчить, місто показати, познайомити з однокласниками, родичами та друзями, нагадати старі звички. А, оскільки він всерйоз вважає себе Росією, то доведеться...
- Я зрозумів, - відповів Роман, хитро усміхнувшись. – Хто ж як не я.
- От тільки не перестарайся! – відгукнувся Степан, який весь цей час уважно слухав те, що говорять. – Зразковий не значить стереотипний.
- Не хвилюйся, Степане, - заспокоїла його Леся. – Іван то Іван, щоб там не сталося, звички Романа він не перехопить.
- Ти не знаєш Романа, - буркнув Степан. – Згадати хоча б випадок зі Стефаном Болеславовичем...
- А що це за випадок? - поцікавилась Леся.
- Ой, знаєте, я зараз... – вже хотіла розпочати історію Оксана, але була перебита синхронним вигуком Русі, Катерини й Микити „Не треба!”.
- Потім розкажемо, - сказав, вже спокійнішим голосом Микита.
В коридорі почувся якийсь шум, то повернулись додому дядько Андрій, разом з Дариною, не дуже любимою двоюрідною сестрою Лесі з Харкова. Чулися в основному тільки гучні скарги останньої на те, що до неї тут відносяться якось не так, говорять тут якось не так і взагалі „город у вас какой-то нє такой”. Після недовгого шарудіння, обидві персони з’явились на кухні, дядько Андрій з пакетом з продуктами в руці, а Дарина без нічого.
- Нет, ну я тебе говорю, что они все там на меня косились! – ображено казала дівчина.
- Навіть не знаю чому, - з іронією зауважив Андрій. – Чи то від того, що ти голосно доводила переваги Харкова над Львовом, чи то від того, що ти хвалила комуністичний режим.
- От только не надо опять! – сказала вона, ображено надувши губи.
Весь конфлікт міг би на тому вичерпатися або, якщо казати вірніше, не розпочатися, але Роман не втримався від коментаря:
- Молоді комуністи? Я думав, ви вимерли.
- Я вижу, тут кто-то только на это и надеется, - прийняла виклик Дарья.
- Й багато платять за „форумні війни”?
- Что по себе судишь? Или же бесплатно преподователи с флагом на митингах заставляют стоять?
- Я так бачу, хтось себе здав. Ти ще скажи, що за Союз з Росією!
- Все лучше, чем в ваше долбанное НАТО!
Присутні могли спостерігати унікальну картину, коли холівари з інтернету переходять в побутову дійсність, в прямому сенсі, на кухню. Дивлячись на них, все й не здогадаєшся, що вони мають найкращі знання історії в своїй школі, настільки дурними, неправдоподібними та нікчемними були їх аргументи. Їх сварка майже не несла цінності, це були швидше особисті образи, невміло прикриті фактами.
Довгий час, ніхто й не знав, з якого боку до того підійти. Бійці заважали лиш стіл, Руся, яка сиділа як раз між двох вогнів, та розуміння Романа, що Дарина все ж таки дівчина і він не хоче повторити стару історію з молодших класів, коли йому довелося міняти школу, через те, що не стримався і вдарив дочку завуча.
Дядько Андрій, здивований такою картиною, все ж таки відійшов від шоку та спробував владнати ситуацію, але не зміг. Оскільки, в нікого не було вже сил терпіти, ситуацію взяли в руки Леся і Степан, які вже були більш-менш досвідченими в таких справах.
Їх розціпили та, можна сказати, насильно розвели по іншим приміщенням.
- Клята комуняка! – замість прощання, з усією ненавистю до персони Дарини, вигукнув Роман.
- Чертов бандеровец! – з аналогічними почуттями відповіла Дарья.
Степан вивів Романа з квартири. Вже біля ліфта, він намагався заспокоїти друга, але це йому погано вдавалося. Роман просто палав від злості. Стільки часу він стримувався, не було на кого все виплеснути і от, прийшла вона. Хлопець вважав Дарину просто якимось пекельним створінням, вона здавалася йому найпотворнішою з потвор, хоча насправді, на вигляд, вона була досить гарною. Гнів засліпив йому очі настільки, що Роман вже й забув події останніх днів та такі речі, як логіка та мораль. Він повісив всі гріхи комуністичної влади та її наслідки на одну особу, хоч й сам те не усвідомлював. Він зненавидів її, зненавидів з першого слова.
Нічого не сказавши Степану, він просто пішов, з бажанням якнайшвидше покинути це місце.
