Від автора: Так! Так! Минуло більше трьох місяців і от, нарешті, частина дописана. Я просто не знаю, як описати цю неймовірну радість. А тепер одне прохання до тих, хто хоч трохи володіє білоруською. В тексті присутні вставки цією мовою, але оскільки я знаю білоруську лише на рівні пісні "Пісні Чугайстра", а BaMaR, хоч і має білоруське коріння, проте знає мову на такому ж рівні, до того ж ми не знайшли людину, яка б нам адекватно переклала все, тому і користувались ми старим добрим он-лайн перекладачем. Будь-ласка, якщо там є помилки, повідомте нас, а якщо помилок немає, то теж повідомте.
Додалося попередження "Нецензурна лексика". Розмір змінився на міді.
читати далі
Частини 1 і 2 mulcifendom-by-ua.diary.ru/p173825156.htm?oam#m...
Частина 3 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p174951416.htm?oam#m...
Частина 4 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p175946928.htm?oam#m...
Частина 5 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p177129609.htm?oam#m...
Того ранку було дуже волого, що не дивно, адже з учорашнього вечора лив сильний дощ, який лише під ранок більш менш припинився.
Леся з Марією стояли на пероні Львівського вокзалу, дядько Андрій був разом із ними, але стояв трохи осторонь і розмовляв по телефону. Ну як розмовляв, найчастіше він повторював фразу „Що? Не чую, поганий зв’язок”. В руках у Марії була сумка з речами, а коло неї стояла валіза, яка за розмірами була, мабуть, більша, ніж вона сама. Що казати, речей вона й справді з собою взяла забагато, найцікавіше, що більша частина з них їй і не знадобилася. Насправді, дівчині було шкода покидати всіх, за всі ці дні, проведені тут, вона вже настільки звикла до всього, що їй вже навіть майже не хотілося додому.
Леся голосно позіхнула, подумки пошкодувавши про те, що її так рано підняли з ліжка.
- Ех, і чому не можна було взяти квитки на вечір? – спитала вона. – Та й як же ж ви так ті квитки вибирали, що знайшли ранковий рейс? Все ж до Києва вночі їздить, а це от надибали таке диво. Ранковий рейс, хех. Могли б ще поспати.
На декілька хвилин знову запанувала тиша. Марія з цікавістю розглядали свої туфлі, дядько Андрій десь на задньому плані скаржився на поганий зв’язок, а Леся просто задумливо дивилася на потяг.
- Знаєш, - все ж таки порушила мовчанку вона, - шкода, що ти їдеш. Могла б вже залишитися хоч на тиждень, а там разом поїхали б.
- Та ці ж конкурси, - нарешті, заговорила Марія, підвівши погляд. – Навіть влітку нема від них рятунку.
Почувши відповідь, Леся здивовано подивилась на співрозмовницю. Ні, її дивували не самі музичні конкурси і не те, як вона про них говорить. Дівчину здивувало те, що її подруга, яка до цього часу якщо і говорила, то виключно російською, раптом чисто і правильно заговорила українською.
Леся награно сплеснула руками і, з нотками глузування в голосі, сказала:
- Невже ж наша місіс „я мовчу і то на російській” знає мову?
- Тобі все смішно, - відповіла Марія, ображено опустивши погляд. – А сама ж яка була...
- Та добре тобі, - ніби виправдовувалась Леся. – Я ж просто жартую.
Можливо, Леся не видавала цього, але вона була дуже задоволена тим, що її подруга все ж таки заговорила. Вона б тут же кинулася б обнімати її, але стрималася, бо боялася, що налякає її і погубить ніжні й тендітні зародки україномовності.
Нарешті, дядько Андрій договорив і повернувся до дівчат.
- Я твоїй мамі сказав, що вже посадив тебе на потяг, - сказав він. – Вона читала мені інструкції близько півгодини, але думаю ти і сама знаєш. З вікон не висовуватись, з вагона не стрибати, по льоду не ходити. Скілько там до відльоту?
- Десь так півгодини, - відповіла Леся, яка раніше дістала мобільний.
- Ех, могли б ще поспати, - сказав дядько Андрій.
Він взяв Маріїну валізу, сама дівчина дістала свій квиток і всі разом пішли шукати потрібний їм вагон. Все ж таки, шкода, що Марія їде, адже вона пропускає найцікавіше.
Іван з нетерпінням чекав, коли ж нарешті Микита прийде та забере його звідти. Йому не спалося, але той вдавав сплячого до останнього, доки мати не почала його кликати на сніданок. Вмився він одним пальцем, чиєю зубною щіткою користувався він і досі не знає, снідав повільно, розжовуючи навіть чай, і все не сказавши ні єдиного слова. Він спілкувався з матір’ю переважно за допомогою кивань на знизувань плечима, доки, нарешті, не втік в свою кімнату. Щоб відвернути від себе увагу, він відразу ж схопив першу книжку, яка потрапила йому на очі, та почав вдавати, що читає.
Вдавати виявилося не так весело, тому Іван почав вдивлятись в літери, але зовсім нічого не міг зрозуміти. Букви мали вигляд якихось ієрогліфів, що дуже його вразило, адже він був впевнений у схожості російської та української. Ну, прийнамні повинні бути схожі літери, а тут все не так. Навіть цифри і ті якісь дивні. Та і сторінки якось дивно пронумеровані. От наприклад, чому після 68 сторінки йде 88? Хвилинку... Іван подивився на палітурку та впевнився в тому, що тримає книгу не тією стороною.
Засмучений своєю тупістю, він відклав книгу, але майже відразу знову взяв її до рук, згадавши, що треба чимось зайняти себе. Сама книга була, очевидно, не нова, обкладинка була трохи обдерта з країв, а на перших сторінках можна було помітити пляму від якоїсь рідини, що означало, що її все ж таки колись читали, але вона не розпадалася на руках, що значило, що в футбол нею теж не грали. Розглянувши книгу з усіх сторін, Іван отримав багато цікавої інформації. Наприклад, що книгу надрукували в 1977 році, тобто ще при Союзі, що його, з якихось причин, радувало, та те, що книгу купили за 53 копійки. Керуючись логікою та своєю памятью, він визначив, що Іван Франко – це автор, а не назва, а от з розшифруванням самої назви його не вистачило, справа в тому, що слово „твори” в нього асоціювалося лише зі словом „тварі”, тому він ледь стримався, щоб не засміятися і не видати себе. Титульний аркуш зустрів Івана тою самою інформацією та портретом самого Івана Франка, що теж порадувало його, бо підтверджувало присутність картинок в цій книзі. На наступній сторінці ілюстрацій не було, тому він інкстинтивно почав гортати далі. Через декілька сторінок Іван побачив ще одну картинку: троє дідів, на фоні дерев’яних будинків та ялинового лісу, один із них тримав знамено, яке, очевидно, було центральною фігурою малюнку. Вище від картинки заголовними літерами було надруковано „ЗАХАР БЕРКУТ”, Івану не потрібно було багато роздумів, щоб зрозуміти, що це назва повісті. Він погортав далі, але, на свій превеликий жаль, виявив, що картинок в цій книжці більше нема, тому повернувся до сторінки з назвою та, тяжко зітхнувши, перегорнув сторінку та почав розбирати, що написано. Перше, що він помітив, що епіграф був надрукований російською мовою, що його просто не могло не радувати. Що там казати, якби це був звичайний епіграф, до якоїсь російської книжки, то він би не звернув на нього увагу, а тут, при цих обставинах, він ніби випадково зустрів на вулиці давнього знайомого. Він перечитував той епіграф раз десять. „Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...” і підпис теж російською „А. С. Пушкин”. Мабуть, після того випадку, з усього Пушкіна, та що там казати, з усієї російської поезії, що він колись читав, не було слів миліших його душі. В решті решт, він відірвався від епіграфу та почав розбирати слова. На перших двох рядках, він був серйозний, як ніколи, але надовго його не вистачило, уже другому реченні він почав трохи по-дурному посміхатись, а на п’ятому ледь стримував сміх. Він не знав, чого сміється, просто його організм виробив звичку „сміятись над незрозумілим”, от і тепер, він продовжував читати по інерції, не вдумуючись в слова, тому лише в кінці сторінки задумався і зрозумів, що не зрозумів нічого, з того, що прочитав після слів „Сумно і непривітно”.
В цей момент, в коридорі почувся голос Микити. Росія навіть не чекав, поки його покличуть. Він в ту же ж хвилину відкинув книжку та побіг до коридору. Він ні сказав ні слова ні матері, ні Микиті, а просто надів кеди та побіг викликати ліфт, забувши, що живе на першому поверсі, навіть не зав’язавши шнурки. Тітка Оля була здивована такою поведінкою, можна сказати, могла б обуритися, якби Микита вчасно щось не набрехав. Він ще не придумав адекватної причини, тому сказав, що все це, мабуть, через те, що він дуже вжився в роль, і що Микита розпитає у нього про все. Тітка Ольга, звичайно, вважала це дивним, але довіряла Микиті як нікому, тому не покликала Івана назад. Таке з ним було вперше, вона просто не знала, що робити, та й сподівалася, що все пройде саме по собі.
Микита наздогнав Івана. Довгий час вони йшли мовчки і лише тоді, коли будинок був далеко позаду, Микита сказав:
- Слухай, ти виглядаєш занадто підозріло.
- А что я могу сделать? – спитав Іван, знизавши плечима. – Вы же все покинули меня одного.
- Якби ми тебе не „покинули”, то було б ще гірше, я тобі гарантую, - трохи похмуро відповів хлопець. – Всі твої родичі стояли б на вухах, а тебе, коли б знайшли, закрили б у домі, дозволяючи виходити хіба що раз в день на десять хвилин. А плюс до того всього...
- Так, постой, - Іван благаючим поглядом подивився на Микиту. – Можно по-русски? А то мозги уже кипят.
- Не можна, - категорично відповів Микита, - звикай, тобі тут жити.
Від цієї фрази Івану стало ще гірше, він не хотів вірити, що все це правда. Він просто хотів додому, в Москву, в свій світ, хіба це погано?
Микита зрозумів, що сказав те, чого не варто було говорити, тому поспішив змінити тему.
- До речі, ти б хоча б посміхнувся. Ти ж це вмієш.
Росія знизав плечима і, подолавши жаль, все ж таки посміхнувся. Микита, побачивши це, трохи перелякався.
- Знаєш, - сказав він, відвернувшись, - краще не треба, ти мене лякаєш.
Іван послухався і далі йшли вже мовчки. Росіянин вже було подумав, що вони знову підуть до знайомої йому квартири, але йшли вони зовсім не туди. Нарешті, Микита зупинився перед зовсім незнайомим Івану будинком.
- Прийшли, - проконстатував факт хлопець.
Вони вже було зайшли в під’їзд, але тут же їх наздогнав Станіслав. У хлопець тримав в руках якийсь альбом. Він біг зовсім недовго, адже жив навпроти, але дихав так, ніби пробіг десять кілометрів.
- Фух, ледве знайшов, - сказав він.
- І тобі привіт, - з похмурим сарказмом відповів Микита.
Що там вже казати, гірше обличчя Станіслава для нього було тільки обличчя його брата Слави. Хоча, Микита все ж таки в глибині душі радів, бо його любого брата було покарано вчора ввечері, а сам Вася зміг гарно відмазатися, адже в запасі відмазок була доволі сильна зброя: „Слава друга привів, а вони ж…”, „Я тільки вийшов в магазин, а тут…”, „Я намагався, але він…”, підкріплене щирими вибаченнями та чистосердечними зізнаннями. В’ячеслав, маючи на озброєнні тільки „Відки я знав, що ви так рано приїдете?”, чия дія тільки послаблювалась „І хто вас додому звав?”, ганебно програв і мусив весь сьогоднішній день провести за прибиранням. Проте, незважаючи на цю радісну подію, настрій у Микити був просто жахливий.
В цей самий момент, хтось вийшов з під’їзду, тому наша компанія з трьох чоловік, користуючись таким вдалим розблокуванням магнітного замка, що прикрило їх незнання того, в якій квартирі проживає Роман, зайшли всередину.
Наш Іван, доки Іван російський ще валявся в ліжку, як по графіку, встав рівно в сім годин. Хоча ні, це ж Москва, рівно в вісім. Прокинувся він не в своєму ліжку, через що спершу захотів знову заплакати, але швидко згадав вчорашній день, тому зрозумів, що все що можна він виплакав вчора.
Вирішивши, що можна ще трохи поспати, адже він все одно не знає, що робити, Іван знову ліг на диван. Проте, як він не намагався, він не зміг заснути, адже час часом, а зі звичкою так просто нічого не зробиш.
Хлопець довго думав над тим, що йому робити та як поводити себе. Чи варто вдавати з себе того, ким він не є? Можливо, це було найкращим та найлогічнішим варіантом, проте, якщо подумати, то хіба він зможе? Звісно ні, адже це не говорити завчені слова на сцені. Пояснити все як є? Та хто ж в такому разі йому повірить? Це ж просто нісенітниця сама по собі. Як таке взагалі може бути правдою? Тут він згадав про не менш важливе питання, а як він взагалі сюди потрапив і як йому повернутись додому? Над цим варто подумати. Що він пам’ятає? Ой, та що ж він пам’ятає... Той день для нього – цілковита загадка. От він стояв. Штора, куліси, сценарій... виступ! Точно, це сталося напередодні виступу! Але ж яка була причина? Ох, вже й голова починає боліти, адже це не весело, намагатися впорядкувати і зрозуміти зовсім абсурдну подію. Це схоже просто на жарт долі. А, може, доля спеціально завела його сюди? Може, все сталося, як в тих американських фільмах, коли за те, що герой щось неправильно робив у своєму житті, доля (в обличчі автора сценарію) посилає йому пригоди. Проте, хіба він щось робив неправильно? Йому вистачило б пальців однієї руки, щоб перерахувати всі свої помилки. А, можливо, і не його покарано? Так що ж це в решті решт, прокляття чи... можливість?
Поки він намагався впорядкувати весь цей потік питань без відповіді в щось більш-менш логічне, минуло немало часу. Раптом, його думки перебила Білорусь, яка, вже налаштувавшись на звичайний лад, так, ніби вже готувала документи в РАГС спитала:
- Братик, ты уже проснулся?
Це її питання раптом змусило Івана відкинути всі зайві думки та сумніви. Тепер то він знав, що і як треба робити. Якщо то сон, то це не матиме ніяких наслідків, а якщо це не сон... в будь якому разі, було б просто нерозумно нехтувати такою можливістю.
Він знову підвівся, сів на диван та, поглянувши в очі Наталі, сказав:
- Сестра, поговори со мной на белоруском.
І прозвучала ця фраза так, ніби він готовий був просто благати її про це. Ніби готовий був віддати всі гроші, квартиру і свою невинність, аби тільки почути від неї хоч одну фразу білоруською.
Наталя просто не знала, як їй реагувати. Вона очікувала всього, особливо, після вчорашнього вечора, проте це було вже зовсім неочікувано. Таке Білорусь якщо і чула від свого брата, то хіба що уві сні. Взагалі, з ним не варто було розмовляти на цю тему, якщо він ще був тверезий, то міг ще проявити терпимість, а от як нап’ється... тут Білорусь наслухалась такого в адресу себе, сестри та інших країн, з якими Росія так чи інакше пересікався, що вже страшно згадувати. А чи не знущається він? Можливо, всі його слова всього на всього насмішка?
- Ва-ваня, - тремтячим голосом спитала Наталя, - ты шутишь?
- Нет, - відповів він з щирою дитячою наївністю в голосі, але не так, як Росія, який цим навіть трохи лякав, а так... по-своєму. – Ты не волнуйся, я пойму. Я ведь и читал много. И понимал.
- Читал на белорусском? – Наталя вже була настільки шокованою, що вже, мабуть, була близька до безтямного стану.
- Ага, - кивнув Іван. – Но знаешь, я пока могу только понимать. - Наташа, сможешь меня нау…
- Помолчи, пожалуйста, - прошепотіла Білорусь.
