Від автора: Прошу пробачити грішного автора за довгу відсутність. Не можу нічого обіцяти, адже в найближчий місяць в мене навряд буде час, проте сподіваємось на краще.
Частини 1 і 2 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p173825156.htm?oam#m...
Частина 3 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p174951416.htm?oam#m...
Частина 4 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p175946928.htm?oam#m...
Частина 5 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p177129609.htm?oam#m...
Частина 6 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p181552908.htm
читати даліБезперечно, всім вам цікаво, що робиться з нашим горе-попаданцем Іваном в хеталійському світі. Мушу сказати, він все продовжував шокувати оточуючих. Отримавши таку владу та можливість щось змінити, Іванко почав ділитись з оточуючими всіма своїми геніальними й не дуже ідеями, яким його вчили в школі.
— Значить, — схвильовано розповідав він Україні, яка все ще думала про те, чим її брат хворіє, — кожен народ і народець, який може мати державу, повинен її мати. Розумієш? Всім свобода потрібна, всім!
Українка могла лиш дивуватись такій поведінці. Потрібно сказати, він вів цю дуже цікаву розмову про волю, правду, незалежність, державність та демократію вже доволі довго, як тільки переставав говорити про важливість підтримки української та білоруської мов.
— Якщо ж всі люди народжуються вільними, то чи маємо ми право відбирати цю свободу без серйозних причин на те?
— Йване, — перебила його Україна, — я ж казала тобі, не їж гриби на голодний шлунок.
— Я не їв грибів, мені мама не дозволяє.
— У тебе точно температура, — сказала вона, почавши шукати градусник в одній з шухляд.
— У мене немає температури і я дуже гарно себе почуваю, — відповів Іван без найменшої тіні обурення. — Якщо ти не хочеш про це говорити, то у мене є ще багато чого сказати. От, наприклад, я не хочу, щоб мене боялися, щоб люди зрозуміли, що я не становлю для них загрози.
— Ну, ти цього завжди хочеш, — прокоментувала Україна з деякою долею іронії, але отримавши надію на те, що Іван повертається в звичайний стан.
— Тому я вирішив роззброїтися!
— Йване, — сказала вона, зрозумівши, що вона помилялась, — і після того ти ще будеш мені казати, що з тобою все нормально? Казала ж я, що як щось в холодильнику залежиться, його треба викидати, а не їсти найпершим!
Тут він трохи образився, що його ідеї не хочуть сприймати всерйоз. Він же хоче якнайкраще! Тим часом, українка знайшла те, що шукала. Посадивши покірного Івасика на диван, вона пославила йому градусник. Іван же зрозумів, що раз він має можливість, то потрібно зробити щось і для своєї любої Батьківщини.
— А знаєш, я тобі скажу, як треба вибирати між нами та Європою, — після цих слів вона вже думала почути звичайну промову її брата не тему „чому не можна довіряти цим клятим іноземцям”, але розуміла, що Іван хворіє невідомою хворобою і може видати будь-що, — ти йди в Європу! Я тобі кажу, отой митний союз — гибле діло, їй-богу.
Софія не встигла здивуватись, бо в ту ж мить пролунав дзвінок в двері. Очевидно, це Білорусь повернулась з магазину. Так і було, помітивши, що двері незамкнені, Наталя увійшла до квартири. Варто зазначити, що те німе здивування на обличчі Наталі було багато чого варте.
— Боже, похоже не только с Иваном, но и со всеми людьми в городе такая же болезнь, — сказала вона, показавши вільною від пакету рукою в сторону вулиці. — Все в момент вдруг такими вежливыми стали. Дорогу уступают, двери придерживают. Со мной, пока я туда-сюда ходила, поздоровались раз двадцать, при том я даже не знаю, кто были все те люди. Странно это все.
— А що в тому дивного? — спитав Іван. — Мене мама завжди вчила вітатись з усіма сусідами, навіть якщо не можеш згадати їх імена. Я от і вітався з усіма, бо не завжди міг згадати, хто з них мій сусід, а хто — ні.