Леся, завівши Дарину в іншу кімнату, намагалася вмовити її вести себе адекватно, проте вона навіть і не думала слухати її. Сказати, що вона була зла – нічого не сказати. Це була чистої води лють. Вона бачила в Романі втілення всіх своїх ворогів. Вона, відкинувши начисто здоровий глузд, звинувачувала його в усіх бідах людства, кляла його так, як тільки могла, показуючи свій широкий словниковий запас лайки. Дівчина й зовсім забула, що коли вперше, коли вона побачила Романа, буквально мить, коли вона проходила на кухню через вітальню, вона невільно подумала, що він досить милий. Зараз Роман – її найстрашніший й найненависніший ворог, на таке місце в своєму житті вона поставила його.
Зачинивши родичку в кімнаті, Леся повернулася на кухню, куди вже повернувся Степан.
- І що це було? – здивовано спитав дядько Андрій, який явно такого не очікував.
- Мабуть, НЛО, - відповіла Леся. – Може, підеш з нею поговориш?
- Та доведеться ж, - відповів той, тяжко зітхнувши.
З цими словами він, долаючи неохоту, він пішов вести виховну бесіду з Дариною. Ще на декілька хвилин на кухні запанувала тиша, чулася лише приглушена лайка Лесіної родички.
- Нє, ну це повинно було статися, - сказав Слава, той, який дратує Микиту. – Давайте продовжимо, чи що?
- Так, продовжимо, - погодився Микита, трохи ображений тим, що в нього забрали його слово.
Потрібно сказати, він в душі святкував перемогу, адже Катерина нарешті залишила його в спокої та пішла підпирати стінку.
- Отже, по-перше, пропоную Славу та Славу від цього діла усунути, - продовжив він.
- Хей, Вася, ти що!? – ображено вигукнув його молодший брат. – А чого це? Я, між іншим, типовий „хлопець з Бандерштату”. Хожу до церкви, шаную батьків.*
- А я взагалі з ним в одному класі вчуся! – підтримав обурення Станіслав. – Я ж найкраще знаю всіх наших однокласників і вчителів, а як без того, а?
- По перше, Слава, те, що ти, коли зі школи йдеш, через церковний двір скорочуєш, це не значить, що ти до церкви ходиш. А подарована листівка на День матері не компенсує всю ту мороку, що я й батьки за рік через тебе маємо. А друг твій теж недалеко зайшов!
Потрібно сказати, Микита більше думав не про користь їх в операції, а про те, як би їх здихатись, щоб не заважали йому. Він тільки хотів вже перейти до „аргументів” стосовно Станіслава, але пролунав дзвінок.
Взявши слухавку та побачивши, що дзвонить їх зі Славою мати, він поспішив вийти в сусідню кімнату, щоб відповісти на дзвінок.
- А ви знаєте, - сказала Леся, коли хлопець вийшов, - не слухайте його. Слав обов’язково треба взяти! Адже ж треба показати йому школу, а В’ячеслав теж може сильно знадобитися. Не треба нікого виключати!
- Оце я підтримую! – вигукнув молодший Васянович. – Васю геть, Лесю в президенти!
- На рахунок всього іншого, мову ж тут всі знають?
- Куди ж без цього, - сказала Катерина.
- А хто чистіше за всіх говорить?
- Роман, - не роздумуючи сказала Оксана.
- А хто краще за всіх знає історію міста?
- Роман! – ще впевненіше відповіла Оксана.
- А в місцевих географічних особливостях хто краще всього знається?
- Роман!
- Нє, - сказала Леся, знизуючи плечима, - щось Роман у нас „універсальна пазла”, куди не всунь - всюди підійде.
- Давайте все ж таки проробити план „Б”, - втрутився Степан. - А то я серцем відчуваю, щось у нас з Романом не склеїться.
Далі обговорення йшло в такому ж дусі. Щоб не навантажувати текст зайвою інформацією, скажемо коротше, поки Микита розмовляв з мамою, обов’язки розділили таким чином: Роман – історія, ідеологія, підґрунтя для подальших експериментів; Оксана, Роман – чистота мови; Степан, Леся, Роман – історія та географія міста; Станіслав, Микита – родичі, однокласники, знайомі; Катерина, Слава – всі проблеми „на районі”; Руся – бутерброди (ну, не гнати же дівку, як прийшла). Марія, на жаль, покидає місто наступного ранку.
Тільки завершили останнє обговорення, як зайшов сумний на невеселий Микита.