І в ту ж секунду, зродивши крок назад, гукнула:
- Оля!
- Наталя, навучы мяне беларускай мовы.
- О, госпадзе...– сказала дівчина з дивною сумішшю радості й шоку в голосі.
- Ну, Йване! – змученим голосом сказала Оксана. – Ну, хіба то так складно?
- Ну, хіба, - пробурмотів Росія, схрестивши руки на грудях.
Потрібно сказати, Оксані вже давно набридло вчити Івана, хоч почала вона лише п’ятнадцять хвилин тому.
Перші п’ять хвилин хлопець ще старався слухати, але потім опустив руки і тільки відмахувався. В решті решт, йому набридло те, як йому намагаються пояснити шосту його фразу українською і він сказав:
- Нет, ну я не могу! Я вот вроде и понимаю, но сам не могу сказать. Мозг не воспринимает и все!
- Не воспринимает, говоришь, - задумливо сказав Микита.
Потім він спочатку подивився на надуту і ображену Оксану, потім на Лесю, яка, на диво, сьогодні була мовчазна і не дуже весела, на ще більш задуманого і мовчазного Степана, на Станіслава, який активно позував перед дзеркалом, та, в решті решт, на Романа, який спостерігав за всім з віддаленого кутка кімнати.
- Як „нє воспрінімаєт”, то треба зробити так, щоб „воспрінімал”.
Роман, очевидно, був єдиний, хто зрозумів, про що йде мова. Іван лиш з нерозумінням звів брови, але в нього почали з’являтися недобрі припущення, коли Роман, опустивши руку йому на плече, сказав:
- Ну, хто ж як не я?
- Чекайте, - раптом сказав Степан, - що ви хочете зробити?
- Просто нагадати хлопцю пару моментів, - відповів Роман, знизавши плечима, - з історії.
- Истории!? – здивовано спитав Іван. – Вы издеваетесь? Я – страна, я все пережил и видел своими глазами, а вы просто какие-то дети. И еще собираетесь меня учить истории?
- Слухай, - сказав Роман, - я переможець п’яти районних олімпіад, автор трьох МАНівських робіт, я свого вчителя по історії вчив, а ти просто хлопець, який вдарився головою.
Це був один з тих моментів, коли Роман ледь стримувався, щоб не вдарити Івана. Сам він теж був роздратований такою поведінкою. Цю ситуацію обидва сприйняли як виклик. Кожному хотілось щось довести і не так своєму опоненту, як самому собі.
- Так, йдіть розбирайтесь в іншу кімнату, - сказав Микита, відчуваючи, що це може закінчитись не дуже гарно.
- В ванну чи що? – з натяком на сарказм сказав Степан. – В іншій же ж ремонт.
- Ну і що, що ремонт? – спокійним голосом сказав Роман. – Мені це не заважає. Зачините двері за нами.
- Ви ж їх, ніби зняли.
- Ну, зняли, так що? Он вони, на підлозі біля шафи лежать, заставите якось.
Після складних махінацій, дверми не дуже акуратно засунули прохід і про все, що відбувалось там далі, могли знати тільки вони двоє. Можливо, то і на краще.
- Я думаю, - задумливо сказав Микита, - десь півгодини.
- Ні, - заперечив Степан, - враховуючи всі суперечки, година, не менше.
- Ви, взагалі про що? – здивовано спитала Леся.
- Про те, скільки Іван протримається.
- Романчик на все здатен! – Вигукнула Оксана. – Хвилин п’ятнадцять, не більше!
- І у нас є програвший, - тихо зауважив Степан, проте на нього ніхто і не звернув уваги.
Через декілька хвилин, коли всі перемістились на кухню, Леся спитала:
- А Роман, того саме, взагалі, Роман зможе? Та і чи воно нам треба?
- Ой, Роман і не таке може, - сказав Степан. – Він навіть Оксані зміг пояснити національно-визвольну війну.
- Та і у нас основна мета – залякати, - додав Микита.
- Тобто як?
- А отак. Такий тип покарання застосовували вожаті в нашому таборі, у разі порушення правил вожатий відводив порушника до себе і починав читати лекції з історії. Рекорд витримки – дві години розповідей про релігійні війни у Франції.
- Так все ж таки, я чомусь сумніваюсь, - сказала Леся, звівши брови.
- Слухай, Роман великий подвиг здійснив, пояснив історію цьому диву.
Після цих слів Микита кивнув в сторону Оксани, яка, видаваючи звуки типу „піу-піу”, дивилася, як по склу стікають краплі дощу.
- Оксано, а що відбувалось з 1648 по 1657 рік?
- Національно-визвольний рух українського народу під проводом Богдана Хмельницького, - почала говорити Оксана. – Рушійними силами війни були запорізькі козаки, українські селяни, міщани, духовенство та українська православна шляхта. Передумови війни: релігійна – утиск православної церкви з боку польських католиків; суспільна – утиск українських селян з боку польської шляхти...
- Та досить, досить! – вигукнула Леся, зрозумівши, яку страшну реакцію вона запустила. – Я вірю!
Та це не допомогло, Оксана все продовжувала розказувати все, що вона знала про національно-визвольну війну: від основних битв, до найдальших родичів Богдана Хмельницького.
Минуло близько години, на кухні всі сиділи тихо і спокійно, допивши шосту чашку чаю та вдаючи, що зовсім не зважають на шум у сусідній кімнаті. На щастя, Оксану вдалося заткнути на описі облоги Львова, тому вона повернулася до своїх спостережень за краплями. Леся оживилася і натхненно розповідала про щось Степану. Микита ж дивився на всіх сонними очима. От тепер він почувався дійсно спокійним, самим собою. Він завжди був такий у школі, так могли описати його більшість його друзів і сусідів. Лише двоє людей могли порушити його спокій однією своєю присутністю: його брат Слава та Катерина. Одна їх присутність робила його нервовим на неврівноваженим. Не любив він цих двох, йому завжди здавалось, що у них на меті лише одне – вивести його із ладу, хоч це не завжди було так.
Раптом, двері, які стояли приставлені до входу в „маленьку кімнату”, впали і, через секунду на кухню вбіг Іван.
- Ладно, мать вашу, учите! Учите чему угодно, вот только уберите меня от него!
- Я ж казав, що це дуже дієво, - задоволено сказав Микита.
Іван знову повернувся до занять з Оксаною. Тепер він був більш уважний, тому, хоч з Оксани і був поганий вчитель, чомусь він все таки навчився. Він навіть почав згадувати, як говорила його сестра, що йому теж допомагало. Як би там не було, розумів він майже все, фрази, які йому могли знадобитись, він теж вивчив, от тільки говорив він їх з занадто помітним акцентом, що дуже непокоїло всіх.
І от, коли Оксані вже набридло, а Микита вже готувався показати Івану його найближчих родичів, як почувся дзвінок в двері. Коли Роман пішов відчиняти, Микита інстинктивно відчув щось недобре і не даремно. Вже через кілька хвилин з коридору пролунало знайомий хлопцю фальшивий спів:
- Чумачечая весна!
Вже через секунду в кімнаті з’явився ніхто інший, як Слава, а за його спиною тихо, притискаючи до себе сумку, ніби намагалась сховатись Руся.
- Всім привіт! – Привітався Слава.
- Чого приперся? – хмурим голосом запитав Микита.
- Я того, - сказала Руся, вийшовши з-за спини молодшого Васяновича, - бутерброди принесла.
- Та не ти, а ця пародія на людину!
- Вася, чо так грубо? – відповів його брати, щиро посміхаючись, чим ще більше дратував Микиту. – Я ж не ображаюсь на тебе, що ти на мене весь бардак повісив. Ледь прибрав, до речі.
Сам він, в свою чергу, просто розвернувся до комп’ютера і, проклинаючи все на світі, почав шукати потрібні йому фотографії вконтакті. Тим часом, Станіслав нарешті відірвався від дзеркала.
- О, Слава! А ти відки?
- Не повіриш, з дому, - знаючи свою роль Петросяна, відповів В’ячеслав. – Слухай, а що ти так той альбом до серця притискаєш? Невже трьохгодинна фотосесія коханого себе.
- Та самі ж казали, фотки однокласників принести. Я, між іншим, весь вечір витратив, щоб їх знайти.
- Не міг просто в контакті подивитись? – буркнув Микита.
Станіслав замовчав, хоча десь глибоко в душі й проклинав свою голову за те, що не додумався до того раніше і ще більше голову Микити за те, що не підвела свого господаря.
Вийшовши з трансу, він все ж таки, на зло, як йому здавалось, Микиті, відкрив альбом перед Іваном та, без всяких вступів, почав пояснювати хто є хто.
- Знайомся, це твій клас, - сказав він, ткнувши пальцем, - двадцять вісім чоловік, які ніц не розуміють у красі, і ми з тобою.
Він показав на інше фото, яке не було вкладене в альбом. На ньому було четверо дітей: сам Іван, дівчина з хлопчачою зачіскою та двоє незнайомих йому хлопців.
- Оце – я! – гордо сказав Станіслав, показуючи на нечіткий силует за задньому плані. – Ну, а це Ігор, Іванка і Максим, ти з ними ніби як дружиш. Ігор зануда ще той, чемпіон класу з Контр страйку, мешкає в інтернеті. Загалом, прям як Степан.
Сам хлопець кинув ображений погляд на Станіслава, адже йому було неприємно, що його витончену культурну душу порівнюють з такою особою, як Ігор. Проте, через секунду він вирішив, що було б дивно на нього ображатись, адже він частково правий, Степан вів життя он-лайн, прийнамні, до цього літа.
- Іванка взагалі той ще перл, про неї розказувати і розказувати, але можна і в двох словах: пацанка типова. Ну, а Максим... я про нього взагалі ніц не знаю. Тілько, що він сильно з Іванкою дружить і...
- Дружить? – перебив свого друга Слава. – Та всі ж знають, що закоханий він в неї по вуха, якщо не глибше.
Майже одразу після цих слів, хлопець отримав по шиї від свого брата.
- Ідіот, він не повинен знати про це, - прошипів Микита і знову повернувся до свого заняття.
- Пф, всі знають, а він „не повинен знати”, - одказав В’ячеслав.
- Ну, загалом, пойняв? – звернувся Станіслав до Івана.
- Угу, - відповів той, намагаючись вдивитися в знімок і запам’ятати тих людей.
- Окей, - Станіслав повернувся до загального фото їх класу і, показавши на трохи повну жінку років сорока, продовжив: - це наша класуха, вчитель укр. мови. Ти її улюбленець, так що змерись, що мову маєш знати краще за всіх.
- Вот же ж все таки... – пробурчав Іван.
- О йо, - протягнула Оксана, - то мені його ще й граматиці вчить?
- Молись, щоб він все згадав, - знову прокоментував Микита.
Станіслав кинув хмурий погляд на тих, хто його так безцеремонно перебив і продовжив, показуючи вже на іншу персону:
- Артем, недошумахер і взагалі падло ще те, тому мам тобі не дозволяє з ним спілкуватись. Ну, тобі ніби і не треба.
Далі він показав на двох дівчат зовсім в іншому кутку фотографії.
- Отже, Марійка і Марія, та що не Маша, звертаються одна до одної на „кумасю”, новенькі, прийшли тільки в цьому році, до того, очевидно, вже давно були знайомі. Після того, як ти подивився „Хеталію”, почати з тобою спілкуватися, але то було не довго. Є питання?
- Ну...
- Нема питань. А це шляхетний нащадок великого й славного роду, найгарніша й найвишуканіша особа класу. Та що там класу, всього Львова. Воістину мужня людина, з аристократичними манерами.
- Та ладно, это ж ты, - скептично зауважив Іван.
- То все його велика скромність, - сказав Слава, дожовуючи третій бутерброд.
- Так, а ще...
- Стоп, - зупинив Станіслава Іван, - у меня уже голова болит от этого. Все равно в ближайшее время я не встречу никого из них, а у меня еще есть куча вопросов.
- Ну, - сказав Микита, який нарешті познаходив все, що йому треба було.
- Во-первых, я еще не всех вас запомнил.
Микита зітхнув і почав перелічувати всіх присутніх, вказуючи на кожного пальцем:
- Ці два ідіота по праву руку – Слава і Слава. Той, хто спить у тебе за спиною – Степан, поруч з ним – Леся, та, що ловить інтернет мобільним. Романа ти вже знаєш. Оксана... А де Оксана?
- Їй стало нудно і вона пішла кудись на кухню, - відповів В’ячеслав.
Саме в цей момент почувся дзвін розбитого скла, що змусило Романа піти на кухню і провідати винну в знищенні їх кухонного приладдя.
- Ну, ніби все.
- А я? – тихо пролунав голос Русі з найвіддаленішого кутку.
- Хто? – не відразу зрозумів Микита. – А, Руся, пробач. Ну і я – Микита.
- Можеш називати його Вася, - сказав В’ячеслав.
- Не можеш, - сказав Микита, кинувши хмурий погляд на свого брата.
- Потом, что за „Хеталия”?
На секунду запанувала тиша, яку своїм сміхом обірвали Слави, що змусило прокинутись Степана, відірватись від телефону Лесю і повернутися до кімнати Романа та Оксану. Хлопці сміялися, Руся дуже соромилася, інші навіть не чули питання і тільки Микита, за звичаєм, взявся все пояснити. Він повернувся до екрану ноутбука, відразу ж знайшов потрібне відео і, сказавши щось типу: „Ось, дивись”, - натиснув кнопку „Play”. Іван встав з дивану і підійшов до комп’ютеру. На екрані він впізнав себе, доволі мило намальованого, і Китай. Наскільки він зрозумів, вони були в якомусь літаку.
Він все придивлявся до зображення і раптом зрозумів, що такий момент дійсно був в його житті. Тут йому все стало зрозуміло. Він вже було почав сумніватися в тому, що відбувається і планував втекти назад до Москви, але зараз Іван усвідомив, що йому нема куди тікати, його світ, його Москва там – за екраном ноутбуку. Менталітет Івана завжди змушував запитувати: „Як...?” і „Що буде якщо...?”. Проте, цього разу він прекрасно знав, що на це питання ніхто не може знати відповідь.
Він перебував наче в ступорі й дивився на комп’ютер навіть тоді, коли декількосекундний уривок серії скінчився. З цього стану його вивів Микита, який, поклавши руки йому на плече, спитав:
- Ти хотів ще щось спитати?
- Этого, где у вас туалет? – спитав він трохи розгубленим голосом.
- Там, - відповів Роман, показавши рукою кудись на північний захід.
Брагінський не став уточнювати, а відразу ж пішов у вказаному напрямку. Коли хлопець вийшов з кімнати, Леся спитала:
- Ну, як ми по-вашому справляємось?
- Всьо чотко! – сказала Оксана, доїдаючи бутерброд.
- Я вважаю, що можна набагато краще, - без тіні оптимізму сказав Микита.
Раптом, в двері подзвонили і Роман, на правах хазяїна, пішов відчиняти. Через кілька секунд, до вітальні зайшла Катерина.
- Здрастуйте, - привіталася вона, посміхнувшись і кинувши на Микиту погляд а-ля „я прийшла, бо знаю, що тебе це дратує”.
Хлопець одразу ж нахмурився. Дві його найгірші біди знову були поруч з ним. І, хоч ніби вони ще не давали приводу для злості, Микита вже починав виходити з себе.
- О, привіт, - відповіла на привітання Оксана, яка була тільки рада появі подруги. – А у тя хіба не зустріч з Андрієм?
- Так, але хай почекає, - відповіла Катря.
- Він же аж з Франківська до тебе їхав.
- І що з того? Може, він мені вже обрид. Рятунку від нього нема, дзвонить кожні півгодини. Вже як я з вами, то вимикаю телефон, а як вмикаю, то десять пропущених, не менше!
- Нам це так цікаво, - з сарказмом сказав Микита.
Катерина ображено фиркнула, але не відповіла або, можливо не встигла відповісти.