Після цієї своєї фрази, Іван, досі тримаючи термометр під пахвою, встав і, звертаючись до Білорусі, запропонував їй допомогу в тому, щоб віднести пакунки. Відповіла вона надиво емоційно для свого звичайного стану:
— Сама донесу!
Після цієї фрази, тихо і не дуже проклинаючи весь світ, вона пішла на кухню. Що сказати, Наталя була сильно невдоволена такими перемінами в Івані. Вона взагалі останнім часом дуже не любила зміни настільки, що, якби була її воля, світ відмовився б від прогресу і повернувся до кам’яних знарядь праці.
Тим часом, Україна забрала термометр у Івана. Подивившись на показники ртутного стовпчика, вона з долею здивування сказала:
— Тридцять шість і шість, температура в нормі.
— Я ж казав, зі мною все нормально, — посміхнувшись, сказав хлопець.
Він на деякий час замовчав, задумавшись над тим, що йому потрібно сказати і зробити. По-перше, звісно треба піти до „начальства” і розказати про всі свої замисли і нововведення. По-друге, треба отримати їх згоду і зробити все так, як він планує. Ну, звісно вони з ним погодяться! Адже ж він робить все виключно для миру і злагоди на землі та в країні. Але що конкретно потрібно зробити? Роззброїтися, дати волю „всім народам і народцям”, помиритися з Америкою і попросити його теж роззброїтися, потім попросити і всіх інших зробити те саме (безперечно, вони всі погодяться). Проте, патріотизм, що зненацька прокинувся в ньому, закликав зробити щось і для Неньки.
— Україно, — натхненно сказав він, — ці територіальні суперечки мусять закінчитися.
— О так, — зітхнувши, відповіла Софія, — ти мені дорікаєш за Крим, я тобі — за Кубань…
— Ага, так не може продовжуватись.
— Я вже в сотий раз казала, що Крим я нікому віддавати не збираюсь!
— От і правильно, не треба його віддавати. Забирай Кубань!
***
Цього ранку все було не так просто, як минулого. Микита з якоїсь причини сильно затримувався, через що з кожною хвилиною йому все складніше було відмовчуватися. Тітка Ольга, хоч і обіцяла не допитуватися, все ж таки не могла стримати своєї природної цікавості. Вона була вкрай занепокоєна і здивована новиною, яку їй вчора повідомив Микита. Напевно Іван теж буде дуже здивованим і занепокоєним, коли дізнається про те, що він виявляється до безтями закоханий, через що уже кілька днів не спить і не говорить.
Іван, розуміючи матір через слово, відповідав, зазвичай, короткими фразами, які йому довелось вивчити. Можливо, це трохи дивно звучить, але за ці кілька обривчастих діалогів, він дізнався напрочуд багато. Він зрозумів, що той чоловік, якого він бачив вчора, був батьком Івана Ковтуна, дізнався про розлучення, про те, як тітка Ольга за це переживає. В якийсь момент він навіть почав співчувати їй. І в цей дивний момент йому так само раптово захотілося продовжити грати роль слухняного сина. Він не хотів повертатись додому, повертатись до старого життя, йому хотілося бути тут. Піймавши себе на цій думці, Брагінський на мить злякався, але відразу заспокоїв себе думкою про те, що це просто від того, що він починає звикати до цього світу.
Полинувши у тяжкі думи, Іван і не помічав, що навколо відбуваються якісь події. З трансу його вивела лише тітка Ольга, яка вже стояла коло дверей.
— Іване, — казала вона, — я зараз прийду.
— Куди? — видав Іван таким тоном, ніби його тільки розбудили. — Нащо?
— До сусіда. Ти ж знаєш, у нас кран на кухні протікає.
Потрібно сказати, в той момент не дуже думав про наслідки, він взагалі не дуже думав. За його переконаннями, кожен мужик мав уміти полагодити кран. Ну, а він хіба не мужик? Отак от і видав він, сам не розуміючи, що говорить:
— Не треба. Я того... сам.