- Я ж казав, через Славу всі проблеми! – сказав той, поклавши телефон назад в кишеню. – Мені матір півгодини лекцію читала, через те, що він квартиру не прибрав. Викликають додому зараз же. Хто знає, може все перевиховання обламається через нього!
- Вася, а чо це я квартиру не прибрав? Те, що ти найперший звалив не звільняє тебе від обов’язків.
- Тільки не треба переводити стрілки, – з ноткою обурення в голосі сказав Микита.
- Так, не сваріться хоч ви, - сказав Степан, з докором подивившись на братів.
Після недовгого пояснення, Васяновичі покинули квартиру. Після них повільно розійшлися й всі інші. Домовилися про зустріч в десять годин завтрашнього ранку.
***
Хоч на вулиці було ще світло, але годинник показував вже доволі пізній час, як це часто буває. Та сама квартира Росії.
Україна, як і обіцяла, прийшла вчасно. Разом з сестрою, їм вдалося заспокоїти та приспати Івана. Він спокійно спав на колінах в українки, періодично, крізь сон, буркочучи щось незрозуміле. Японія ж втік ще до її приходу, все ж таки добувши жаданий підпис, проте їх він мало хвилював, зараз було не до того.
- И что это было? – питала білоруска.
- Я й не знаю, - відповідала вона.
Казати, що Україна була здивована такою поведінкою – нічого не сказати. Особливо в світлі того, як їх стосунки погіршились останнім часом. Вона не могла знайти нормального пояснення і в якийсь момент навіть повірила в версію про Івана Ковтуна. Проте, були перевірені всі особливі ознаки Росії, всі родимки та шрами були на місці, тому не виникало сумнівів, що перед ними Брагінський, але який, очевидно, трохи вдарився головою.
- Можливо, то все горілка, - не знайшовши інших пояснень, припустила Україна. – Залишається лиш чекати завтра.
*Бо ми – хлопці з Бандерштату. Ходимо до церкви, шануємо батьків. – рядок з приспіву пісні Братів Гадюкіних „Ми – хлопці з Бандерштату” з однойменного альбому. До слова, також, в тексті часто повторюється рядок з іншої пісні того самого альбому „А на Україні лад і спокій” – „не хочеш спати, то лежи й мовчи”.
читати далі
І от, наша компанія знову стоїть біля знайомого вже нам будинку, в якому проживає, проживала і, напевно, в якому доведеться проживати сім’ї Івана.
Потрібно сказати, що ніхто просто не міг пропустити цієї події, напевно, розуміючи, що, якщо зважати на глибокі пізнання мови Івана та на те, як він перші години шарахався від самого слова „Львів”, це буде весело. Микита давав останні настанови Росії, хоча той, очевидно, знаходився в стані „їжачок в тумані”, тому з великим успіхом прослухав основну частину його промови.
- И главное, если спросит что-то, на что ты не сможешь дать ответа, то просто говори, что потом расскажешь, потому что ты сейчас устал и хочешь спать. Понял?
- Ага, - відповів той, киваючи. – Я знаю, как это будет.
- Ну? – спитав він, піднявши одну брову.
- Выбач, я шось притомился…эм… втомился, втулился… нет… спился?
Після цього він, як мала дитина за фортепіано, якій сказали зіграти гамму, а вона, після невдалої спроби, відволікшись, почала просто бахкати по клавіатурі, почав всіма можливими способами перекручувати ту нещасну фразу. При тому так, що навіть Азарову до того було далеко. Від такого знущання над українською мовою, Роман затулив вуха, ледь стримуючись, щоб не дати Івану в морду, інші ж просто сміялися, а В’ячислав навіть дістав мобільний та почав це знімати, і тільки Микита додумався, нарешті, зупинити це знущання з української мови:
- Так, стоп! Просто запомни одну фразу „Піду краще посплю”.
- Пиду краще посплю, - не без акценту, але все ж таки вимовив він.
- Хоча б вже так, - сказав Микита, закотивши очі.
Росія якось нервово зітхнув, не подобалось йому все це. Не зважаючи на те, що йому пояснили, що ніхто його тут не вб’є та дали обіцянку, що Романа будуть стримувати, його уява, опираючись на події початку минулого місяця, малювала до дива неймовірні картини. Івану було б набагато спокійніше з Микитою, ніж йти до тітки Олі, просто тому, що він не знав хто вона така(хоча, як би слухав, що йому казали, то знав би).
- Може досить з ним вже тягатися? – невдоволено пробурмотів Станіслав. – Все ж таки, якщо зважати на моє шляхетне коріння...