Саме в цей час десь в коридорі, йдучи назад в кімнату, Іван вдарив мізинець об тумбочку:
- Ебать вашу мать! Блять, ну какого хуя!?
Додавши до цієї фрази ще кілька нецензурних слів, Іван все ж таки з’явився в дверях вітальні, не розуміючи, чому всі погляди спрямовані на нього.
- Панове, ми здається дещо впустили, - узагальнила ситуацію Леся.
- Что вы от меня еще хотите?
- Твій мат... – проте, Лесю одразу ж перебили.
- Неужели львовяне не матерятся? – з іронією в голосі сказав Іван.
- Можливо, львів’янин і може, але не Іван Ковтун, - діловим тоном сказав Микита. – Виховання не дозволяє.
- Не, ну знаете ли, это уже слишком, - сказав Росія, нахмурившись та зхрестивши руки на грудях.
- 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення... – почав казати Роман.
- Та, ладно, ладно! – перебив його Іван. – Так и быть.
Леся діловито оглянула присутніх і, випередивши Микиту, сказала:
- Катя, раз ти вже прийшла, навчи Івана манерам.
- Та що тут вчити? – знизала плечима Катерина. – Він і так все знає.
- Ага, - погодився Іван, - знаю.
- От дивись, - після того, вона звернулась вже до Івана: - на яке світло треба переходити дорогу?
- На зеленое.
- В автобусах, тролейбусах і трамваях треба що робити?
- Уступать место бабушкам, инвалидам и пассажирам с детьми.
- Матюкатись це що?
- Плохо.
- О! Дивіться, який здібний. Теоретик! – сказала вона з долею іронії. – Тут його вчити нема чого, потрібна практика.
- Практыка?! – здивовано спитав Іван і тут же змінив позицію: - Знаете, я ж в этом ничего не понимаю. Лучше поучите меня манерам без вот этого всего, по книжке какой-нибудь.
- Все, Йване, не відвертишся, - сказала Оксана.
- Все рівно в місто виходити доведеться, - додав Микита. – А мо ще й знайомих зустрінеш, так взагалі урок три в одному.
- До речі, намагайся говорити українською, - нарешті хоч щось сказав Роман.
- Да я знаю всего десять слов! – обурився Іван. – Да и вас не всегда понимаю, что вы от меня хотите? Если так хотите, отучить меня материться, то хотя бы скажите, что мне говорить вместо этого!
- Колоколкол?
- Это не слова были, а такая цензура, - сказав Іван, знизавши плечима.
На декілька хвилин знову запанувала тиша, лише з вулиці чулися якісь незрозумілі звуки, на які ніхто не звертав уваги. Іван поставив питання так, що ніхто якось не зміг одразу на нього відповісти.
- Ну, ахуеть ситуация… - тихо пробурчав Брагінський.
- Кажи краще, - на цьому місці Леся зробила велику паузу, після якої видала: - „очманіти”.
Тут всі почали сміятися, крім Івана, який не міг нічого зрозуміти.
- А, замість „блять”, „ой, лишенько”? – спитав Слава, той що фарбований, з явною насмішкою.
- Буде говорити як той, хто складає таблички в „Сільпо”, - прокоментував В’ячеслав. – „Не кладіть пляшки, а то буде лихо”.
- „Повертайте візки на місце, бо інші покупці засмутяться”, - додала Оксана, ледь стримуючи, щоб не засміятись сильніше.
Іван ніяк не міг зрозуміти, що тут смішного. Тим більш, його голова була зайнята усвідомленням того, в яку халепу він втрапив і які страшні муки йому доведеться терпіти.
- Леся, Степан, - сказав Микита наказовим тоном, - прогуляйтесь з Іваном по місту, покажіть пам’ятки культури та шлях до найближчого „Сільпо”. Ясно?
- Так, сер! – сказала Леся, вставши з дивану.
Вони гуляли по місту вже приблизно дві години. Що було дуже дивно і не могло не хвилювати Степана, так те, що Леся знала про Львів набагато більше. Здавалось, зупинити її біля будь-якого будинку і вона вмить розкаже тобі якого року він побудований, хто був архітектором і що в шістдесятих роках там жив Василь, близький друг сусіда її троюрідної бабусі по батьковій лінії. Степан практично весь час мовчав. Поруч з нею, йому здавалось, що це не він прожив в цьому місці все життя, а вона. Адже, хоч Степану і остогидли до смерті всі ті стандартні екскурсії, які їм організовувала школа, Леся розказувала все так, що і він дізнався багато нового. І як вона розказувала! Це було так натхненно, так гарно, ніби вона освідчувалась в коханні. Й, можливо, це і було її освідчення.
Іван теж, очевидно, був вражений, адже він вже не був такий хмурий, як тоді, коли вийшов з будинку. Зараз він ніби й розслабився, адже зрозумів, що не все так страшно, як він собі малював. До нього навіть почала повертатись та посмішка. І тепер вона не лякала, а навпаки, виглядала доволі щиро. Хоча, з іншого боку, хто знав, про що насправді думав Іван.
Часом, коли вони зупинялися біля чергового храму і Леся занадто голосно починала свою розповідь, люди зупинялися послухати, очевидно вважаючи її екскурсоводом. В такі моменти самому Степану ставало смішно, адже він і сам часом забував, хто тут гість, а хто корінний житель.
Лише на зворотному шляху, коли мова йшла про те, хто де живе і де найближчий продуктовий, Степан почав говорити. Але і ті слова він говорив обережно, адже досі не міг відійти від тих думок, що нахлинули на нього після почутого. Він боявся щось додавати, адже йому його ж слова здавалися надто прозаїчними та сухими.
На горизонті вже можна було побачити знайомий будинок, що знаменувало закінчення прогулянки, як сталася зовсім неочікувана зустріч. Івана покликала якась дівчина:
- Хей, Іване!
Всі троє озирнулися і побачили Іванку, які всі знали лише по фотографіям. Тут у Брагінського спрацювало бажання якомога швидше втекти, але йому не дозволили.
- Привіт, Йване! – сказала вона, підійшовши ближче до них. – Рада, що хоч ти лишився, а то всі роз’їхалися.
- При-віт, - сказав Іван криво посміхнувши і кинувши на Лесю і Степана погляд а-ля „рятуйте, вмираю”.
- Ну, як в тя життя?
- Нормально, - відповів він, намагаючись дати зрозуміти, що він не хоче говорити.
- Щось ти сьогодні якийсь дивний. А хто... – хотіла сказати вона, але відразу ж була перебита Лесею.
- Розумієш, у нього просто горло болить, - сказала вона, зрозумівши, що нічого гарного з цього не вийде.
- Ага, - кивнув Іван.
Після цього Леся взяла хлопця під руку і вони поспішили піти назад. Степан теж пішов за ними, але перед тим все ж таки сказав:
- Вибач. До побачення.
Іванка ще кілька секунд здивовано дивилася вслід компанії. Зайвим буде казати, що вона була здивована такою поведінкою. В решті решт, придумавши якесь не дуже правдоподібне пояснення цьому, вона пішла по своїм справам.
Коли невеличка компанія з трьох осіб пройшла вулицю, чергову розповідь Лесі перебило її ж власне ім’я, яке пролунало десь недалеко. Повернувшись на звук, дівчина, а також Степан і Іван помітили зграю косплеєрів, яка, розтягнувшись по тротуару, крокувала їм на зустріч.
- Ну а що? У мене квартира і так від ремонту страждає, ще не вистачало б, щоб ми її повністю розгромили. Ось, пішли теж прогулятись, вас заодно пошукати, - відповів Роман на здивований погляд Степана і Лесі.
- І, доречі, швидко знайшли! – вставив Слава, то, що В’ячеслав.
- А, я вже була подумала, що ти їх вигулювати повів, - зробила спробу пожартувати Леся.
- Якщо чесно, то так воно і є, - вже тихіше додав Роман, прокашлявся, і звичайним голосом продовжив: - так що там у вас, як успіхи?
- Та ми тут вже до «Сільпо» збирались звертати, та якось не дійшли… - відповів Степан, чухаючи потилицю.
- Ну так чого ми паримося? – задала питання Оксана. – Навколо купа магазинів! Посилаємо Івана за хлібом.
Заперечень ні у кого не було, навіть у Івана, який відніс це завдання до розряду «з легких». Тому вже через декілька хвилин Іван стояв з пафосним обличчям, гордо тримаючи гаманець в правій руці. Біля нього стояв Микита, як мудрий наставник коло свого учня перед важливим боєм. На задньому плані героїчність, серйозність і пафосність картини псували Слави, які ніяк не могли припинити сміятися.
- Ти готовий? – спитав старший Васянович з награною серйозністю.
- Да, - сказав Іван, але тут же виправився: - то есть, так.
- Ти пам’ятаєш своє завдання?
- Так, - знову відповів Брагінський і додав з ледь помітним акцентом: - купыты батон.
- О, Боже, - не могла втриматись від того, щоб не вставити свої п’ять копійок Катерина, - як же ж так він нас покидає!?
Сказавши це, вона театрально приклала зап’ястя до лоба. Молодший Васянович, зрозумівши, що не можна впускати момент, перестав сміятися і додав:
- А чи вернеться він додому!? Чи буде Бог настільки милостивий, що дасть йому шанс знову побачити нас і пригорнути до серця свою кохану.
Після цих слів, він вказав на Русю, яка, здивована такою увагою до себе, видала:
- А шо я?
І знову всі засміялися, навіть Іван і той не міг залишатися спокійним в цій ситуації. В решті решт, Микита, після спроби всіх заспокоїти, сказав Брагінському, щоб той вже нарешті пішов і купив той батон.
Зітхнувши, він все ж таки зайшов в продуктовий. Його вже давно не було, а Слави ніяк не могли заспокоїтися. Уже навіть Оксана, Катерина та Леся перестала навіть посміхатися, а у хлопців була просто істерика. Здавалося, що вони навіть завтра і післязавтра будуть згадувати ці „проводи за батоном”.
Минув час, багатьом, а особливо Степану, який ніяк не міг заспокоїтися, що пропадають такі дорогоцінні хвилини, в які він не їсть, не спить і не зайнятий тяжкими думами про долю сучасного суспільства, вже набридло чекати. І от, пафосно відчинивши двері, Іван вийшов з продуктового.
Підійшовши ближче до компанії, він переможно підняв батон вгору, хоча й самому хотілося сміятися від абсурдності ситуації. Ще ніколи похід в магазин за хлібом не обертався такою трагікомедією.
В’ячеслав голосно плескав в долоні, з іронією дивуючись такій винахідливості та сміливості Івана. Раптом, все обірвала, здавалося б, зовсім не в тему сказана Романом фраза:
- Сьогодні щось на диво яскравий захід сонця.
Після цього Микита захвилювався. Намагаючись зберігати спокій, що в нього не дуже виходило, він сказав:
- Стоп, як захід? Котра година?
- Деся так дев’ята, - сказав Степан, навіть не подивившись на годинник.
- Люди, Івану ж вже треба буть дома! – вигукнув Станіслав, який, очевидно, зрозумів причину хвилювання Микити.
- А хіба б тоді його мати не дзвонила через кожну хвилину запізнення? – здивовано спитав Степан.
Іван, згадавши, що у нього ще й телефон є, опустив вільну від батону руку в кишеню. Через п’ять секунд пошуку він витягнув звідти стареньку чорно-помаранчеву Нокію і сказав:
- А зарядка-то кончилась.
В мить, Микита, зрозумівши, в наскільки велику халепу вони потрапили, взяв Івана за руку і потягнув його в сторону, де повинен був знаходитися будинок Ковтунів.
- Швидше, тобі ж тільки гірше від цього запізнення, - підганяв Брагінського хлопець і, згадавши, що личило б ще й попрощатися, звернувся вже до компанії: - До завтра!
- Що будеш робити!? – крикнув Степан їм навздогін.
- Що-небудь, та й придумаю! – відповів він і, разом з нашим горе-попаданцем, зник за найближчим рогом.
На щастя, довго бігти не довелося і хлопці були біля під’їзду. На жаль, коли вони вже заходили, Микита почув краєм вуха від бабусь, що „ось, вернувся, а то вже всі на голові стоять, шукають”, що означало, що запізнення Івана на якусь годину-півтори не лишилося без уваги. Звичайно, адже Івасику в десять годин треба вже іти спатоньки, а якщо він так пізно буде вертатися додому, то не встигне почистити зубоньки, вдягти піжамоньку та послухати казочку на ніч.
Не встигли вони і подзвонити в двері, як з квартири вибігла тітка Ольга і кинулася обнімати свого синочка. Проте, ця мить, з якої можна було б писати „Повернення блудного сина”, тривала недовго.
- Боже, де ти так довго ходив!? – спитала вона таким тоном, ніби в неї скоро почнеться істерика. – Вже сонце заходить, а тебе нема. Чому не відповідав!? Я ж казала тобі, не гуляй так довго. Я ж не знаю, де ти є. А раптом з тобою щось сталось! Раптом би тебе машина збила, або що. Ти ж подумай, як я за тебе переживала!
Цей крик материнської душі перервав чийсь чоловічий голос:
- Знайшовся, значить.
В мить, з квартири вийшов високий чоловік, років приблизно сорока. На жаль, Микита не встиг повідомити Івана, що у нього окрім матері є ще й батько і що цього самого батька Іван бачить раз на три місяці, через те, що пан та пані Ковтун вже десять років, як розлучилися. Потрібно сказати, Іван і до тої події виховувався в основному матір’ю, тому це не сильно відбилося на ньому, він і без того рідко бачив його. Проте, тітка Ольга дуже переживала, що дитина росте без батька, тому активно намагалася знайти йому заміну, проте не дуже вдало.
- Можна подумать, сильно загуляв, - з якоюсь долею знущання сказав він. – Я ж казав, що вернеться, а ти, як завше, здійняла ґвалт, ніби він без вісти пропав.
- Тобі просто завжди було все рівно на нього, - відповіла йому мати на диво холодно, кинувши на того зневажливий погляд.
- Сама ж йому гірше робиш!
- Не починай хоча б при дитині!
- Пф, дитина, - пробурмотів він. – В армію скоро, а все „дитина”.
З цими словами, він попрямував до сходів, не попрощавшись ні з тіткою Ольгою, ні з Іваном, а лиш, перед самим своїм відходом кинув щось на зразок: „І не гуляй більше до пізна, а то знов мені прийдеться через місто пертися”. Можливо, він не був гарним батьком, але і він був в дечому правий, Ольга занадто сильно переживала за сина і таке виховання не може кінчитись добром.
Весь цей час, Іван спостерігав за цією картиною з обличчям а ля „Що тут взагалі відбувається?”, але, в принципі, останнім часом він завжди перебуває в такому стані. Микита ж більше розумів суть ситуації, але все ж таки був здивований.
- Так де ти ходив? – вже більш спокійним, але все одно схвильованим голосом спитала Ковтун.
- Ем, - протягнув Іван, подивившись на Васяновича поглядом а ля „Чого стоїш? Рятуй мене”.
Микита, схоже, зрозумів його становище, тому, зупинившись на першому та найреалістичнішому виправданні, яке прийшло в голову, він сказав:
- Пані Ковтун, можна з вами поговорити? Це просто дуже особиста справа..
Зайве казати, що вона була здивована, що на її питання відповідав не її син, а Микита. Проте, він входив в коло тих людей, яким вона могла довіритися, адже хлопець мав гарну репутацію, на відмінну від свого брата, тому не дуже впевнено, але погодилась.
Васянович непомітно прошепотів Іванові, щоб той пішов мити руки. Коли Ковтуни зайшли в квартиру, той озирнувся і закрив за собою двері.
Тяжко зітхнувши і, переконавшись що Брагінський-Ковтун уже в ванній, почав:
- Ви, мабуть помітили, що ваш син останнім часом дуже дивно себе поводить. Мало говорить, більшість часу проводить у себе в кімнаті, пізно приходить додому, неохоче їсть...