Тітка Ольга, сплеснувши долонями, лиш сказала щось на зразок: „Як же ти сам?”. Іван її не дуже й слухав, він відразу ж кинувся оглядати кран. Переконавшись в тому, що він дійсно протікає, хлопець зрозумів, що треба ще й дізнатись, де в цій квартирі можна перекрити воду. Згадавши про одну закономірність, про яку йому казали ще в прадавні часи союзу, Брагінський вирішив застосувати всі свої до жаху глибокі знання мови. Закономірність була до жаху проста, всюди де в російській мові „е” треба ставити українське „і”. Ну, там „дело” — діло, „сено” — сіно, „печь” — піч. От тільки не знав Іван всю ненадійність цієї „закономірності”.
— Етого... дє? Де? Де вінтіль? — видаючи хвилювання голосом, видав Іван.
Сказати, що Ольга була цим здивована — нічого не сказати. Вона дивилась на свого сина очима по п’ять копійок з таким виразом обличчя, ніби вже готова була хапатись за хрест. Іван же продовжував видавати перли.
— Ну, воду пірікрить. Кран же ж, кран.
— Синку, що з тобою? — сказала вона, приклавши долоню до його лоба.
— Нічо, — сказав Іван, відкинувши її руку.
Він навіть був ображений такою реакцією. Він усього лише хоче допомогти, чому вона не дає йому цього зробити? Він лише спитав, де вентильний кран, щоб перекрити воду, що в цьому такого? Чим далі заходило, тим більше Іван сумнівався в логіці цих людей.
Іванова матір, звісно, була здивована такою зневажливою поведінкою. Вона навіть не знала, що сказати, а лиш насупила брови і кинула на нього докірливий погляд.
Зрозумівши, що з цього не буде діла, Іван просто пішов назад до своєї кімнати, роздратовано буркочучи щось.
Саме в цей момент, ніби знаючи, що зараз саме потрібно рятувати Росію від незручного становища, Микита з’явився саме вчасно. З якоїсь причини, він вирішив не користуватись дзвінком, а просто постукав у двері, тому Іван, який тоді саме поводився як справжній типовий підліток, якого не розуміють, і закрився у себе в кімнаті, не міг його почути.
Двері Микиті відчинила занепокоєна Ольга і перша її фраза зовсім не сподобалась Микиті:
— Іван сьогодні не вийде.
— Як не вийде? — спитав хлопець,видаючи хвилювання голосом. — Він що захворів? Захворів же ж, так?
— Я не знаю, чи дійсно він хворий, але я не можу його відпустити, — категорично заперечила вона. — Не думай, що я сумніваюся в тобі, але ваша компанія на нього погано впливає.
— Та що ви! Іван просто... просто не хоче здатись слабким.
— Слабким? Ти взагалі про що?
— Ну, знаєте, просто він дуже сильно хоче справити враження на дівчину. Хлопці вони всяке можуть творити, коли дійсно закохалися.
Тітка Ольга почала вагатись. Вона на секунду задумалась і, подивившись в бік іванової кімнати, сказала:
— Я ж з цією Русею майже не знайома. Так, ви до нас кілька разів заходили, але ж я з нею ще навіть не говорила. А раптом вона мого Івасика курити навчить? Чи, не дай Боже, щось інше.
— Так не проблема! — сказав Микита, відчуваючи, що ситуацію врятовано. — Я вам її приведу, ви познайомитесь один з одним. Тоді ви зрозумієте, що вона зовсім непогана, просто Іван дуже того... хвилюється, переживає.
— Ех, було б це схоже на переживання, — відповіла вона, зітхнувши, а після того продовжила: — добре, давай він поки залишиться тут.
— Ви зовсім не розумієте його психології. Він же хоче показатись самостійним, а яка ж тут самостійність, якщо його гуляти не випускають. Тим більш, Ви ж не повинні знати про його закоханість. Нехай він сам дійде до рішення познайомити її з вами.