- Так, так, - перебила його Катерина, - прапрапрапрабабуся по батьковій лінії двоюрідного племінника першої дружини короля Польського, не нагадуй, набрид вже.
- От тільки не треба з мене сміятися! – ображено вигукнув він. – Між іншим, я справді маю благородне походження. Просто більша частина документів згоріла під час Другої світової.
- Ти ж казав, що Першої? – здивовано зауважила Руся.
- Я ж так і сказав, - викрутився хлопець.
Отже, наша компанія розділилася на дві групи: ті, кому було дуже цікаво (більша частина), та ті, хто дуже хотів додому (тільки Станіслав). Загалом, після довгих суперечок, було вирішено брати тільки тих, хто міг справити гарне враження на матір Івана. Таким чином, автоматом відпали Роман, Катерина та обидва Слави. Також, не пустили Лесю, мовляв, занадто вона „нестримана й гаряча”, якщо Іванова мати занадто добре пізнає її, то може й не дозволити Івану приймати участь в таких заходах, заодно з нею, не пішла й Марія. Окрім них, не пустили й Степана, хоч навіть і не пояснили чому.
Згідно з дуже хитрим планом Микити, вони заводять Івана і залишаються у Ковтунів на чай, де намагатимуться як найдовше затриматись, щоб врятувати Івана від зайвих питань. Вже ввечері, за домовленістю, всі збираються в квартирі дядька Лесі, де детально обговорюють плани на подальше життя.
Наша група з чотирьох людей наближалась до потрібної квартири, а у Івана все частіше билось серце. І от, двері квартири відчинила сама тітка Ольга. Потрібно сказати, Росія був дуже здивований, адже він очікував побачити кого завгодно. Його уява малювала йому найрізноманітніші образи, від інтелігентки, до алкоголічки, від політично нейтральної, до радикально налаштованої націоналістки, від цілком адекватних, до зовсім безглуздих, але вона здивувала його, бо була... цілком нормальною жінкою. При наймі, на перший погляд. До того ж, що дивно, якщо придивитися, то в її рисах обличчя можна було простежити риси його старшої сестри та навіть матері. Звичайно, вона не сильно на неї скидалася, проте щось таке можна було помітити.
Йому вже це все почало здаватися просто жартом і в якийсь момент повинен з’явитись Америка та, сміючись, повідомити йому, що це все – постанова. В наступний момент він би напевно отримав в морду. Проте, якесь внутрішнє чуття казало йому, що це все не так. Все було занадто справжнє, занадто правдиве. Якщо Джонс й справді зміг влаштувати таку виставу, то Росія вимушений буде похвалити його, але перед цим все ж таки дасть в морду.
Коли Іван нарешті відволікся від роздумів, він вже сидів за столом з чашкою чаю, а Микита вже, дуже вміло упускаючи всі неприємності, розказував про виступ. На жаль, його красномовство вичерпалося буквально кількома питаннями, але в них була таємна зброя на ім’я Оксана, яка мала унікальне вміння уникати небажаних розмов та заходити далеко від теми.
- Іване, з тобою щось сталося? – занепокоєно спитала Ольга. – Чому ти мовчиш?
Ось воно, одне з найнебажаніших питань. Іван розгублено подивився на матір, навіть не знаючи, що сказати, адже його словниковий запас не був дуже багатим, але, на щастя, як раз в той момент на трибуну вийшла Оксана.
- Ой, а Ви знаєте, чомусь майже всі весь час мовчать! От він мовчить, Степан мовчить, той що Микитин однокласник, ви всі його знаєте, Марія мовчить, це та, яка на піаніно грала, он навіть Руся мовчить!
Дівчина, ніби підтверджуючи слова Оксани, почала невпевнено кивати.
- І навіть Роман і той не говорить майже, а тільки виправляє, - продовжувала вона. – От знаєте, Роман – прекрасний хлопець. Він і сильний, і розумний. А знали б ви, як він історію гарно знає! От мені ще розказували, що коли ще в них старий учитель історії був, Стефан Болеславович. Зануда такий, на його уроках майже всі засинали. Його ще звали Штефан Штефанович за те, що він дуже сильно шепелявив. А знаєте, от ми сміялися, але коли людина шепелявить, то це ж насправді дуже великі проблеми в людини! От, наприклад, у маминого брата був знайомий, я вже й не пам’ятаю, як його звали, чи то Сергій, чи то Андрій, але то не важливо. Так значить, він на радіо працював, а одного разу впав зі сходів, щось собі пошкодив і після того став сильно шепелявити. Його мало не вигнали з роботи. Потім, ще йому якусь операцію робили. А знаєте, там ніби нічого такого й не зробили, але так дорого!..