- Ні, - перебила його тітка Ольга, - ось апетит у нього навпаки покращився.
- Справді? Ай, та не важливо. Отже, Вам мабуть, цікава причина такої поведінки. Мушу Вам повідомити, хоч Іван і старається це зберігати в секреті, але Ви, як мити, просто повинні це знати. Ваш син поводить себе так через те, що... закохався.
Хоч Микита і мав багато часу на те, щоб придумати виправдання, але цю версію він пропрацював до кінця, тому своїм словам дивувався не менше тітки Ольги, яка перебувала просто в шоці від почутого.
- Він просто дуже соромиться своїх почуттів. Особливо він боїться, що Ви його не так зрозумієте. Тому прошу Вас, не засуджуйте його, він і так перебуває в стані глибокого стресу. Рано чи пізно це повинно було статися, особливо зважаючи на вік.
- І в кого ж? – тихо спитала вона здивованим голосом. – В кого ж він закохався?
- В Русю, - на автоматі видав Микита, навіть не встигши зрозуміти, що сказав. – Вона не раз була у вас, Ви її, напевно, бачили.
Потрібно сказати, Микита мав просто дар брехати напрочуд правдиво. Здавалося б, що найбільша дурниця з його вуст виглядала непорушною істинною. Навіть зараз, придумуючи все по ходу розмови, він ніяким чином не видавав себе.
- Боже, невже мій Івасик... – прошепотіла вона.
Саме в цю мить, Іван закінчив мити руки і вийшов в коридор до своєї матері. Через те, що він не був попереджений, він нічого не чув і просто не міг знати, що виявляється до безтями кохає Русю.
- Ну, мені вже час додому, - сказав Микита і пішов, знову покинувши Івана з його коронною фразою „Піду краще спати”.
Поки в будинку Ковтунів розгорталася справжня драма, компанія вже давно розійшлася по домівках. Окрім, звичайно Лесі, для якої захід сонця не значив майже нічого. Порушуючи традицію останніх тижнів, сьогодні вона не тягнула Степана на прогулянку, прикриваючись своїм „доведи, а то заблукаю”. Вона чудово розуміла, що хлопець і так находився за день, та і екскурсію доведеться проводити ще і завтра, і післязавтра, і після післязавтра, адже за дві години так все і не покажеш. Цього разу, Леся просто запропонувала провести Степана до його дому. Той лиш віджартувався, що не личить леді проводжати додому джентльмена, але не відмовив, бо у самого було до неї декілька питань, на які йому дуже хотілося знати відповідь.
Йшли недовго, але ще кілька хвилин просто стояли біля під’їзду, бо ніяк не могли завершити розмову. Степан сам дивувався, що з Лесі такий гарний співрозмовник, адже вона здавалась йому занадто легковажною. Він все намагався відтягнути момент істини, знайшовши для себе виправдання в тому, що питання буде просто не по темі розмови. І от, раптом, з уст Лесі пролунала та сама фраза, яка означала кінець діалогу:
- Тобі ж, мабуть вже час.
Хлопець не відразу зрозумів про що йде мова, але дуже скоро до нього дійшло, що вже дійсно пізно.
- А, так, мабуть.
Після цих слів він поліз в кишеню піджака, який носив тільки через наявність тих самих кишень. Він дуже довго щось шукав, чувся дзвін копійок та давно відірваних, але досі не пришитих пластмасових ґудзиків. В результаті, Степан, перевіривши все раз двадцять, повідомив:
- Ну, як завжди. Я знову забув ключі вдома, а мої батьки мають повернутись тільки завтра.
- Ну ти й даєш, - сказала Леся, посміхнувшись. – Невже джентльмену слід часто забувати свої речі вдома.
- А може я і не джентльмен, а леді й мені личить забувати про такі дрібниці, як ключі, - продовжив Степан в тому ж тоні театральних діалогів.
Так вони провели ще якийсь час, вирішуючи, що личить леді, а що не личить та всіляко перекручуючи поняття „джентльмена” і „леді”. В решті решт, дійшовши висновку, що Леся більше джентльмен, ніж леді, а Степан більше леді, ніж джентльмен.
Коли ніби тема вичерпала себе, хлопець просто не міг не скористатися такою можливістю та... не скористався. В його свідомості раптом пробудилося вже давно дрімаюче питання.
- Знаєш, тобі не здається, що Львів стає не тим, чим він є?
- Що ти маєш на увазі? – здивовано запитала Леся.
- Культура, - продовжив думку він, ніби й забувши, що дівчина народилася й прожила все життя в Києві. – Львів носить звання „Культурної столиці”, вважається культурним центром України. Проте, поглянь хоча б на нашу „компанію”, чи можна їх назвати культурними? Чи відповідають вони тим стандартам, що були поставлені невідомо коли і ким, як зразок поведінки? Ні, я не хочу їх образити, не подумай, але ж хіба хтось з них, хіба ми самі є культурними? Проте, ніщо не береться нізвідки. Тоді відки ж тоді таке високе звання нашого міста? Невже воно дане несправедливо?
- Ти не зовсім правий, - на диво серйозно відповіла Леся. – Щоб там не було, ти просто не знаєш безкультур’я, жив би ти в моєму районі, давно б зрозумів це. Можливо, культура і справді не в найкращому стані, але місто ваше заслужено носить це почесне звання. Настільки заслужено, що ніхто, як Львів цього не заслужив!
Хлопець лиш з цікавістю дивився на дівчину, він відчував, що зайве щось питати, от-от вона все скаже сама. Проте, йому вже і самому ставало якось ніяково від того, на що він взагалі розраховує? Що він чекає від тої відповіді?
- Знаєш, - продовжила вона, починаючи відходити від теми, - я вперше боялася сюди їхати. Не тому, що це інше місто і не тому, що я його зовсім не знала, навпаки, після розповідей дядька Андрія я навіть занадто гарно його знала, але було страшно. Боялася, що картина, продумана мозком, буде неправдивою, що все розвіється, тільки но я вийду на вулицю. Тоді все пройшло гарно, але мені все одно здавалося, що мені тільки так пощастило. Знаю, це звучить смішно, але я одночасно і намагалася скористуватись кожною можливістю вибратися сюди, і боялася знову опинитися тут. Знав би ти, скільки разів я прослуховувала ці екскурсії! Нормальній людині вже давно б набридло, а мені – ні. Очевидно, зі мною щось не так.
Вона усміхнулася і поглянула кудись вгору, ніби відводячи погляд, але при тому не маючи бажання його опускати. Степан все ще мовчав, от він і отримав питання на перше своє питання, вона розкаже все сама, головне – не заважати і слухати.
- Але максимальний час, на який я лишалася – це тиждень. Більше мені було вже страшно лишатися, страшно було і заводити друзів, адже раптом вони б не виправдали очікувань. І от, я познайомилась з тобою. Боже, знав би ти, як я була рада! Ти дійсно був тим, хто розвіяв мій страх, не розвіявши романтики. Дякую, завдяки тобі я, нарешті, почуваюся тут по-справжньому вільною. Ти просто ніби справді той самий ліричний герой, що я його собі малювала в уяві, а під час цієї розмови я просто ще більш впевнилася в тому.
Для Степана ця відповідь була трохи неочікуваною, але він підсвідомо розумів, до чого вона веде, тому навіть трохи розчарувався в тому, що причина такої прив’язаності виявилась настільки банальною.
- Я просто закохана, - промовила Леся свій завершуючи акорд в цьому монолозі.
- В мене? – питав хлопець, будучи вже зовсім впевненим в її відповіді.
- Ні, - сказала вона, таємниче усміхнувшись.
От це стало для нього несподіванкою. Як так, адже вона сама вела все до цього? Хлопець лиш здивовано кліпав очима. Він і сам не розумів своїх почуттів. З одного боку, він був радий, що все виявилося не так банально і що він отримав відповідь. Але з іншого, він почувався так, ніби йому тільки що обірвали останню надію.
Він не встиг навіть подумати про те, щоб задати зустрічне питання: „А кого ж тоді?”. Леся, глянувши на екран мобільного телефону, сказала вже в своїй звичній манері, але все з тими ж нотками романтики:
- Ой, ти звиняй, але мені вже час. До завтра.
Вона знову усміхнулась і повільно пішла в сторону свого будинку.
- Бувай! – попрощався Степан вже услід їй.
Він дивився на неї, чекаючи поки вона зникне за рогом. Втративши її з поля зору, він зрозумів, що вона теж не може бачити його, тому дістав з кишені свої ключі, вже подумки сумніваючись, чи варто було взагалі казати, що він залишив їх вдома.
Роман, повернувшись додому, застав квартиру пустою, що було дивно, адже батьки вже давно мали повернутися. Проте, все пояснювала записка, залишена на найвиднішому місці:
Ми з мамою пішли на зустріч випускників. Коли вернемось точно незнаємо.
Пе.Ес.
Забери дрєль у дядька Андрія, все рівно будеш до нього заходити.
Пе.Пе.Ес.
Не забувай більше мобілку.
Роман скептично оглянув записку. Не довго думаючи, хлопець взяв ручку, яка лежала неподалік і виправив всі помилки в записці. Знайшовши під нею свій телефон, який він, за звичкою забув вдома, він виявив там два непрочитаних повідомлення аналогічного змісту.
Хлопець глянув на годинник, з часу як були відправлені повідомлення минуло трохи менше трьох годин, а йому здавалось, що він вийшов з дому тільки хвилин тридцять тому. Проте, що ж поробиш, добре що хоч ключі він завжди носив з собою.
Зітхнувши, він знову взувся і пішов до відомого нам дядька Андрія. Щоб не було ніяких питань, відразу повідомляю, що він людина дуже комунікабельна, навіть занадто. Тому, проживши у Львові приблизно п’ятнадцять років він знав більше людей, ніж ті, хто жив там все життя. Дядько Андрій був просто унікальною людиною, адже тільки за п’ять хвилин розмови ставав майже будь-кому мало не найкращим другом. Батько Романа, зважаючи на своє активне життя, не виняток. Хоч Андрій служив охоронцем в тому ж магазині що й він менше місяця, та і то тимчасово і лише ночами, він знав в обличчя майже весь колектив.
Поки Роман повільно йшов за дорученням батьків, сам дядько Андрій активно збирався на нічну зміну. Потрібно сказати, його сестри, тобто матері Лесі та Дарини, нічого не знали про те, що він підробляє і зі спокійною душею відправляли доньок до нього, впевнені в нагляді. За Дар’єю нагляд і не потрібен був, вона і так дуже рідко виходила на двір, а як виходила, то погано було і їй, і всім оточуючим. А от Леся була іншим випадком, бувало, вона приходила за північ, бо просто вирішила обійти іншою стороною. Проте у неї з дядьком були добрі відносини, та й вона сама була дівчиною порядною, гуляла допізна чисто з естетичною ціллю. От і виходило так, що вона прикривала його, а він прикривав її, а Дар’я просто намагалася не лізти в чужі справи.
- Все, - мовив дядько Андрій племінниці, одягаючи пальто, - я йду. Повернусь завтра, десь опівдні. Чуєш?
- Ага, - протягнула вона, набираючи чергове повідомлення.
- Двері закрий, але ключ витягни, як Леся прийде, то сама відкриє. Чуєш?
- Ага.
- І як прийде, скажи їй, що скоро халява закінчиться, бо її мамі не подобається, що вона тут з хлопцями гуляє. Хоча ні, краще я передам. Чуєш?
- Ага.
- Ще тут у мене знайомий хотів дриль позичити. Казав, що прийде його син, хоча швидше вже завтра вранці, бо пізно. Як прийде, впусти. Дриль в кладовці. Чуєш?
- Ага.
- Ну, я пішов, зачиняй.
Після того він пішов, голосно гримнувши дверима, але Дарю те мало хвилювало. Вона лиш краєм вуха чула щось про дриль і Лесю, проте по звичці не надавала тому значення, адже звикла, що вони все вирішують самі, а її втручання зайві.
Минуло небагато часу, але Роман встиг розминутися з дядьком Андрієм і йшов до квартири з повною впевненістю, що як там не буде його, то буде хоча б Леся і конфлікту йому вдасться уникнути. В решті решт, все просто, прийти й забрати, що може статися?
З якоїсь причини, двері під’їзду були навстіж відкриті. Очевидно, вантажники заносили щось і забули зачинити двері, але Роману було якось все одно, до того ж, так йому не довелось дзвонити в домофон. Йому хотілося просто якнайшвидше завершити справу і піти додому, ніби ж просте і природне бажання, чи не так?
Коли двері квартири йому відчинила Дарина, а не хтось інший, він був дуже неприємно здивований і це почуття, потрібно сказати, було взаємним.
- Чего пришел? – прошипіла вона, навіть не привітавшись.
- Не прийшов би, якби не послали, - таким самим тоном відповів хлопець.
- Конечно, своей же головы нет, как скажут, так и делаешь!
Одна ця фраза вже почала виводити Романа з себе. Такої образи він терпіти не міг, але на цей раз здоровий глузд поборов прагнення відповісти образою на образу.
- Так, ми обидва хочемо, щоб мене тут не було, тому просто віддай мені дриль і я піду.
- Раз надо, сам возьми, - сказала вона, відступивши від дверей і вказавши в сторону комірчини. – Где-то в кладовке.
Роман незадоволено фиркнув, але нічого не сказав. Він спокійно пішов у вказану сторону і, після недовгих пошуків, знайшов ту саму комірчину.
Дар’я була здивована відсутністю реакції, тому чисто інкстинтивно, навіть не подумавши як слід, вирішила, що варто напакостити ще більше. Коли Роман зайшов в те тісне приміщення, яке слугувало складом різного мотлоху, і почав шукати серед того всього потрібну йому річ, двері зачинилися і Роман почув, як щось лязгнуло. Він штовхнув двері, але відразу ж зрозумів, що Дар’я зачинила їх на клямку.
- Хей, - гукнув він, - відчини.
Ніякої реакції не було. Він кілька разів гукав, але він й сам розумів, що марно. В решті решт, він просто почав виходити з себе, все те, що він намагався стримати весь цей час знову вилилося в потік все можливих прокльонів. Проте, навіть після цього реакції не було. „Тішиться, падло,” – промайнуло в його голові.
Й справді, коли Роман був замкнутий у тісному й темному приміщенні, Даря почувала себе переможцем і всі слова хлопця лише додавали їй впевненості.
Спочатку, він хотів просто вибити двері, але, подумавши, а перед тим зробивши кілька невдалих спроб, Роман зрозумів, що тоді він завдасть збитків дядьку Андрію, з яким той не хотів сваритися. Він намагався підняти клямку, зачепивши її чимось, але те, що пролазило в щілину не було настільки міцне, а що було достатньо міцне – не пролазило в щілину.
Так він і провів близько півтори години, в перервах між приступами злості намагаючись вибратися. В решті решт, йому просто набридло все це і він повернувся до варіанту з вибитими дверима. З усього можливого розгону, тобто з півкроку, він з усієї сили вдарив ті нещасні двері. Після трьох ударів, все ж таки, незважаючи не те, що була прикручена на п’ять сантиметрів в стіну, не витримала клямка.
Нарешті вийшовши з темної комірки злий і з дрилем в одній руці, він дійсно думав, що приб’є на місці Дарину, яка прибігла на шум.
- Ах, ти ж бісове створіння, - казав він, вже стискаючи кулаки.
- Неужели посмеешь ударить девушку? – спитала дівчина, яка вже десь глибоко в душі почала шкодувати, що зачинила хлопця там.
Ці слова дійсно мали вплив на Романа. І виховання не дозволяло, і власний життєвий досвід. Він сам встановив собі цей принцип і сам поклявся його не порушувати. І от, зараз, після цього випадку, незважаючи на те, що він вважав цю дівчину найгіршим створінням Землі, він просто не міг завдати їй фізичної шкоди.
- Ненавиджу, - прошипів він.