— Це ж коли він сам до цього дійде?
— Не хвилюйтесь, я йому натякну. Ви головне відпустіть його і я обіцяю, що цього самого вечора ви познайомитесь з Русею.
Вона вагалась, але недовго. Уже через десять секунд пролунало те заповітне: „Іване, до тебе прийшли”. В той же момент, Росія майже кулею вилетів в коридор взуватися. Цього разу він був просто на диво кмітливий, тому не забув навіть попрощатися перед тим, як піти.
Коли хлопці уже вийшли з будинку, старший із Васяновичів дістав свій мобільний і, набираючи номер, звернувся до Івана:
— Я сподіваюсь, що в тобі спить геніальний актор.
— Что такое?
— Поясню як прийдемо, — після цієї фрази Микита сказав уже в телефон: — Алло, Руся? Приходь, ти нам дуже потрібна.
***
А поки наші герої повільно, але вірно йшли до місця призначення, в квартирі Оксани, де домовились зустрітись в той день, розгорталась дуже цікава історія.
Як ви вже знаєте, Оксана страждала синдромом типової панянки, але водночас була уособленням типового наївного незграбного дівчиська, через що страждала удвічі більше. Вона хотіла носити короткі спідниці, але не могла цього робити через закомплексованість з приводу власного тіла (та через маму). Вона хотіла фарбуватися яскраво, проте криворукість не дозволяла їй фарбуватись взагалі. І вона дійсно хотіла мати хлопця, проте через те, що не розуміла що робити і як, могла давати, хоч і доволі зрозумілі, але тільки натяки на свої почуття. Проте об’єкт її кохання був не з тих, хто любить натяки. Хоча, не те що б не любив, але розуміти не хотів, через свою принципіальність та ввічливість. Можливо, Роман і правильно робив, що не відповідав на ті натяки, викликані спонтанним бажанням Оксани в когось закохатися, і не руйнував її химерну ілюзію почуттів, але цим він лише більше накручував її.
Отже, поки що, в квартирі було лише троє: Оксана, Роман та Катерина. Здавалося б, чужі очі не побачать, ідеальний момент для того, щоб, нарешті, вирішити все, проте Оксана боялася. Мабуть, вона все ж таки подумала про те, що вона робить, і зрозуміла, наскільки це все по-дурному, і що фінал цієї історії може стати нещасливим. Звісно, якщо не знаєш, що робити, то йди до того, хто знає. От вона і пішла, до єдиної людини, яка могла б їй дати пораду, — до Катерини. Та як раз говорила по телефону зі своїм горе-коханим Андрієм, який настільки не вартий уваги, що не здатен навіть повністю попасти в кадр нашої історії.
— Андрію, ну не хочу я з тобою говорити, не хочу. Як ти цього не розумієш?.. І що з того? Я, може, хочу пожити власним життям, а ти мене контролюєш, як не знаю хто... Так ти ж дзвониш кожну годину! А, може, в мене справи?.. А тобі доповідь за день не висилати?! З печаткою та десятьма підписами!.. Знаєш, Андрію, бувай здоровий.
Після цієї фрази, вона натиснула на червону кнопку і звернулася уже до Оксани:
— Ну життя з ним нема.
— Катю, — навіть трохи соромлячись, сказала Оксана, — можеш мені допомогти, цього саме, з Романом?
— І чим помогти? — з іронією спитала Катерина. — На підлогу повалити чи зв’язати? Тілько зразу кажу, що для того нам не вистачить і десятка поліцаїв.
— Ну не смішно ж. Я, між іншим, серйозно!
— Та з чим тобі хоч допомогти?
— Та я ж просто до нього уже як тільки можна, а йому ніби й без різниці.
— Люба моя, ти досі вдягаєш дитячу кофту і ще кажеш щось про те, що хочеш звабити хлопця.