Отак, повільно, але цілеспрямовано, вона і зайшла так далеко від початкової теми, що й важко було згадати, з чого все починалося. Що сказати, вона вміло впоралася зі своїм завданням.
***
Тим часом, в хеталійській Москві, Білорусь, яку наш Іван все ж таки пустив, і Японія, який просто так повз проходив, спостерігали дивну картину: Іван, притиснувши до себе подушку, раз у раз набирав на телефоні номер, примовляючи „Мамо, матінко, ну, візьми слухавку”, але кожного разу чув жорстоке „Номера не существует”. При цьому, він ледь стримував сльози. З кожним разом, йому ставало все страшніше, але він продовжував набирати. В решті решт, не додзвонившись ні мамі, ні друзям, ні взагалі комусь з тих, чий номер він знав, Іван не витримав і, відкинувши слухавку, скрикнув:
- Що значить „не існує”!?
Після цього він, ще сильніше притиснувши до себе подушку, забився в куток та почав тихо плакати, закривши обличчя тією самою подушкою.
Від таких дій з боку Росії, спостерігачам стало якось не по собі. Така поведінка для нього була не те що дивною, навіть просто недопустимою. Навіть Білорусь, яка звикла до рішучих дій, зараз не наважувалася до нього підступити.
- Що з ним? – прошепотів Японія, інтелігентно поправляючи пов’язку на оці (землетрус же, якщо хтось забув).
- Не знаю, - відповіла Наталя, з подивом дивлячись на те, що мало вигляд росіянина.
Нарешті, білоруска отямилась від шоку та звернулась до Івана:
- Ваня, что с тобой? Кому ты звонил?
Іван, почувши, що до нього звертаються, підвів заплакані очі та сказав:
- Пані, мо-мо-можна за-за-задати пи-питання?
Наталя, від того, що її улюблений брат раптом чисто заговорив на мові сестри, з якою у нього часом складалися напружені відносини, здивувалася ще більше. Вона невпевнено кивнула, а той, намагаючись заспокоїтися, подовжив:
- Д-де я? І х-х-хто ви?
Хронічна амнезія? Наслідки тижневого запою? Вдарився головою? Чи може щось гірше? Такого з Іваном досі не траплялося, принаймні, Наталя такого не пам’ятала.
- Ты у себя дома, тут, в Москве, - відповідала вона, не приховуючи здивування. – Я твоя сестра – Наташа.
- Москва? Наташа? – перепитав хлопець.
Його найгірші здогадки справдилися. Він нервово засміявся, так, що здавалося, що він от от знову заплаче.
Тим часом, Японія трохи відійшов від культурного шоку. Звичайно, він не був з дуже хитрих, але все ж таки невідомий інстинкт підказував йому, що потрібно використати ситуацію.
- Россия-сан а не могли бы Вы…
Але йому не судилося завершити фразу, адже хлопець, почувши, як до нього звертаються, вигукнув:
- Ні, ні, ні! Ви помиляєтесь, я не Росія!
Японія тільки здивовано кліпав очима, а Білорусь, яка не була така вразлива до дивної поведінки, а також краще розуміла, що він каже, спитала:
- Кто же тогда ты?
- Іван, - він злякано підвів погляд на присутніх та продовжив, - Ковтун. Громадянин України, львів’янин.
Японія з Білорусією з нерозумінням подивились одне на одного. Вони й не знали вже, що робить, а Іван тим часом знову почав ревіти. В решті решт, до голови білоруски прийшла світла ідея і, поки японець намагався вмовити хлопця підписати якісь папери, вона взяла в руки телефон та набрала номер єдиної людини, яка, на її думку, могла владнати ситуацію – України.
***
Проходила година, друга, було десь приблизно без п’яти п’ять годин вечора, чай був вже тричі випитий, печиво з’їдене разом з пачкою, а Оксана все не закінчувала свою історію. Пані Ковтун, через те, що була людиною зразкової культури просто не могла перебити дівчину, а іншим це, хоч і до жаху набридло, було лиш на руку.
- Отже, тоді вони повернулись до готелю, а там їм сказали, що вже вся турбаза на вухах стояла, поки їх шукала. Після того випадку, вони завжди дивились прогноз погоди, перед тим, як піти в гори.