Сказавши це він, пішов до дверей, які на диво були незачинені. Хлопець дуже швидко покинув будинок, по дорозі проклинаючи той самий інструмент, який він так міцно тримав в лівій руці і через який це сталося. Зараз йому як ніколи хотілося податися якнайдалі від цього місця і не вертатися.
Було вже без чверті північ, а він тільки повернувся додому, знову заставши квартиру пустою.
Додалося попередження "Нецензурна лексика". Розмір змінився на міді.
читати далі
Частини 1 і 2 mulcifendom-by-ua.diary.ru/p173825156.htm?oam#m...
Частина 3 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p174951416.htm?oam#m...
Частина 4 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p175946928.htm?oam#m...
Частина 5 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p177129609.htm?oam#m...
Того ранку було дуже волого, що не дивно, адже з учорашнього вечора лив сильний дощ, який лише під ранок більш менш припинився.
Леся з Марією стояли на пероні Львівського вокзалу, дядько Андрій був разом із ними, але стояв трохи осторонь і розмовляв по телефону. Ну як розмовляв, найчастіше він повторював фразу „Що? Не чую, поганий зв’язок”. В руках у Марії була сумка з речами, а коло неї стояла валіза, яка за розмірами була, мабуть, більша, ніж вона сама. Що казати, речей вона й справді з собою взяла забагато, найцікавіше, що більша частина з них їй і не знадобилася. Насправді, дівчині було шкода покидати всіх, за всі ці дні, проведені тут, вона вже настільки звикла до всього, що їй вже навіть майже не хотілося додому.
Леся голосно позіхнула, подумки пошкодувавши про те, що її так рано підняли з ліжка.
- Ех, і чому не можна було взяти квитки на вечір? – спитала вона. – Та й як же ж ви так ті квитки вибирали, що знайшли ранковий рейс? Все ж до Києва вночі їздить, а це от надибали таке диво. Ранковий рейс, хех. Могли б ще поспати.
На декілька хвилин знову запанувала тиша. Марія з цікавістю розглядали свої туфлі, дядько Андрій десь на задньому плані скаржився на поганий зв’язок, а Леся просто задумливо дивилася на потяг.
- Знаєш, - все ж таки порушила мовчанку вона, - шкода, що ти їдеш. Могла б вже залишитися хоч на тиждень, а там разом поїхали б.
- Та ці ж конкурси, - нарешті, заговорила Марія, підвівши погляд. – Навіть влітку нема від них рятунку.
Почувши відповідь, Леся здивовано подивилась на співрозмовницю. Ні, її дивували не самі музичні конкурси і не те, як вона про них говорить. Дівчину здивувало те, що її подруга, яка до цього часу якщо і говорила, то виключно російською, раптом чисто і правильно заговорила українською.
Леся награно сплеснула руками і, з нотками глузування в голосі, сказала:
- Невже ж наша місіс „я мовчу і то на російській” знає мову?
- Тобі все смішно, - відповіла Марія, ображено опустивши погляд. – А сама ж яка була...
- Та добре тобі, - ніби виправдовувалась Леся. – Я ж просто жартую.
Можливо, Леся не видавала цього, але вона була дуже задоволена тим, що її подруга все ж таки заговорила. Вона б тут же кинулася б обнімати її, але стрималася, бо боялася, що налякає її і погубить ніжні й тендітні зародки україномовності.
Нарешті, дядько Андрій договорив і повернувся до дівчат.
- Я твоїй мамі сказав, що вже посадив тебе на потяг, - сказав він. – Вона читала мені інструкції близько півгодини, але думаю ти і сама знаєш. З вікон не висовуватись, з вагона не стрибати, по льоду не ходити. Скілько там до відльоту?
- Десь так півгодини, - відповіла Леся, яка раніше дістала мобільний.
- Ех, могли б ще поспати, - сказав дядько Андрій.
Він взяв Маріїну валізу, сама дівчина дістала свій квиток і всі разом пішли шукати потрібний їм вагон. Все ж таки, шкода, що Марія їде, адже вона пропускає найцікавіше.
***
Іван з нетерпінням чекав, коли ж нарешті Микита прийде та забере його звідти. Йому не спалося, але той вдавав сплячого до останнього, доки мати не почала його кликати на сніданок. Вмився він одним пальцем, чиєю зубною щіткою користувався він і досі не знає, снідав повільно, розжовуючи навіть чай, і все не сказавши ні єдиного слова. Він спілкувався з матір’ю переважно за допомогою кивань на знизувань плечима, доки, нарешті, не втік в свою кімнату. Щоб відвернути від себе увагу, він відразу ж схопив першу книжку, яка потрапила йому на очі, та почав вдавати, що читає.
Вдавати виявилося не так весело, тому Іван почав вдивлятись в літери, але зовсім нічого не міг зрозуміти. Букви мали вигляд якихось ієрогліфів, що дуже його вразило, адже він був впевнений у схожості російської та української. Ну, прийнамні повинні бути схожі літери, а тут все не так. Навіть цифри і ті якісь дивні. Та і сторінки якось дивно пронумеровані. От наприклад, чому після 68 сторінки йде 88? Хвилинку... Іван подивився на палітурку та впевнився в тому, що тримає книгу не тією стороною.
Засмучений своєю тупістю, він відклав книгу, але майже відразу знову взяв її до рук, згадавши, що треба чимось зайняти себе. Сама книга була, очевидно, не нова, обкладинка була трохи обдерта з країв, а на перших сторінках можна було помітити пляму від якоїсь рідини, що означало, що її все ж таки колись читали, але вона не розпадалася на руках, що значило, що в футбол нею теж не грали. Розглянувши книгу з усіх сторін, Іван отримав багато цікавої інформації. Наприклад, що книгу надрукували в 1977 році, тобто ще при Союзі, що його, з якихось причин, радувало, та те, що книгу купили за 53 копійки. Керуючись логікою та своєю памятью, він визначив, що Іван Франко – це автор, а не назва, а от з розшифруванням самої назви його не вистачило, справа в тому, що слово „твори” в нього асоціювалося лише зі словом „тварі”, тому він ледь стримався, щоб не засміятися і не видати себе. Титульний аркуш зустрів Івана тою самою інформацією та портретом самого Івана Франка, що теж порадувало його, бо підтверджувало присутність картинок в цій книзі. На наступній сторінці ілюстрацій не було, тому він інкстинтивно почав гортати далі. Через декілька сторінок Іван побачив ще одну картинку: троє дідів, на фоні дерев’яних будинків та ялинового лісу, один із них тримав знамено, яке, очевидно, було центральною фігурою малюнку. Вище від картинки заголовними літерами було надруковано „ЗАХАР БЕРКУТ”, Івану не потрібно було багато роздумів, щоб зрозуміти, що це назва повісті. Він погортав далі, але, на свій превеликий жаль, виявив, що картинок в цій книжці більше нема, тому повернувся до сторінки з назвою та, тяжко зітхнувши, перегорнув сторінку та почав розбирати, що написано. Перше, що він помітив, що епіграф був надрукований російською мовою, що його просто не могло не радувати. Що там казати, якби це був звичайний епіграф, до якоїсь російської книжки, то він би не звернув на нього увагу, а тут, при цих обставинах, він ніби випадково зустрів на вулиці давнього знайомого. Він перечитував той епіграф раз десять. „Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...” і підпис теж російською „А. С. Пушкин”. Мабуть, після того випадку, з усього Пушкіна, та що там казати, з усієї російської поезії, що він колись читав, не було слів миліших його душі. В решті решт, він відірвався від епіграфу та почав розбирати слова. На перших двох рядках, він був серйозний, як ніколи, але надовго його не вистачило, уже другому реченні він почав трохи по-дурному посміхатись, а на п’ятому ледь стримував сміх. Він не знав, чого сміється, просто його організм виробив звичку „сміятись над незрозумілим”, от і тепер, він продовжував читати по інерції, не вдумуючись в слова, тому лише в кінці сторінки задумався і зрозумів, що не зрозумів нічого, з того, що прочитав після слів „Сумно і непривітно”.
В цей момент, в коридорі почувся голос Микити. Росія навіть не чекав, поки його покличуть. Він в ту же ж хвилину відкинув книжку та побіг до коридору. Він ні сказав ні слова ні матері, ні Микиті, а просто надів кеди та побіг викликати ліфт, забувши, що живе на першому поверсі, навіть не зав’язавши шнурки. Тітка Оля була здивована такою поведінкою, можна сказати, могла б обуритися, якби Микита вчасно щось не набрехав. Він ще не придумав адекватної причини, тому сказав, що все це, мабуть, через те, що він дуже вжився в роль, і що Микита розпитає у нього про все. Тітка Ольга, звичайно, вважала це дивним, але довіряла Микиті як нікому, тому не покликала Івана назад. Таке з ним було вперше, вона просто не знала, що робити, та й сподівалася, що все пройде саме по собі.
Микита наздогнав Івана. Довгий час вони йшли мовчки і лише тоді, коли будинок був далеко позаду, Микита сказав:
- Слухай, ти виглядаєш занадто підозріло.
- А что я могу сделать? – спитав Іван, знизавши плечима. – Вы же все покинули меня одного.
- Якби ми тебе не „покинули”, то було б ще гірше, я тобі гарантую, - трохи похмуро відповів хлопець. – Всі твої родичі стояли б на вухах, а тебе, коли б знайшли, закрили б у домі, дозволяючи виходити хіба що раз в день на десять хвилин. А плюс до того всього...
- Так, постой, - Іван благаючим поглядом подивився на Микиту. – Можно по-русски? А то мозги уже кипят.
- Не можна, - категорично відповів Микита, - звикай, тобі тут жити.
Від цієї фрази Івану стало ще гірше, він не хотів вірити, що все це правда. Він просто хотів додому, в Москву, в свій світ, хіба це погано?
Микита зрозумів, що сказав те, чого не варто було говорити, тому поспішив змінити тему.
- До речі, ти б хоча б посміхнувся. Ти ж це вмієш.
Росія знизав плечима і, подолавши жаль, все ж таки посміхнувся. Микита, побачивши це, трохи перелякався.
- Знаєш, - сказав він, відвернувшись, - краще не треба, ти мене лякаєш.
Іван послухався і далі йшли вже мовчки. Росіянин вже було подумав, що вони знову підуть до знайомої йому квартири, але йшли вони зовсім не туди. Нарешті, Микита зупинився перед зовсім незнайомим Івану будинком.
- Прийшли, - проконстатував факт хлопець.
Вони вже було зайшли в під’їзд, але тут же їх наздогнав Станіслав. У хлопець тримав в руках якийсь альбом. Він біг зовсім недовго, адже жив навпроти, але дихав так, ніби пробіг десять кілометрів.
- Фух, ледве знайшов, - сказав він.
- І тобі привіт, - з похмурим сарказмом відповів Микита.
Що там вже казати, гірше обличчя Станіслава для нього було тільки обличчя його брата Слави. Хоча, Микита все ж таки в глибині душі радів, бо його любого брата було покарано вчора ввечері, а сам Вася зміг гарно відмазатися, адже в запасі відмазок була доволі сильна зброя: „Слава друга привів, а вони ж…”, „Я тільки вийшов в магазин, а тут…”, „Я намагався, але він…”, підкріплене щирими вибаченнями та чистосердечними зізнаннями. В’ячеслав, маючи на озброєнні тільки „Відки я знав, що ви так рано приїдете?”, чия дія тільки послаблювалась „І хто вас додому звав?”, ганебно програв і мусив весь сьогоднішній день провести за прибиранням. Проте, незважаючи на цю радісну подію, настрій у Микити був просто жахливий.
В цей самий момент, хтось вийшов з під’їзду, тому наша компанія з трьох чоловік, користуючись таким вдалим розблокуванням магнітного замка, що прикрило їх незнання того, в якій квартирі проживає Роман, зайшли всередину.
***
Наш Іван, доки Іван російський ще валявся в ліжку, як по графіку, встав рівно в сім годин. Хоча ні, це ж Москва, рівно в вісім. Прокинувся він не в своєму ліжку, через що спершу захотів знову заплакати, але швидко згадав вчорашній день, тому зрозумів, що все що можна він виплакав вчора.
Вирішивши, що можна ще трохи поспати, адже він все одно не знає, що робити, Іван знову ліг на диван. Проте, як він не намагався, він не зміг заснути, адже час часом, а зі звичкою так просто нічого не зробиш.
Хлопець довго думав над тим, що йому робити та як поводити себе. Чи варто вдавати з себе того, ким він не є? Можливо, це було найкращим та найлогічнішим варіантом, проте, якщо подумати, то хіба він зможе? Звісно ні, адже це не говорити завчені слова на сцені. Пояснити все як є? Та хто ж в такому разі йому повірить? Це ж просто нісенітниця сама по собі. Як таке взагалі може бути правдою? Тут він згадав про не менш важливе питання, а як він взагалі сюди потрапив і як йому повернутись додому? Над цим варто подумати. Що він пам’ятає? Ой, та що ж він пам’ятає... Той день для нього – цілковита загадка. От він стояв. Штора, куліси, сценарій... виступ! Точно, це сталося напередодні виступу! Але ж яка була причина? Ох, вже й голова починає боліти, адже це не весело, намагатися впорядкувати і зрозуміти зовсім абсурдну подію. Це схоже просто на жарт долі. А, може, доля спеціально завела його сюди? Може, все сталося, як в тих американських фільмах, коли за те, що герой щось неправильно робив у своєму житті, доля (в обличчі автора сценарію) посилає йому пригоди. Проте, хіба він щось робив неправильно? Йому вистачило б пальців однієї руки, щоб перерахувати всі свої помилки. А, можливо, і не його покарано? Так що ж це в решті решт, прокляття чи... можливість?
Поки він намагався впорядкувати весь цей потік питань без відповіді в щось більш-менш логічне, минуло немало часу. Раптом, його думки перебила Білорусь, яка, вже налаштувавшись на звичайний лад, так, ніби вже готувала документи в РАГС спитала:
- Братик, ты уже проснулся?
Це її питання раптом змусило Івана відкинути всі зайві думки та сумніви. Тепер то він знав, що і як треба робити. Якщо то сон, то це не матиме ніяких наслідків, а якщо це не сон... в будь якому разі, було б просто нерозумно нехтувати такою можливістю.
Він знову підвівся, сів на диван та, поглянувши в очі Наталі, сказав:
- Сестра, поговори со мной на белоруском.
І прозвучала ця фраза так, ніби він готовий був просто благати її про це. Ніби готовий був віддати всі гроші, квартиру і свою невинність, аби тільки почути від неї хоч одну фразу білоруською.
Наталя просто не знала, як їй реагувати. Вона очікувала всього, особливо, після вчорашнього вечора, проте це було вже зовсім неочікувано. Таке Білорусь якщо і чула від свого брата, то хіба що уві сні. Взагалі, з ним не варто було розмовляти на цю тему, якщо він ще був тверезий, то міг ще проявити терпимість, а от як нап’ється... тут Білорусь наслухалась такого в адресу себе, сестри та інших країн, з якими Росія так чи інакше пересікався, що вже страшно згадувати. А чи не знущається він? Можливо, всі його слова всього на всього насмішка?
- Ва-ваня, - тремтячим голосом спитала Наталя, - ты шутишь?
- Нет, - відповів він з щирою дитячою наївністю в голосі, але не так, як Росія, який цим навіть трохи лякав, а так... по-своєму. – Ты не волнуйся, я пойму. Я ведь и читал много. И понимал.
- Читал на белорусском? – Наталя вже була настільки шокованою, що вже, мабуть, була близька до безтямного стану.
- Ага, - кивнув Іван. – Но знаешь, я пока могу только понимать. - Наташа, сможешь меня нау…
- Помолчи, пожалуйста, - прошепотіла Білорусь.
І в ту ж секунду, зродивши крок назад, гукнула:
- Оля!
- Наталя, навучы мяне беларускай мовы.
- О, госпадзе...– сказала дівчина з дивною сумішшю радості й шоку в голосі.
***
- Ну, Йване! – змученим голосом сказала Оксана. – Ну, хіба то так складно?