— Не звабити, ні, — навіть трохи почервонівши, відповіла Оксана, склавши руки на грудях. — І кофта не дитяча.
— На ній пікачу і вона тобі явно коротка.
— Вона не коротка, то просто фасон такий.
— Ти носила її, коли тобі було десять років.
— Ну, добре, може вона й дитяча, але що з того?
Катерина якось підступно посміхнулась, ще раз оглянувши дівчину. Варто зазначити, що, незважаючи на їх міцну дружбу з Оксаною, вона все одно часто не могла втриматись, щоб не познущатись з неї. Така вже в них була взаємодоповнююча натура: одна любить сміятись, а інша весь час дає для того причини.
— Розумієш, вдягаючись так, ти ховаєш свою основну зброю. Не ображайся, але зараз ти виглядаєш як... — після цих слів, вона намалювала в повітрі дві паралельні лінії і продовжила: — Розумієш, про що я?
Оксана знизала плечима, намагаючись не видавати свій сором. Звісно, вона ніколи не прагнула того, щоб виглядати як повія, проте вона все одно почувала себе ображеною. Як би там не було, Катерина прийняла на себе місію здійснити неможливе і допомогти Оксані з Романом. Після декількох змін в одязі та коротких інструкцій на рахунок того, як себе поводити, дівчину урочисто запустили в одну кімнату з об’єктом її палкого кохання, який спокійно сидів за ноутбуком, щось дуже натхненно друкуючи.
Потрібно сказати, що Оксана була вдягнена зовсім не в своєму стилі: спідниця здавалося б зовсім не виконувала своїх функцій і ледь прикривала не, що мала б прикривати, а звичайна шкільна блузка, шляхом магічних перетворень, стала топіком, що хоч не дуже еротично, але відкривав її пупок та ще деякі частини тіла. До того ж, Катерина, чи то не подумавши, чи то з особистого почуття гумору, поставила Оксану та підбори її матері, на яких вона ходила, як поранений коник. Добре, що хоч від магії червоної помади їй вдалося вберегтися, через відсутність тої самої помади.
Ледь тримаючись на туфлях, Оксана підійшла до хлопця, який весь цей час не звертав уваги на шум та запах парфумів та спокійно собі друкував новий запис на ЖЖ. Поборовши страх, вона все ж таки наважилася почати говорити:
— Романе...
— А? — спокійно відповів той, не відриваючи очей від клавіатури.
Оксана знов засумнівалась у намірах, він навіть не поглянув не неї. Можливо, їй не варто було це робити? Проте раз почав, то потрібно й закінчити, тому дівчина продовжила:
— Знаєш, я давно хотіла в тебе дещо спитати.
— Питай, — сказав той, знову не подивившись на Оксану.
— Романе, — варто було їй почати, так зникла вся впевненість та сміливість, в мить забулося все те, що вона хотіла сказати, — поглянь на мене.
Хлопець, трохи роздратований тим, що його відривають від справи, все ж таки повернувся й поглянув на Оксану. Потрібно сказати, він був здивований, хоч і не особливо видавав це. Намагаючись бути ввічливим та дивитись дівчині в очі, він ще кілька секунд дивився не неї, піднявши одну брову, а потім знову повернувся до роботи.
— Ти хотіла ще щось сказати? — спитав він.
Невдача? Невже це все? Він досі не розуміє? Ні, Оксана не може так просто здатися. Потрібно боротися до останнього. Дівчина нахилилася так низько, як тільки могла, щоб бути очима на одному рівні з Романом та світити йому своїм декольте, заважаючи йому бути ввічливим.
— Романе, чому ти такий байдужий?
Почувши її голос так близько до свого вуха, він інстинктивно повернув голову, проте через секунду знову перевів погляд на ноутбук, заради збереження свого особистого комфорту.
— Хіба байдужий? — спитав він своїм низьким голосом. — Можливо, я не такий активний як інші, проте мене явно не можна назвати байдужим.
— Я не про це. Чому ти мене не помічаєш?