Після цих слів, дівчина замовкла. Спочатку, ніхто і не зрозумів, що вона нарешті закінчила говорити, але, після хвилинного мовчання, Микиту, який вже встиг заснути, штовхнула в бік Руся і він, не розібравши ситуацію, вигукнув:
- Ну, нарешті!
Помітивши, що своїм вигуком він привернув увагу всіх присутніх, він вирішив, що час вже залишати Івана самого. Тим більш, що зловживати гостинністю Ковтунів не варто було. Він одразу ж повідомив всім про те, що час вже йти. Тітка Ольга, ледь стримавши „Як шкода, що ви нарешті йдете”, проводила всіх трьох, доки Оксана раптом не згадає історію з життя, яку не встигла повідомити під час монологу.
В решті решт, вона, зітхнувши, повернулася до свого сина, який весь цей час сидів на місці, подумки проклинаючи всіх за те, що так рано його покинули.
- Ой, щось ти зовсім зблід, - сказала тітка Ольга, подивившись на Івана. – Ти нормально себе почуваєш?
- Піду краще спати, - випалив одну з п’яти завчених фраз Іван і покинув кухню, йдучи до свого ліжка, місце розташування якого, на щастя, йому повідомили.
Минуло трохи більше години, в квартирі дядька Андрія, зібралася вся банда з десяти чоловік. Табуреток катастрофічно не вистачало, тому Славам довелись розміститись на підвіконні, Катерині на колінах Микити (хоча, він був проти, бо та своїм бюстом закривала йому огляд), а Роману підпирати собою стінку. Степан, як завжди, вдавав сплячого, Оксана намагалася привернути увагу Романа, що той вперто ігнорував, Слави про щось пошепки перемовлялися, що додавало турбот Микиті, а Руся й Марія, по своїй звичці, мовчали. Леся, вирішивши взяти на себе обов’язки лідера, не так пафосно, як це хотів зробити Микита, але розпочала:
- Ітак, шо нам з ним робити?
- Я пропонував, - з непомітною долею жарту, відгукнувся Роман.
- Гуманний варіант, - перебила його Леся.
- Елементарно, - виглянувши з-за Катерини, сказав Вася, той що Микита, - потрібно просто його перевиховати. Зробити, можна сказати, з нього зразкового львів’янина, яким він був.
- Це і так ясно! – сказав В’ячеслав. – Вася, кажи по суті.
- Я і казав по суті, - трохи ображено відповів той. – Треба його заново мові вивчить, місто показати, познайомити з однокласниками, родичами та друзями, нагадати старі звички. А, оскільки він всерйоз вважає себе Росією, то доведеться...
- Я зрозумів, - відповів Роман, хитро усміхнувшись. – Хто ж як не я.
- От тільки не перестарайся! – відгукнувся Степан, який весь цей час уважно слухав те, що говорять. – Зразковий не значить стереотипний.
- Не хвилюйся, Степане, - заспокоїла його Леся. – Іван то Іван, щоб там не сталося, звички Романа він не перехопить.
- Ти не знаєш Романа, - буркнув Степан. – Згадати хоча б випадок зі Стефаном Болеславовичем...
- А що це за випадок? - поцікавилась Леся.
- Ой, знаєте, я зараз... – вже хотіла розпочати історію Оксана, але була перебита синхронним вигуком Русі, Катерини й Микити „Не треба!”.
- Потім розкажемо, - сказав, вже спокійнішим голосом Микита.
В коридорі почувся якийсь шум, то повернулись додому дядько Андрій, разом з Дариною, не дуже любимою двоюрідною сестрою Лесі з Харкова. Чулися в основному тільки гучні скарги останньої на те, що до неї тут відносяться якось не так, говорять тут якось не так і взагалі „город у вас какой-то нє такой”. Після недовгого шарудіння, обидві персони з’явились на кухні, дядько Андрій з пакетом з продуктами в руці, а Дарина без нічого.
- Нет, ну я тебе говорю, что они все там на меня косились! – ображено казала дівчина.
- Навіть не знаю чому, - з іронією зауважив Андрій. – Чи то від того, що ти голосно доводила переваги Харкова над Львовом, чи то від того, що ти хвалила комуністичний режим.
- От только не надо опять! – сказала вона, ображено надувши губи.
Весь конфлікт міг би на тому вичерпатися або, якщо казати вірніше, не розпочатися, але Роман не втримався від коментаря:
- Молоді комуністи? Я думав, ви вимерли.
- Я вижу, тут кто-то только на это и надеется, - прийняла виклик Дарья.
- Й багато платять за „форумні війни”?