- Ну, хіба, - пробурмотів Росія, схрестивши руки на грудях.
Потрібно сказати, Оксані вже давно набридло вчити Івана, хоч почала вона лише п’ятнадцять хвилин тому.
Перші п’ять хвилин хлопець ще старався слухати, але потім опустив руки і тільки відмахувався. В решті решт, йому набридло те, як йому намагаються пояснити шосту його фразу українською і він сказав:
- Нет, ну я не могу! Я вот вроде и понимаю, но сам не могу сказать. Мозг не воспринимает и все!
- Не воспринимает, говоришь, - задумливо сказав Микита.
Потім він спочатку подивився на надуту і ображену Оксану, потім на Лесю, яка, на диво, сьогодні була мовчазна і не дуже весела, на ще більш задуманого і мовчазного Степана, на Станіслава, який активно позував перед дзеркалом, та, в решті решт, на Романа, який спостерігав за всім з віддаленого кутка кімнати.
- Як „нє воспрінімаєт”, то треба зробити так, щоб „воспрінімал”.
Роман, очевидно, був єдиний, хто зрозумів, про що йде мова. Іван лиш з нерозумінням звів брови, але в нього почали з’являтися недобрі припущення, коли Роман, опустивши руку йому на плече, сказав:
- Ну, хто ж як не я?
- Чекайте, - раптом сказав Степан, - що ви хочете зробити?
- Просто нагадати хлопцю пару моментів, - відповів Роман, знизавши плечима, - з історії.
- Истории!? – здивовано спитав Іван. – Вы издеваетесь? Я – страна, я все пережил и видел своими глазами, а вы просто какие-то дети. И еще собираетесь меня учить истории?
- Слухай, - сказав Роман, - я переможець п’яти районних олімпіад, автор трьох МАНівських робіт, я свого вчителя по історії вчив, а ти просто хлопець, який вдарився головою.
Це був один з тих моментів, коли Роман ледь стримувався, щоб не вдарити Івана. Сам він теж був роздратований такою поведінкою. Цю ситуацію обидва сприйняли як виклик. Кожному хотілось щось довести і не так своєму опоненту, як самому собі.
- Так, йдіть розбирайтесь в іншу кімнату, - сказав Микита, відчуваючи, що це може закінчитись не дуже гарно.
- В ванну чи що? – з натяком на сарказм сказав Степан. – В іншій же ж ремонт.
- Ну і що, що ремонт? – спокійним голосом сказав Роман. – Мені це не заважає. Зачините двері за нами.
- Ви ж їх, ніби зняли.
- Ну, зняли, так що? Он вони, на підлозі біля шафи лежать, заставите якось.
Після складних махінацій, дверми не дуже акуратно засунули прохід і про все, що відбувалось там далі, могли знати тільки вони двоє. Можливо, то і на краще.
- Я думаю, - задумливо сказав Микита, - десь півгодини.
- Ні, - заперечив Степан, - враховуючи всі суперечки, година, не менше.
- Ви, взагалі про що? – здивовано спитала Леся.
- Про те, скільки Іван протримається.
- Романчик на все здатен! – Вигукнула Оксана. – Хвилин п’ятнадцять, не більше!
- І у нас є програвший, - тихо зауважив Степан, проте на нього ніхто і не звернув уваги.
Через декілька хвилин, коли всі перемістились на кухню, Леся спитала:
- А Роман, того саме, взагалі, Роман зможе? Та і чи воно нам треба?
- Ой, Роман і не таке може, - сказав Степан. – Він навіть Оксані зміг пояснити національно-визвольну війну.
- Та і у нас основна мета – залякати, - додав Микита.
- Тобто як?
- А отак. Такий тип покарання застосовували вожаті в нашому таборі, у разі порушення правил вожатий відводив порушника до себе і починав читати лекції з історії. Рекорд витримки – дві години розповідей про релігійні війни у Франції.
- Так все ж таки, я чомусь сумніваюсь, - сказала Леся, звівши брови.
- Слухай, Роман великий подвиг здійснив, пояснив історію цьому диву.
Після цих слів Микита кивнув в сторону Оксани, яка, видаваючи звуки типу „піу-піу”, дивилася, як по склу стікають краплі дощу.
- Оксано, а що відбувалось з 1648 по 1657 рік?
- Національно-визвольний рух українського народу під проводом Богдана Хмельницького, - почала говорити Оксана. – Рушійними силами війни були запорізькі козаки, українські селяни, міщани, духовенство та українська православна шляхта. Передумови війни: релігійна – утиск православної церкви з боку польських католиків; суспільна – утиск українських селян з боку польської шляхти...
- Та досить, досить! – вигукнула Леся, зрозумівши, яку страшну реакцію вона запустила. – Я вірю!
Та це не допомогло, Оксана все продовжувала розказувати все, що вона знала про національно-визвольну війну: від основних битв, до найдальших родичів Богдана Хмельницького.
Минуло близько години, на кухні всі сиділи тихо і спокійно, допивши шосту чашку чаю та вдаючи, що зовсім не зважають на шум у сусідній кімнаті. На щастя, Оксану вдалося заткнути на описі облоги Львова, тому вона повернулася до своїх спостережень за краплями. Леся оживилася і натхненно розповідала про щось Степану. Микита ж дивився на всіх сонними очима. От тепер він почувався дійсно спокійним, самим собою. Він завжди був такий у школі, так могли описати його більшість його друзів і сусідів. Лише двоє людей могли порушити його спокій однією своєю присутністю: його брат Слава та Катерина. Одна їх присутність робила його нервовим на неврівноваженим. Не любив він цих двох, йому завжди здавалось, що у них на меті лише одне – вивести його із ладу, хоч це не завжди було так.
Раптом, двері, які стояли приставлені до входу в „маленьку кімнату”, впали і, через секунду на кухню вбіг Іван.
- Ладно, мать вашу, учите! Учите чему угодно, вот только уберите меня от него!
- Я ж казав, що це дуже дієво, - задоволено сказав Микита.
Іван знову повернувся до занять з Оксаною. Тепер він був більш уважний, тому, хоч з Оксани і був поганий вчитель, чомусь він все таки навчився. Він навіть почав згадувати, як говорила його сестра, що йому теж допомагало. Як би там не було, розумів він майже все, фрази, які йому могли знадобитись, він теж вивчив, от тільки говорив він їх з занадто помітним акцентом, що дуже непокоїло всіх.
І от, коли Оксані вже набридло, а Микита вже готувався показати Івану його найближчих родичів, як почувся дзвінок в двері. Коли Роман пішов відчиняти, Микита інстинктивно відчув щось недобре і не даремно. Вже через кілька хвилин з коридору пролунало знайомий хлопцю фальшивий спів:
- Чумачечая весна!
Вже через секунду в кімнаті з’явився ніхто інший, як Слава, а за його спиною тихо, притискаючи до себе сумку, ніби намагалась сховатись Руся.
- Всім привіт! – Привітався Слава.
- Чого приперся? – хмурим голосом запитав Микита.
- Я того, - сказала Руся, вийшовши з-за спини молодшого Васяновича, - бутерброди принесла.
- Та не ти, а ця пародія на людину!
- Вася, чо так грубо? – відповів його брати, щиро посміхаючись, чим ще більше дратував Микиту. – Я ж не ображаюсь на тебе, що ти на мене весь бардак повісив. Ледь прибрав, до речі.
Сам він, в свою чергу, просто розвернувся до комп’ютера і, проклинаючи все на світі, почав шукати потрібні йому фотографії вконтакті. Тим часом, Станіслав нарешті відірвався від дзеркала.
- О, Слава! А ти відки?
- Не повіриш, з дому, - знаючи свою роль Петросяна, відповів В’ячеслав. – Слухай, а що ти так той альбом до серця притискаєш? Невже трьохгодинна фотосесія коханого себе.
- Та самі ж казали, фотки однокласників принести. Я, між іншим, весь вечір витратив, щоб їх знайти.
- Не міг просто в контакті подивитись? – буркнув Микита.
Станіслав замовчав, хоча десь глибоко в душі й проклинав свою голову за те, що не додумався до того раніше і ще більше голову Микити за те, що не підвела свого господаря.
Вийшовши з трансу, він все ж таки, на зло, як йому здавалось, Микиті, відкрив альбом перед Іваном та, без всяких вступів, почав пояснювати хто є хто.
- Знайомся, це твій клас, - сказав він, ткнувши пальцем, - двадцять вісім чоловік, які ніц не розуміють у красі, і ми з тобою.
Він показав на інше фото, яке не було вкладене в альбом. На ньому було четверо дітей: сам Іван, дівчина з хлопчачою зачіскою та двоє незнайомих йому хлопців.
- Оце – я! – гордо сказав Станіслав, показуючи на нечіткий силует за задньому плані. – Ну, а це Ігор, Іванка і Максим, ти з ними ніби як дружиш. Ігор зануда ще той, чемпіон класу з Контр страйку, мешкає в інтернеті. Загалом, прям як Степан.
Сам хлопець кинув ображений погляд на Станіслава, адже йому було неприємно, що його витончену культурну душу порівнюють з такою особою, як Ігор. Проте, через секунду він вирішив, що було б дивно на нього ображатись, адже він частково правий, Степан вів життя он-лайн, прийнамні, до цього літа.
- Іванка взагалі той ще перл, про неї розказувати і розказувати, але можна і в двох словах: пацанка типова. Ну, а Максим... я про нього взагалі ніц не знаю. Тілько, що він сильно з Іванкою дружить і...
- Дружить? – перебив свого друга Слава. – Та всі ж знають, що закоханий він в неї по вуха, якщо не глибше.
Майже одразу після цих слів, хлопець отримав по шиї від свого брата.
- Ідіот, він не повинен знати про це, - прошипів Микита і знову повернувся до свого заняття.
- Пф, всі знають, а він „не повинен знати”, - одказав В’ячеслав.
- Ну, загалом, пойняв? – звернувся Станіслав до Івана.
- Угу, - відповів той, намагаючись вдивитися в знімок і запам’ятати тих людей.
- Окей, - Станіслав повернувся до загального фото їх класу і, показавши на трохи повну жінку років сорока, продовжив: - це наша класуха, вчитель укр. мови. Ти її улюбленець, так що змерись, що мову маєш знати краще за всіх.
- Вот же ж все таки... – пробурчав Іван.
- О йо, - протягнула Оксана, - то мені його ще й граматиці вчить?
- Молись, щоб він все згадав, - знову прокоментував Микита.
Станіслав кинув хмурий погляд на тих, хто його так безцеремонно перебив і продовжив, показуючи вже на іншу персону:
- Артем, недошумахер і взагалі падло ще те, тому мам тобі не дозволяє з ним спілкуватись. Ну, тобі ніби і не треба.
Далі він показав на двох дівчат зовсім в іншому кутку фотографії.
- Отже, Марійка і Марія, та що не Маша, звертаються одна до одної на „кумасю”, новенькі, прийшли тільки в цьому році, до того, очевидно, вже давно були знайомі. Після того, як ти подивився „Хеталію”, почати з тобою спілкуватися, але то було не довго. Є питання?
- Ну...
- Нема питань. А це шляхетний нащадок великого й славного роду, найгарніша й найвишуканіша особа класу. Та що там класу, всього Львова. Воістину мужня людина, з аристократичними манерами.
- Та ладно, это ж ты, - скептично зауважив Іван.
- То все його велика скромність, - сказав Слава, дожовуючи третій бутерброд.
- Так, а ще...
- Стоп, - зупинив Станіслава Іван, - у меня уже голова болит от этого. Все равно в ближайшее время я не встречу никого из них, а у меня еще есть куча вопросов.
- Ну, - сказав Микита, який нарешті познаходив все, що йому треба було.
- Во-первых, я еще не всех вас запомнил.
Микита зітхнув і почав перелічувати всіх присутніх, вказуючи на кожного пальцем:
- Ці два ідіота по праву руку – Слава і Слава. Той, хто спить у тебе за спиною – Степан, поруч з ним – Леся, та, що ловить інтернет мобільним. Романа ти вже знаєш. Оксана... А де Оксана?
- Їй стало нудно і вона пішла кудись на кухню, - відповів В’ячеслав.
Саме в цей момент почувся дзвін розбитого скла, що змусило Романа піти на кухню і провідати винну в знищенні їх кухонного приладдя.
- Ну, ніби все.
- А я? – тихо пролунав голос Русі з найвіддаленішого кутку.
- Хто? – не відразу зрозумів Микита. – А, Руся, пробач. Ну і я – Микита.
- Можеш називати його Вася, - сказав В’ячеслав.
- Не можеш, - сказав Микита, кинувши хмурий погляд на свого брата.
- Потом, что за „Хеталия”?
На секунду запанувала тиша, яку своїм сміхом обірвали Слави, що змусило прокинутись Степана, відірватись від телефону Лесю і повернутися до кімнати Романа та Оксану. Хлопці сміялися, Руся дуже соромилася, інші навіть не чули питання і тільки Микита, за звичаєм, взявся все пояснити. Він повернувся до екрану ноутбука, відразу ж знайшов потрібне відео і, сказавши щось типу: „Ось, дивись”, - натиснув кнопку „Play”. Іван встав з дивану і підійшов до комп’ютеру. На екрані він впізнав себе, доволі мило намальованого, і Китай. Наскільки він зрозумів, вони були в якомусь літаку.
Він все придивлявся до зображення і раптом зрозумів, що такий момент дійсно був в його житті. Тут йому все стало зрозуміло. Він вже було почав сумніватися в тому, що відбувається і планував втекти назад до Москви, але зараз Іван усвідомив, що йому нема куди тікати, його світ, його Москва там – за екраном ноутбуку. Менталітет Івана завжди змушував запитувати: „Як...?” і „Що буде якщо...?”. Проте, цього разу він прекрасно знав, що на це питання ніхто не може знати відповідь.
Він перебував наче в ступорі й дивився на комп’ютер навіть тоді, коли декількосекундний уривок серії скінчився. З цього стану його вивів Микита, який, поклавши руки йому на плече, спитав:
- Ти хотів ще щось спитати?
- Этого, где у вас туалет? – спитав він трохи розгубленим голосом.
- Там, - відповів Роман, показавши рукою кудись на північний захід.
Брагінський не став уточнювати, а відразу ж пішов у вказаному напрямку. Коли хлопець вийшов з кімнати, Леся спитала:
- Ну, як ми по-вашому справляємось?
- Всьо чотко! – сказала Оксана, доїдаючи бутерброд.
- Я вважаю, що можна набагато краще, - без тіні оптимізму сказав Микита.
Раптом, в двері подзвонили і Роман, на правах хазяїна, пішов відчиняти. Через кілька секунд, до вітальні зайшла Катерина.
- Здрастуйте, - привіталася вона, посміхнувшись і кинувши на Микиту погляд а-ля „я прийшла, бо знаю, що тебе це дратує”.
Хлопець одразу ж нахмурився. Дві його найгірші біди знову були поруч з ним. І, хоч ніби вони ще не давали приводу для злості, Микита вже починав виходити з себе.
- О, привіт, - відповіла на привітання Оксана, яка була тільки рада появі подруги. – А у тя хіба не зустріч з Андрієм?
- Так, але хай почекає, - відповіла Катря.
- Він же аж з Франківська до тебе їхав.
- І що з того? Може, він мені вже обрид. Рятунку від нього нема, дзвонить кожні півгодини. Вже як я з вами, то вимикаю телефон, а як вмикаю, то десять пропущених, не менше!
- Нам це так цікаво, - з сарказмом сказав Микита.
Катерина ображено фиркнула, але не відповіла або, можливо не встигла відповісти.
Саме в цей час десь в коридорі, йдучи назад в кімнату, Іван вдарив мізинець об тумбочку:
- Ебать вашу мать! Блять, ну какого хуя!?
Додавши до цієї фрази ще кілька нецензурних слів, Іван все ж таки з’явився в дверях вітальні, не розуміючи, чому всі погляди спрямовані на нього.