— Помічаю, — сказав він, повернувшись до друку, — я ж допоміг тобі з історією.
— Я маю на увазі, що ти не бачиш мене як дівчину.
— Хіба ж я бачу тебе як хлопця?
Оксана знову повернулась в стояче положення, бо стара її поза не була для неї дуже зручною. Очевидно, що Роман ухилявся від відповіді, проте як їй набратись сміливості й спитати те саме пряме питання, на яке вона хоче знати відповідь? Що ж, оскільки ця сцена є недостатньо комічною, залишилася ще одна карта в її ліфчику. Зробивши навмисно необережний крок, вона не так поставила ногу та впала зі своїх підборів точно на коліна Романа, мало не вдарившись головою об шафу та дякуючи Богу за те, що її коханий сидів на стільці, а не в кріслі. Такого хлопець точно очікувати не міг, проте досі не виглядав сильно враженим та продовжував дивитися на дівчину поглядом а-ля „що ти від мене хочеш?”.
— Романе, чому ти мене не любиш? — нарешті, після стількох душевних мук, видала Оксана.
Хлопець зітхнув, обережно забрав горе-залицяльницю зі своїх колін та допоміг їй знову стати на ноги. Після цього, він, з усіх сил намагаючись зберігати спокій, сказав:
— Будь ласка, не треба. Просто не треба.
Сказавши це, Роман повернувся знову до ноутбуку, проте дівчина уже встигла збити його з думки, тому руки зависли над клавіатурою, згубивши основну ідею статті.
Остаточна поразка. Тепер уже не було іншого виходу, як червоніючи від сорому вибігти до сусідньої кімнати, де ледь стримуючи сміх сиділа Катерина, яка уважно спостерігала за всіма подіями.
— Я лише гірше зробила, — сказала Оксана.
— Нема лиха без добра, — все ще не згубивши свою любов до знущань, відповіла Катерина. — Я посміялась, а сміх продовжує життя. А значить з тобою ще довше буде така прекрасна подруга як я.
Оксана сама посміхнулась. Що сказати, їй ніколи не властиво було довгий час перебувати в одному стані. Вловивши жарт, вона сказала:
— Просто з Романом потрібно по-іншому. Наступного разу потрібно прийти, як спочатку думали: чорний низ, червоний верх, а на лобі — портрет Бандери.
Після того Оксана знову перевдягалась у те, в чому була, і як раз вчасно, бо Микита з Іваном уже були біля під’їзду. Незважаючи на те, що сталось цього ранку, Микита був повний сил, адже його любого брата тепер уже офіційно покарали, тому як мінімум три дні його не будуть випускати з дому й давати доступ до інтернету. Ну хіба цей світ не прекрасний? До речі, Роман хотів було спитати на рахунок інциденту, проте, побачивши Оксану в звичайному вигляді, він засумнівався в побаченому, тому на деякий час впав в транс, роздумуючи на рахунок того, від чого були такі глюки.
Коли наші п’ятеро героїв зібралися у вітальні, хтось запропонував уже починати, проте Микита рішуче відмовив та заборонив діяти, доки не прийде Руся. Усі були здивовані таким раптовим зростанням її ролі, проте Микита був дуже наполегливим, а також на хотів пояснювати ситуацію двічі. На щастя, Руся прийшла уже через десять хвилин після хлопців, адже, за дуже щасливим збігом обставин, як раз була недалеко.
Коли дівчина роззулася, старший Васянович нарешті перестав тягнути час і почав пояснення:
— Справа в тому, що мати нашого любого Івана побачила, що з її синочком коїться щось не те. Так от, мені й довелося збрехати про те, що він хворий на страшну й невиліковну хворобу...
— Що ти маєш на увазі? – спитав Роман, раптоп показавши, що йому не все одно.
— Я сказав, що він до безтями закохався.
— Что? — обурено спитав Іван.
— Говорю, я сказал, что ты влюбился.