- Что по себе судишь? Или же бесплатно преподователи с флагом на митингах заставляют стоять?
- Я так бачу, хтось себе здав. Ти ще скажи, що за Союз з Росією!
- Все лучше, чем в ваше долбанное НАТО!
Присутні могли спостерігати унікальну картину, коли холівари з інтернету переходять в побутову дійсність, в прямому сенсі, на кухню. Дивлячись на них, все й не здогадаєшся, що вони мають найкращі знання історії в своїй школі, настільки дурними, неправдоподібними та нікчемними були їх аргументи. Їх сварка майже не несла цінності, це були швидше особисті образи, невміло прикриті фактами.
Довгий час, ніхто й не знав, з якого боку до того підійти. Бійці заважали лиш стіл, Руся, яка сиділа як раз між двох вогнів, та розуміння Романа, що Дарина все ж таки дівчина і він не хоче повторити стару історію з молодших класів, коли йому довелося міняти школу, через те, що не стримався і вдарив дочку завуча.
Дядько Андрій, здивований такою картиною, все ж таки відійшов від шоку та спробував владнати ситуацію, але не зміг. Оскільки, в нікого не було вже сил терпіти, ситуацію взяли в руки Леся і Степан, які вже були більш-менш досвідченими в таких справах.
Їх розціпили та, можна сказати, насильно розвели по іншим приміщенням.
- Клята комуняка! – замість прощання, з усією ненавистю до персони Дарини, вигукнув Роман.
- Чертов бандеровец! – з аналогічними почуттями відповіла Дарья.
Степан вивів Романа з квартири. Вже біля ліфта, він намагався заспокоїти друга, але це йому погано вдавалося. Роман просто палав від злості. Стільки часу він стримувався, не було на кого все виплеснути і от, прийшла вона. Хлопець вважав Дарину просто якимось пекельним створінням, вона здавалася йому найпотворнішою з потвор, хоча насправді, на вигляд, вона була досить гарною. Гнів засліпив йому очі настільки, що Роман вже й забув події останніх днів та такі речі, як логіка та мораль. Він повісив всі гріхи комуністичної влади та її наслідки на одну особу, хоч й сам те не усвідомлював. Він зненавидів її, зненавидів з першого слова.
Нічого не сказавши Степану, він просто пішов, з бажанням якнайшвидше покинути це місце.
Леся, завівши Дарину в іншу кімнату, намагалася вмовити її вести себе адекватно, проте вона навіть і не думала слухати її. Сказати, що вона була зла – нічого не сказати. Це була чистої води лють. Вона бачила в Романі втілення всіх своїх ворогів. Вона, відкинувши начисто здоровий глузд, звинувачувала його в усіх бідах людства, кляла його так, як тільки могла, показуючи свій широкий словниковий запас лайки. Дівчина й зовсім забула, що коли вперше, коли вона побачила Романа, буквально мить, коли вона проходила на кухню через вітальню, вона невільно подумала, що він досить милий. Зараз Роман – її найстрашніший й найненависніший ворог, на таке місце в своєму житті вона поставила його.
Зачинивши родичку в кімнаті, Леся повернулася на кухню, куди вже повернувся Степан.
- І що це було? – здивовано спитав дядько Андрій, який явно такого не очікував.
- Мабуть, НЛО, - відповіла Леся. – Може, підеш з нею поговориш?
- Та доведеться ж, - відповів той, тяжко зітхнувши.
З цими словами він, долаючи неохоту, він пішов вести виховну бесіду з Дариною. Ще на декілька хвилин на кухні запанувала тиша, чулася лише приглушена лайка Лесіної родички.
- Нє, ну це повинно було статися, - сказав Слава, той, який дратує Микиту. – Давайте продовжимо, чи що?
- Так, продовжимо, - погодився Микита, трохи ображений тим, що в нього забрали його слово.
Потрібно сказати, він в душі святкував перемогу, адже Катерина нарешті залишила його в спокої та пішла підпирати стінку.
- Отже, по-перше, пропоную Славу та Славу від цього діла усунути, - продовжив він.
- Хей, Вася, ти що!? – ображено вигукнув його молодший брат. – А чого це? Я, між іншим, типовий „хлопець з Бандерштату”. Хожу до церкви, шаную батьків.*
- А я взагалі з ним в одному класі вчуся! – підтримав обурення Станіслав. – Я ж найкраще знаю всіх наших однокласників і вчителів, а як без того, а?