- Панове, ми здається дещо впустили, - узагальнила ситуацію Леся.
- Что вы от меня еще хотите?
- Твій мат... – проте, Лесю одразу ж перебили.
- Неужели львовяне не матерятся? – з іронією в голосі сказав Іван.
- Можливо, львів’янин і може, але не Іван Ковтун, - діловим тоном сказав Микита. – Виховання не дозволяє.
- Не, ну знаете ли, это уже слишком, - сказав Росія, нахмурившись та зхрестивши руки на грудях.
- 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення... – почав казати Роман.
- Та, ладно, ладно! – перебив його Іван. – Так и быть.
Леся діловито оглянула присутніх і, випередивши Микиту, сказала:
- Катя, раз ти вже прийшла, навчи Івана манерам.
- Та що тут вчити? – знизала плечима Катерина. – Він і так все знає.
- Ага, - погодився Іван, - знаю.
- От дивись, - після того, вона звернулась вже до Івана: - на яке світло треба переходити дорогу?
- На зеленое.
- В автобусах, тролейбусах і трамваях треба що робити?
- Уступать место бабушкам, инвалидам и пассажирам с детьми.
- Матюкатись це що?
- Плохо.
- О! Дивіться, який здібний. Теоретик! – сказала вона з долею іронії. – Тут його вчити нема чого, потрібна практика.
- Практыка?! – здивовано спитав Іван і тут же змінив позицію: - Знаете, я ж в этом ничего не понимаю. Лучше поучите меня манерам без вот этого всего, по книжке какой-нибудь.
- Все, Йване, не відвертишся, - сказала Оксана.
- Все рівно в місто виходити доведеться, - додав Микита. – А мо ще й знайомих зустрінеш, так взагалі урок три в одному.
- До речі, намагайся говорити українською, - нарешті хоч щось сказав Роман.
- Да я знаю всего десять слов! – обурився Іван. – Да и вас не всегда понимаю, что вы от меня хотите? Если так хотите, отучить меня материться, то хотя бы скажите, что мне говорить вместо этого!
- Колоколкол?
- Это не слова были, а такая цензура, - сказав Іван, знизавши плечима.
На декілька хвилин знову запанувала тиша, лише з вулиці чулися якісь незрозумілі звуки, на які ніхто не звертав уваги. Іван поставив питання так, що ніхто якось не зміг одразу на нього відповісти.
- Ну, ахуеть ситуация… - тихо пробурчав Брагінський.
- Кажи краще, - на цьому місці Леся зробила велику паузу, після якої видала: - „очманіти”.
Тут всі почали сміятися, крім Івана, який не міг нічого зрозуміти.
- А, замість „блять”, „ой, лишенько”? – спитав Слава, той що фарбований, з явною насмішкою.
- Буде говорити як той, хто складає таблички в „Сільпо”, - прокоментував В’ячеслав. – „Не кладіть пляшки, а то буде лихо”.
- „Повертайте візки на місце, бо інші покупці засмутяться”, - додала Оксана, ледь стримуючи, щоб не засміятись сильніше.
Іван ніяк не міг зрозуміти, що тут смішного. Тим більш, його голова була зайнята усвідомленням того, в яку халепу він втрапив і які страшні муки йому доведеться терпіти.
- Леся, Степан, - сказав Микита наказовим тоном, - прогуляйтесь з Іваном по місту, покажіть пам’ятки культури та шлях до найближчого „Сільпо”. Ясно?
- Так, сер! – сказала Леся, вставши з дивану.
***
Вони гуляли по місту вже приблизно дві години. Що було дуже дивно і не могло не хвилювати Степана, так те, що Леся знала про Львів набагато більше. Здавалось, зупинити її біля будь-якого будинку і вона вмить розкаже тобі якого року він побудований, хто був архітектором і що в шістдесятих роках там жив Василь, близький друг сусіда її троюрідної бабусі по батьковій лінії. Степан практично весь час мовчав. Поруч з нею, йому здавалось, що це не він прожив в цьому місці все життя, а вона. Адже, хоч Степану і остогидли до смерті всі ті стандартні екскурсії, які їм організовувала школа, Леся розказувала все так, що і він дізнався багато нового. І як вона розказувала! Це було так натхненно, так гарно, ніби вона освідчувалась в коханні. Й, можливо, це і було її освідчення.
Іван теж, очевидно, був вражений, адже він вже не був такий хмурий, як тоді, коли вийшов з будинку. Зараз він ніби й розслабився, адже зрозумів, що не все так страшно, як він собі малював. До нього навіть почала повертатись та посмішка. І тепер вона не лякала, а навпаки, виглядала доволі щиро. Хоча, з іншого боку, хто знав, про що насправді думав Іван.
Часом, коли вони зупинялися біля чергового храму і Леся занадто голосно починала свою розповідь, люди зупинялися послухати, очевидно вважаючи її екскурсоводом. В такі моменти самому Степану ставало смішно, адже він і сам часом забував, хто тут гість, а хто корінний житель.
Лише на зворотному шляху, коли мова йшла про те, хто де живе і де найближчий продуктовий, Степан почав говорити. Але і ті слова він говорив обережно, адже досі не міг відійти від тих думок, що нахлинули на нього після почутого. Він боявся щось додавати, адже йому його ж слова здавалися надто прозаїчними та сухими.
На горизонті вже можна було побачити знайомий будинок, що знаменувало закінчення прогулянки, як сталася зовсім неочікувана зустріч. Івана покликала якась дівчина:
- Хей, Іване!
Всі троє озирнулися і побачили Іванку, які всі знали лише по фотографіям. Тут у Брагінського спрацювало бажання якомога швидше втекти, але йому не дозволили.
- Привіт, Йване! – сказала вона, підійшовши ближче до них. – Рада, що хоч ти лишився, а то всі роз’їхалися.
- При-віт, - сказав Іван криво посміхнувши і кинувши на Лесю і Степана погляд а-ля „рятуйте, вмираю”.
- Ну, як в тя життя?
- Нормально, - відповів він, намагаючись дати зрозуміти, що він не хоче говорити.
- Щось ти сьогодні якийсь дивний. А хто... – хотіла сказати вона, але відразу ж була перебита Лесею.
- Розумієш, у нього просто горло болить, - сказала вона, зрозумівши, що нічого гарного з цього не вийде.
- Ага, - кивнув Іван.
Після цього Леся взяла хлопця під руку і вони поспішили піти назад. Степан теж пішов за ними, але перед тим все ж таки сказав:
- Вибач. До побачення.
Іванка ще кілька секунд здивовано дивилася вслід компанії. Зайвим буде казати, що вона була здивована такою поведінкою. В решті решт, придумавши якесь не дуже правдоподібне пояснення цьому, вона пішла по своїм справам.
Коли невеличка компанія з трьох осіб пройшла вулицю, чергову розповідь Лесі перебило її ж власне ім’я, яке пролунало десь недалеко. Повернувшись на звук, дівчина, а також Степан і Іван помітили зграю косплеєрів, яка, розтягнувшись по тротуару, крокувала їм на зустріч.
- Ну а що? У мене квартира і так від ремонту страждає, ще не вистачало б, щоб ми її повністю розгромили. Ось, пішли теж прогулятись, вас заодно пошукати, - відповів Роман на здивований погляд Степана і Лесі.
- І, доречі, швидко знайшли! – вставив Слава, то, що В’ячеслав.
- А, я вже була подумала, що ти їх вигулювати повів, - зробила спробу пожартувати Леся.
- Якщо чесно, то так воно і є, - вже тихіше додав Роман, прокашлявся, і звичайним голосом продовжив: - так що там у вас, як успіхи?
- Та ми тут вже до «Сільпо» збирались звертати, та якось не дійшли… - відповів Степан, чухаючи потилицю.
- Ну так чого ми паримося? – задала питання Оксана. – Навколо купа магазинів! Посилаємо Івана за хлібом.
Заперечень ні у кого не було, навіть у Івана, який відніс це завдання до розряду «з легких». Тому вже через декілька хвилин Іван стояв з пафосним обличчям, гордо тримаючи гаманець в правій руці. Біля нього стояв Микита, як мудрий наставник коло свого учня перед важливим боєм. На задньому плані героїчність, серйозність і пафосність картини псували Слави, які ніяк не могли припинити сміятися.
- Ти готовий? – спитав старший Васянович з награною серйозністю.
- Да, - сказав Іван, але тут же виправився: - то есть, так.
- Ти пам’ятаєш своє завдання?
- Так, - знову відповів Брагінський і додав з ледь помітним акцентом: - купыты батон.
- О, Боже, - не могла втриматись від того, щоб не вставити свої п’ять копійок Катерина, - як же ж так він нас покидає!?
Сказавши це, вона театрально приклала зап’ястя до лоба. Молодший Васянович, зрозумівши, що не можна впускати момент, перестав сміятися і додав:
- А чи вернеться він додому!? Чи буде Бог настільки милостивий, що дасть йому шанс знову побачити нас і пригорнути до серця свою кохану.
Після цих слів, він вказав на Русю, яка, здивована такою увагою до себе, видала:
- А шо я?
І знову всі засміялися, навіть Іван і той не міг залишатися спокійним в цій ситуації. В решті решт, Микита, після спроби всіх заспокоїти, сказав Брагінському, щоб той вже нарешті пішов і купив той батон.
Зітхнувши, він все ж таки зайшов в продуктовий. Його вже давно не було, а Слави ніяк не могли заспокоїтися. Уже навіть Оксана, Катерина та Леся перестала навіть посміхатися, а у хлопців була просто істерика. Здавалося, що вони навіть завтра і післязавтра будуть згадувати ці „проводи за батоном”.
Минув час, багатьом, а особливо Степану, який ніяк не міг заспокоїтися, що пропадають такі дорогоцінні хвилини, в які він не їсть, не спить і не зайнятий тяжкими думами про долю сучасного суспільства, вже набридло чекати. І от, пафосно відчинивши двері, Іван вийшов з продуктового.
Підійшовши ближче до компанії, він переможно підняв батон вгору, хоча й самому хотілося сміятися від абсурдності ситуації. Ще ніколи похід в магазин за хлібом не обертався такою трагікомедією.
В’ячеслав голосно плескав в долоні, з іронією дивуючись такій винахідливості та сміливості Івана. Раптом, все обірвала, здавалося б, зовсім не в тему сказана Романом фраза:
- Сьогодні щось на диво яскравий захід сонця.
Після цього Микита захвилювався. Намагаючись зберігати спокій, що в нього не дуже виходило, він сказав:
- Стоп, як захід? Котра година?
- Деся так дев’ята, - сказав Степан, навіть не подивившись на годинник.
- Люди, Івану ж вже треба буть дома! – вигукнув Станіслав, який, очевидно, зрозумів причину хвилювання Микити.
- А хіба б тоді його мати не дзвонила через кожну хвилину запізнення? – здивовано спитав Степан.
Іван, згадавши, що у нього ще й телефон є, опустив вільну від батону руку в кишеню. Через п’ять секунд пошуку він витягнув звідти стареньку чорно-помаранчеву Нокію і сказав:
- А зарядка-то кончилась.
В мить, Микита, зрозумівши, в наскільки велику халепу вони потрапили, взяв Івана за руку і потягнув його в сторону, де повинен був знаходитися будинок Ковтунів.
- Швидше, тобі ж тільки гірше від цього запізнення, - підганяв Брагінського хлопець і, згадавши, що личило б ще й попрощатися, звернувся вже до компанії: - До завтра!
- Що будеш робити!? – крикнув Степан їм навздогін.
- Що-небудь, та й придумаю! – відповів він і, разом з нашим горе-попаданцем, зник за найближчим рогом.
На щастя, довго бігти не довелося і хлопці були біля під’їзду. На жаль, коли вони вже заходили, Микита почув краєм вуха від бабусь, що „ось, вернувся, а то вже всі на голові стоять, шукають”, що означало, що запізнення Івана на якусь годину-півтори не лишилося без уваги. Звичайно, адже Івасику в десять годин треба вже іти спатоньки, а якщо він так пізно буде вертатися додому, то не встигне почистити зубоньки, вдягти піжамоньку та послухати казочку на ніч.
Не встигли вони і подзвонити в двері, як з квартири вибігла тітка Ольга і кинулася обнімати свого синочка. Проте, ця мить, з якої можна було б писати „Повернення блудного сина”, тривала недовго.
- Боже, де ти так довго ходив!? – спитала вона таким тоном, ніби в неї скоро почнеться істерика. – Вже сонце заходить, а тебе нема. Чому не відповідав!? Я ж казала тобі, не гуляй так довго. Я ж не знаю, де ти є. А раптом з тобою щось сталось! Раптом би тебе машина збила, або що. Ти ж подумай, як я за тебе переживала!
Цей крик материнської душі перервав чийсь чоловічий голос:
- Знайшовся, значить.
В мить, з квартири вийшов високий чоловік, років приблизно сорока. На жаль, Микита не встиг повідомити Івана, що у нього окрім матері є ще й батько і що цього самого батька Іван бачить раз на три місяці, через те, що пан та пані Ковтун вже десять років, як розлучилися. Потрібно сказати, Іван і до тої події виховувався в основному матір’ю, тому це не сильно відбилося на ньому, він і без того рідко бачив його. Проте, тітка Ольга дуже переживала, що дитина росте без батька, тому активно намагалася знайти йому заміну, проте не дуже вдало.
- Можна подумать, сильно загуляв, - з якоюсь долею знущання сказав він. – Я ж казав, що вернеться, а ти, як завше, здійняла ґвалт, ніби він без вісти пропав.
- Тобі просто завжди було все рівно на нього, - відповіла йому мати на диво холодно, кинувши на того зневажливий погляд.
- Сама ж йому гірше робиш!
- Не починай хоча б при дитині!
- Пф, дитина, - пробурмотів він. – В армію скоро, а все „дитина”.
З цими словами, він попрямував до сходів, не попрощавшись ні з тіткою Ольгою, ні з Іваном, а лиш, перед самим своїм відходом кинув щось на зразок: „І не гуляй більше до пізна, а то знов мені прийдеться через місто пертися”. Можливо, він не був гарним батьком, але і він був в дечому правий, Ольга занадто сильно переживала за сина і таке виховання не може кінчитись добром.
Весь цей час, Іван спостерігав за цією картиною з обличчям а ля „Що тут взагалі відбувається?”, але, в принципі, останнім часом він завжди перебуває в такому стані. Микита ж більше розумів суть ситуації, але все ж таки був здивований.
- Так де ти ходив? – вже більш спокійним, але все одно схвильованим голосом спитала Ковтун.
- Ем, - протягнув Іван, подивившись на Васяновича поглядом а ля „Чого стоїш? Рятуй мене”.
Микита, схоже, зрозумів його становище, тому, зупинившись на першому та найреалістичнішому виправданні, яке прийшло в голову, він сказав:
- Пані Ковтун, можна з вами поговорити? Це просто дуже особиста справа..
Зайве казати, що вона була здивована, що на її питання відповідав не її син, а Микита. Проте, він входив в коло тих людей, яким вона могла довіритися, адже хлопець мав гарну репутацію, на відмінну від свого брата, тому не дуже впевнено, але погодилась.
Васянович непомітно прошепотів Іванові, щоб той пішов мити руки. Коли Ковтуни зайшли в квартиру, той озирнувся і закрив за собою двері.
Тяжко зітхнувши і, переконавшись що Брагінський-Ковтун уже в ванній, почав:
- Ви, мабуть помітили, що ваш син останнім часом дуже дивно себе поводить. Мало говорить, більшість часу проводить у себе в кімнаті, пізно приходить додому, неохоче їсть...
- Ні, - перебила його тітка Ольга, - ось апетит у нього навпаки покращився.
- Справді? Ай, та не важливо. Отже, Вам мабуть, цікава причина такої поведінки. Мушу Вам повідомити, хоч Іван і старається це зберігати в секреті, але Ви, як мити, просто повинні це знати. Ваш син поводить себе так через те, що... закохався.