Росіянин від цих слів ще більш розізлився. Він встав і розпрямився на весь свій високий зріст, від чого Микиті стало навіть трохи моторошно. На щастя, Роман в цей час теж не спав, тому теж встав і приготувався захищати Васяновича від його гніву. Зрозумівши, що через таке проблем краще не наживати, Росія трохи заспокоївся і сів, проте все ж таки роздратовано спитав:
— В кого?
— В Русю.
Після цієї фрази, усі присутні подивились на Русю, яка була вкрай здивована, хоч і розуміла, що її покликали не просто так. На кілька секунд запанувала тиша, яку обірвав ніхто інший, як Микита:
— Ну, доведеться нам грати „Ромео і Джульєту”.
— А нащо? – сором’язливо зауважила Руся. — Адже тьотя Оля нас все одно разом ніколи не побачить.
— Ну, як сказати. Сьогодні вона не хотіла відпускати, ну от я і... Загалом, Руся, готуйся, сьогодні ти знайомишся з матір’ю Івана.
Тепер не тільки Іван, а ще й Руся дивилася на Микиту злим поглядом, в думках проклинаючи найстрашнішими словами, які тільки доводилося знати. Звісно, Микита передбачав таку реакцію, проте він так і не встиг придумати адекватної причини в своє виправдання.
— Та годі вам, я ж вас не сватав. Відіграєте невелику виставу один раз і все.
Проте наші псевдо-закохані ніби ніяк не відреагували на його слова. Тоді Микита вирішив усе ж таки перевести тему і почати «навчання» Івана:
— Давайте відразу до діла, бо треба ж буде якось і щось говорити. Пропоную обіграти цю ситуацію. Отже, Катерина, давай свої геніальні поради. Оксана, вчи Йвана говорити. Руся, сором’язливо опусти погляд і покажи як ти вмієш червоніти від незручності. Іване, роби вигляд, що ти дуже хвилюєшся і що в тебе є палкі почуття до цієї особи. Романе, йди сюди, будеш за матір.
— Чому я? – з нотками обурення в голосі спитав Роман.
— Я, як режисер, маю спостерігати за дійством, — доволі спокійно відповів Микита.
Після невеликої сварки та кількох хвилин обурення, усі, нарешті, взялися за справу. Уся компанія перемістилася на кухню, заради антуражу. Іван з Русею сиділи навпроти Романа, який продовжував дивитись на Микиту, який сів у голові столу, так, ніби хотів його спалити, а Оксана з Катериною просто стояли поруч.
— Ітак... — почав старший з Васяновичів.
— Отже, — перебив його Роман.
— Отже, давайте уявимо собі цю ситуацію. Мене, мабуть, виженуть звідти, тому вам доведеться справлятись самим. Через те, розумійте все відразу. Романе, прояви свої навички акторської гри, вдай тітку Ольгу та спитай щось.
— Що мені у нього спитати? — похмуро відповів хлопець.
— Ну, хто батьки Русі? Чим вона займається? Чи не курить часом? Я не знаю, ти ж у нас матір.
Роман зітхнув і, в думках проклинаючи той день, коли зв’язався з цією компанією, сказав, хоча ні, видавив з себе фразу:
— І звідки ти, Руся?
— Романе, ну хто так питає?
— Мовчи, — ледь стримуючи свій гнів, сказав хлопець, — а то викину тебе з вікна і скажу, що так і було. На щастя, тут є люди, які це доведуть!
— Да и вообще, почему это вдруг влюбился!? — підтримав його гнів Іван.
Микита був трохи вражений такою емоційністю цих двох та вирішив більше не дратувати їх, а перейти чисто до справи. Хоча, на питання Івана все ж таки відповів:
— Просто дурниці робляться або з п’яну, або від кохання. Хоч справжньою причиною є перше, але в твоєму випадку, про це краще не казати.
На кілька секунд запанувала тиша. Схоже, що обидва хлопці уже назовсім заспокоїлись, а Руся насправді й не дуже гнівалась. Навіть трохи була горда тим, що Микита згадав саме про неї, коли придумував Івану кохану. Адже це значить, що на неї нарешті хоч хтось звернув увагу.