- По перше, Слава, те, що ти, коли зі школи йдеш, через церковний двір скорочуєш, це не значить, що ти до церкви ходиш. А подарована листівка на День матері не компенсує всю ту мороку, що я й батьки за рік через тебе маємо. А друг твій теж недалеко зайшов!
Потрібно сказати, Микита більше думав не про користь їх в операції, а про те, як би їх здихатись, щоб не заважали йому. Він тільки хотів вже перейти до „аргументів” стосовно Станіслава, але пролунав дзвінок.
Взявши слухавку та побачивши, що дзвонить їх зі Славою мати, він поспішив вийти в сусідню кімнату, щоб відповісти на дзвінок.
- А ви знаєте, - сказала Леся, коли хлопець вийшов, - не слухайте його. Слав обов’язково треба взяти! Адже ж треба показати йому школу, а В’ячеслав теж може сильно знадобитися. Не треба нікого виключати!
- Оце я підтримую! – вигукнув молодший Васянович. – Васю геть, Лесю в президенти!
- На рахунок всього іншого, мову ж тут всі знають?
- Куди ж без цього, - сказала Катерина.
- А хто чистіше за всіх говорить?
- Роман, - не роздумуючи сказала Оксана.
- А хто краще за всіх знає історію міста?
- Роман! – ще впевненіше відповіла Оксана.
- А в місцевих географічних особливостях хто краще всього знається?
- Роман!
- Нє, - сказала Леся, знизуючи плечима, - щось Роман у нас „універсальна пазла”, куди не всунь - всюди підійде.
- Давайте все ж таки проробити план „Б”, - втрутився Степан. - А то я серцем відчуваю, щось у нас з Романом не склеїться.
Далі обговорення йшло в такому ж дусі. Щоб не навантажувати текст зайвою інформацією, скажемо коротше, поки Микита розмовляв з мамою, обов’язки розділили таким чином: Роман – історія, ідеологія, підґрунтя для подальших експериментів; Оксана, Роман – чистота мови; Степан, Леся, Роман – історія та географія міста; Станіслав, Микита – родичі, однокласники, знайомі; Катерина, Слава – всі проблеми „на районі”; Руся – бутерброди (ну, не гнати же дівку, як прийшла). Марія, на жаль, покидає місто наступного ранку.
Тільки завершили останнє обговорення, як зайшов сумний на невеселий Микита.
- Я ж казав, через Славу всі проблеми! – сказав той, поклавши телефон назад в кишеню. – Мені матір півгодини лекцію читала, через те, що він квартиру не прибрав. Викликають додому зараз же. Хто знає, може все перевиховання обламається через нього!
- Вася, а чо це я квартиру не прибрав? Те, що ти найперший звалив не звільняє тебе від обов’язків.
- Тільки не треба переводити стрілки, – з ноткою обурення в голосі сказав Микита.
- Так, не сваріться хоч ви, - сказав Степан, з докором подивившись на братів.
Після недовгого пояснення, Васяновичі покинули квартиру. Після них повільно розійшлися й всі інші. Домовилися про зустріч в десять годин завтрашнього ранку.
***
Хоч на вулиці було ще світло, але годинник показував вже доволі пізній час, як це часто буває. Та сама квартира Росії.
Україна, як і обіцяла, прийшла вчасно. Разом з сестрою, їм вдалося заспокоїти та приспати Івана. Він спокійно спав на колінах в українки, періодично, крізь сон, буркочучи щось незрозуміле. Японія ж втік ще до її приходу, все ж таки добувши жаданий підпис, проте їх він мало хвилював, зараз було не до того.
- И что это было? – питала білоруска.
- Я й не знаю, - відповідала вона.
Казати, що Україна була здивована такою поведінкою – нічого не сказати. Особливо в світлі того, як їх стосунки погіршились останнім часом. Вона не могла знайти нормального пояснення і в якийсь момент навіть повірила в версію про Івана Ковтуна. Проте, були перевірені всі особливі ознаки Росії, всі родимки та шрами були на місці, тому не виникало сумнівів, що перед ними Брагінський, але який, очевидно, трохи вдарився головою.
- Можливо, то все горілка, - не знайшовши інших пояснень, припустила Україна. – Залишається лиш чекати завтра.
*Бо ми – хлопці з Бандерштату. Ходимо до церкви, шануємо батьків. – рядок з приспіву пісні Братів Гадюкіних „Ми – хлопці з Бандерштату” з однойменного альбому. До слова, також, в тексті часто повторюється рядок з іншої пісні того самого альбому „А на Україні лад і спокій” – „не хочеш спати, то лежи й мовчи”.
@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;