Хоч Микита і мав багато часу на те, щоб придумати виправдання, але цю версію він пропрацював до кінця, тому своїм словам дивувався не менше тітки Ольги, яка перебувала просто в шоці від почутого.
- Він просто дуже соромиться своїх почуттів. Особливо він боїться, що Ви його не так зрозумієте. Тому прошу Вас, не засуджуйте його, він і так перебуває в стані глибокого стресу. Рано чи пізно це повинно було статися, особливо зважаючи на вік.
- І в кого ж? – тихо спитала вона здивованим голосом. – В кого ж він закохався?
- В Русю, - на автоматі видав Микита, навіть не встигши зрозуміти, що сказав. – Вона не раз була у вас, Ви її, напевно, бачили.
Потрібно сказати, Микита мав просто дар брехати напрочуд правдиво. Здавалося б, що найбільша дурниця з його вуст виглядала непорушною істинною. Навіть зараз, придумуючи все по ходу розмови, він ніяким чином не видавав себе.
- Боже, невже мій Івасик... – прошепотіла вона.
Саме в цю мить, Іван закінчив мити руки і вийшов в коридор до своєї матері. Через те, що він не був попереджений, він нічого не чув і просто не міг знати, що виявляється до безтями кохає Русю.
- Ну, мені вже час додому, - сказав Микита і пішов, знову покинувши Івана з його коронною фразою „Піду краще спати”.
***
Поки в будинку Ковтунів розгорталася справжня драма, компанія вже давно розійшлася по домівках. Окрім, звичайно Лесі, для якої захід сонця не значив майже нічого. Порушуючи традицію останніх тижнів, сьогодні вона не тягнула Степана на прогулянку, прикриваючись своїм „доведи, а то заблукаю”. Вона чудово розуміла, що хлопець і так находився за день, та і екскурсію доведеться проводити ще і завтра, і післязавтра, і після післязавтра, адже за дві години так все і не покажеш. Цього разу, Леся просто запропонувала провести Степана до його дому. Той лиш віджартувався, що не личить леді проводжати додому джентльмена, але не відмовив, бо у самого було до неї декілька питань, на які йому дуже хотілося знати відповідь.
Йшли недовго, але ще кілька хвилин просто стояли біля під’їзду, бо ніяк не могли завершити розмову. Степан сам дивувався, що з Лесі такий гарний співрозмовник, адже вона здавалась йому занадто легковажною. Він все намагався відтягнути момент істини, знайшовши для себе виправдання в тому, що питання буде просто не по темі розмови. І от, раптом, з уст Лесі пролунала та сама фраза, яка означала кінець діалогу:
- Тобі ж, мабуть вже час.
Хлопець не відразу зрозумів про що йде мова, але дуже скоро до нього дійшло, що вже дійсно пізно.
- А, так, мабуть.
Після цих слів він поліз в кишеню піджака, який носив тільки через наявність тих самих кишень. Він дуже довго щось шукав, чувся дзвін копійок та давно відірваних, але досі не пришитих пластмасових ґудзиків. В результаті, Степан, перевіривши все раз двадцять, повідомив:
- Ну, як завжди. Я знову забув ключі вдома, а мої батьки мають повернутись тільки завтра.
- Ну ти й даєш, - сказала Леся, посміхнувшись. – Невже джентльмену слід часто забувати свої речі вдома.
- А може я і не джентльмен, а леді й мені личить забувати про такі дрібниці, як ключі, - продовжив Степан в тому ж тоні театральних діалогів.
Так вони провели ще якийсь час, вирішуючи, що личить леді, а що не личить та всіляко перекручуючи поняття „джентльмена” і „леді”. В решті решт, дійшовши висновку, що Леся більше джентльмен, ніж леді, а Степан більше леді, ніж джентльмен.
Коли ніби тема вичерпала себе, хлопець просто не міг не скористатися такою можливістю та... не скористався. В його свідомості раптом пробудилося вже давно дрімаюче питання.
- Знаєш, тобі не здається, що Львів стає не тим, чим він є?
- Що ти маєш на увазі? – здивовано запитала Леся.
- Культура, - продовжив думку він, ніби й забувши, що дівчина народилася й прожила все життя в Києві. – Львів носить звання „Культурної столиці”, вважається культурним центром України. Проте, поглянь хоча б на нашу „компанію”, чи можна їх назвати культурними? Чи відповідають вони тим стандартам, що були поставлені невідомо коли і ким, як зразок поведінки? Ні, я не хочу їх образити, не подумай, але ж хіба хтось з них, хіба ми самі є культурними? Проте, ніщо не береться нізвідки. Тоді відки ж тоді таке високе звання нашого міста? Невже воно дане несправедливо?
- Ти не зовсім правий, - на диво серйозно відповіла Леся. – Щоб там не було, ти просто не знаєш безкультур’я, жив би ти в моєму районі, давно б зрозумів це. Можливо, культура і справді не в найкращому стані, але місто ваше заслужено носить це почесне звання. Настільки заслужено, що ніхто, як Львів цього не заслужив!
Хлопець лиш з цікавістю дивився на дівчину, він відчував, що зайве щось питати, от-от вона все скаже сама. Проте, йому вже і самому ставало якось ніяково від того, на що він взагалі розраховує? Що він чекає від тої відповіді?
- Знаєш, - продовжила вона, починаючи відходити від теми, - я вперше боялася сюди їхати. Не тому, що це інше місто і не тому, що я його зовсім не знала, навпаки, після розповідей дядька Андрія я навіть занадто гарно його знала, але було страшно. Боялася, що картина, продумана мозком, буде неправдивою, що все розвіється, тільки но я вийду на вулицю. Тоді все пройшло гарно, але мені все одно здавалося, що мені тільки так пощастило. Знаю, це звучить смішно, але я одночасно і намагалася скористуватись кожною можливістю вибратися сюди, і боялася знову опинитися тут. Знав би ти, скільки разів я прослуховувала ці екскурсії! Нормальній людині вже давно б набридло, а мені – ні. Очевидно, зі мною щось не так.
Вона усміхнулася і поглянула кудись вгору, ніби відводячи погляд, але при тому не маючи бажання його опускати. Степан все ще мовчав, от він і отримав питання на перше своє питання, вона розкаже все сама, головне – не заважати і слухати.
- Але максимальний час, на який я лишалася – це тиждень. Більше мені було вже страшно лишатися, страшно було і заводити друзів, адже раптом вони б не виправдали очікувань. І от, я познайомилась з тобою. Боже, знав би ти, як я була рада! Ти дійсно був тим, хто розвіяв мій страх, не розвіявши романтики. Дякую, завдяки тобі я, нарешті, почуваюся тут по-справжньому вільною. Ти просто ніби справді той самий ліричний герой, що я його собі малювала в уяві, а під час цієї розмови я просто ще більш впевнилася в тому.
Для Степана ця відповідь була трохи неочікуваною, але він підсвідомо розумів, до чого вона веде, тому навіть трохи розчарувався в тому, що причина такої прив’язаності виявилась настільки банальною.
- Я просто закохана, - промовила Леся свій завершуючи акорд в цьому монолозі.
- В мене? – питав хлопець, будучи вже зовсім впевненим в її відповіді.
- Ні, - сказала вона, таємниче усміхнувшись.
От це стало для нього несподіванкою. Як так, адже вона сама вела все до цього? Хлопець лиш здивовано кліпав очима. Він і сам не розумів своїх почуттів. З одного боку, він був радий, що все виявилося не так банально і що він отримав відповідь. Але з іншого, він почувався так, ніби йому тільки що обірвали останню надію.
Він не встиг навіть подумати про те, щоб задати зустрічне питання: „А кого ж тоді?”. Леся, глянувши на екран мобільного телефону, сказала вже в своїй звичній манері, але все з тими ж нотками романтики:
- Ой, ти звиняй, але мені вже час. До завтра.
Вона знову усміхнулась і повільно пішла в сторону свого будинку.
- Бувай! – попрощався Степан вже услід їй.
Він дивився на неї, чекаючи поки вона зникне за рогом. Втративши її з поля зору, він зрозумів, що вона теж не може бачити його, тому дістав з кишені свої ключі, вже подумки сумніваючись, чи варто було взагалі казати, що він залишив їх вдома.
***
Роман, повернувшись додому, застав квартиру пустою, що було дивно, адже батьки вже давно мали повернутися. Проте, все пояснювала записка, залишена на найвиднішому місці:
Ми з мамою пішли на зустріч випускників. Коли вернемось точно незнаємо.
Пе.Ес.
Забери дрєль у дядька Андрія, все рівно будеш до нього заходити.
Пе.Пе.Ес.
Не забувай більше мобілку.
Роман скептично оглянув записку. Не довго думаючи, хлопець взяв ручку, яка лежала неподалік і виправив всі помилки в записці. Знайшовши під нею свій телефон, який він, за звичкою забув вдома, він виявив там два непрочитаних повідомлення аналогічного змісту.
Хлопець глянув на годинник, з часу як були відправлені повідомлення минуло трохи менше трьох годин, а йому здавалось, що він вийшов з дому тільки хвилин тридцять тому. Проте, що ж поробиш, добре що хоч ключі він завжди носив з собою.
Зітхнувши, він знову взувся і пішов до відомого нам дядька Андрія. Щоб не було ніяких питань, відразу повідомляю, що він людина дуже комунікабельна, навіть занадто. Тому, проживши у Львові приблизно п’ятнадцять років він знав більше людей, ніж ті, хто жив там все життя. Дядько Андрій був просто унікальною людиною, адже тільки за п’ять хвилин розмови ставав майже будь-кому мало не найкращим другом. Батько Романа, зважаючи на своє активне життя, не виняток. Хоч Андрій служив охоронцем в тому ж магазині що й він менше місяця, та і то тимчасово і лише ночами, він знав в обличчя майже весь колектив.
Поки Роман повільно йшов за дорученням батьків, сам дядько Андрій активно збирався на нічну зміну. Потрібно сказати, його сестри, тобто матері Лесі та Дарини, нічого не знали про те, що він підробляє і зі спокійною душею відправляли доньок до нього, впевнені в нагляді. За Дар’єю нагляд і не потрібен був, вона і так дуже рідко виходила на двір, а як виходила, то погано було і їй, і всім оточуючим. А от Леся була іншим випадком, бувало, вона приходила за північ, бо просто вирішила обійти іншою стороною. Проте у неї з дядьком були добрі відносини, та й вона сама була дівчиною порядною, гуляла допізна чисто з естетичною ціллю. От і виходило так, що вона прикривала його, а він прикривав її, а Дар’я просто намагалася не лізти в чужі справи.
- Все, - мовив дядько Андрій племінниці, одягаючи пальто, - я йду. Повернусь завтра, десь опівдні. Чуєш?
- Ага, - протягнула вона, набираючи чергове повідомлення.
- Двері закрий, але ключ витягни, як Леся прийде, то сама відкриє. Чуєш?
- Ага.
- І як прийде, скажи їй, що скоро халява закінчиться, бо її мамі не подобається, що вона тут з хлопцями гуляє. Хоча ні, краще я передам. Чуєш?
- Ага.
- Ще тут у мене знайомий хотів дриль позичити. Казав, що прийде його син, хоча швидше вже завтра вранці, бо пізно. Як прийде, впусти. Дриль в кладовці. Чуєш?
- Ага.
- Ну, я пішов, зачиняй.
Після того він пішов, голосно гримнувши дверима, але Дарю те мало хвилювало. Вона лиш краєм вуха чула щось про дриль і Лесю, проте по звичці не надавала тому значення, адже звикла, що вони все вирішують самі, а її втручання зайві.
Минуло небагато часу, але Роман встиг розминутися з дядьком Андрієм і йшов до квартири з повною впевненістю, що як там не буде його, то буде хоча б Леся і конфлікту йому вдасться уникнути. В решті решт, все просто, прийти й забрати, що може статися?
З якоїсь причини, двері під’їзду були навстіж відкриті. Очевидно, вантажники заносили щось і забули зачинити двері, але Роману було якось все одно, до того ж, так йому не довелось дзвонити в домофон. Йому хотілося просто якнайшвидше завершити справу і піти додому, ніби ж просте і природне бажання, чи не так?
Коли двері квартири йому відчинила Дарина, а не хтось інший, він був дуже неприємно здивований і це почуття, потрібно сказати, було взаємним.
- Чего пришел? – прошипіла вона, навіть не привітавшись.
- Не прийшов би, якби не послали, - таким самим тоном відповів хлопець.
- Конечно, своей же головы нет, как скажут, так и делаешь!
Одна ця фраза вже почала виводити Романа з себе. Такої образи він терпіти не міг, але на цей раз здоровий глузд поборов прагнення відповісти образою на образу.
- Так, ми обидва хочемо, щоб мене тут не було, тому просто віддай мені дриль і я піду.
- Раз надо, сам возьми, - сказала вона, відступивши від дверей і вказавши в сторону комірчини. – Где-то в кладовке.
Роман незадоволено фиркнув, але нічого не сказав. Він спокійно пішов у вказану сторону і, після недовгих пошуків, знайшов ту саму комірчину.
Дар’я була здивована відсутністю реакції, тому чисто інкстинтивно, навіть не подумавши як слід, вирішила, що варто напакостити ще більше. Коли Роман зайшов в те тісне приміщення, яке слугувало складом різного мотлоху, і почав шукати серед того всього потрібну йому річ, двері зачинилися і Роман почув, як щось лязгнуло. Він штовхнув двері, але відразу ж зрозумів, що Дар’я зачинила їх на клямку.
- Хей, - гукнув він, - відчини.
Ніякої реакції не було. Він кілька разів гукав, але він й сам розумів, що марно. В решті решт, він просто почав виходити з себе, все те, що він намагався стримати весь цей час знову вилилося в потік все можливих прокльонів. Проте, навіть після цього реакції не було. „Тішиться, падло,” – промайнуло в його голові.
Й справді, коли Роман був замкнутий у тісному й темному приміщенні, Даря почувала себе переможцем і всі слова хлопця лише додавали їй впевненості.
Спочатку, він хотів просто вибити двері, але, подумавши, а перед тим зробивши кілька невдалих спроб, Роман зрозумів, що тоді він завдасть збитків дядьку Андрію, з яким той не хотів сваритися. Він намагався підняти клямку, зачепивши її чимось, але те, що пролазило в щілину не було настільки міцне, а що було достатньо міцне – не пролазило в щілину.
Так він і провів близько півтори години, в перервах між приступами злості намагаючись вибратися. В решті решт, йому просто набридло все це і він повернувся до варіанту з вибитими дверима. З усього можливого розгону, тобто з півкроку, він з усієї сили вдарив ті нещасні двері. Після трьох ударів, все ж таки, незважаючи не те, що була прикручена на п’ять сантиметрів в стіну, не витримала клямка.
Нарешті вийшовши з темної комірки злий і з дрилем в одній руці, він дійсно думав, що приб’є на місці Дарину, яка прибігла на шум.
- Ах, ти ж бісове створіння, - казав він, вже стискаючи кулаки.
- Неужели посмеешь ударить девушку? – спитала дівчина, яка вже десь глибоко в душі почала шкодувати, що зачинила хлопця там.
Ці слова дійсно мали вплив на Романа. І виховання не дозволяло, і власний життєвий досвід. Він сам встановив собі цей принцип і сам поклявся його не порушувати. І от, зараз, після цього випадку, незважаючи на те, що він вважав цю дівчину найгіршим створінням Землі, він просто не міг завдати їй фізичної шкоди.
- Ненавиджу, - прошипів він.
Сказавши це він, пішов до дверей, які на диво були незачинені. Хлопець дуже швидко покинув будинок, по дорозі проклинаючи той самий інструмент, який він так міцно тримав в лівій руці і через який це сталося. Зараз йому як ніколи хотілося податися якнайдалі від цього місця і не вертатися.
Було вже без чверті північ, а він тільки повернувся додому, знову заставши квартиру пустою.
@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;