— Може чаю? — запропонувала Оксана.
Усі мовчки кивнули, тому дівчина перестала підпирати стінку і пішла ставити чайник. А Руся тим часом, почала відповідати на питання:
— Ну, я зі Львова, ніби як. Але далеко живу, типу того.
— Та що ти таке кажеш? — іронічно спитала Катерина, проте дівчина не звернула на те увагу.
Роман вирішив не особливо чіпати особисті дані Русі, адже тут їй особливо брехати не потрібно було, а от в її відносинах з Іваном потрібно було багато чого вигадати, тому і задав наступне питання:
— А як це ви з Іваном зійшлися?
— Ми ж на одній сцені грали, а до того знайомі не були. Воно все якось так внєзапно...
— Раптово, несподівано, — виправив хлопець уже на автоматі.
— Несподівано. Все було дуже несподівано, я від нього нічого такого і не очікувала. А тут він. От і вийшло так.
І знову запанувала тиша. Роман не придумав, що питать, Руся не знала, що відповідать, Катерина та Оксана не знали, що радити, а Микита хоч і мав дуже багато зауважень, але мовчав, пам’ятаючи слова Романа.
— А хто твої батьки? — нарешті придумав питання хлопець.
— Ви їх точно не знаєте. Батько в міліції працює, Луцьків прізвище.
— Зачекай, Луцьків? — на диво зацікавлено перепитав Роман. — А в міськраді часом не...
— Ні, ні, — на диво схвильовано відповіла дівчина, — просто прізвище схоже.
І знову тиша, яку доволі швидко порушив чайник, що якраз почав закипати. Оксана, на правах хазяйки, вимкнула газ та прийнялася шукати чисті чашки. Після кількох ледь не розбитих тарілок та перекинутих банок зі спеціями, вона, нарешті, заварила той чай. Тепер, тримаючи в руках чашку з рожевими квіточками, Микита набрався сміливості для того, щоб висловити свої зауваження:
— Романе, ти питаєш так ніби тобі без різниці, не розпитуєш по суті. А ти уяви, що Іван справді твій син...
— Ну добре, — сказав Роман, не давши Микиті договорити, а після звернувся до Русі: — Люба моя, як твої батьки ставляться до ідей українського націоналізму? Які партії підтримують? Чи беруть вони участь у громадському житті країни?
— Романе, таке ніхто крім тебе питати не буде, — зауважив Микита.
— І в цьому вся проблема, — сказав Роман. — Якби всі не були такі байдужі, то ми б змогли перебороти всі труднощі та жити, як нормальна країна.
— Тільки не починай, — з нотками незадоволення в голосі, перебила його Катерина.
— До речі, Катю, а чому ти тут сидиш і ніц не робиш? Скажи хоч щось.
Дівчина зітхнула і монотонним тоном сказала Івану:
— Не сьорбай. Сядь прямо. Не підпирай голову, вона не відвалиться. Не клади лікті на стіл.
Росіянин, хоч і з неохотою, але послухався дівчини та випрямився й перестав сьорбати. Після того, Катерина поглянула на Микиту трохи зухвалим поглядом, проте той вперто робив вигляд, що не помічав того.
— Ми тут, здається, зовсім забули кого ми вчимо, — знову зауважив Вася. — Давайте уявимо розмову Івана з матір’ю уже після розмови з Русею.
Схоже, усі зрозуміли, що той мав на увазі. Роман зітхнув, змирившись зі своєю роллю і, поглянувши на Івана, спитав:
— І що ти в ній знайшов?
Росіянин розгублено глянув на Микиту, який наказав тому відповідати російською, а Оксані — перекладати. Іван навіть не знав, що тут можна сказати, але після недовгих роздумів все ж таки сказав:
— Ну, допустим, за глаза.
— І що такого в них? — раптом зауважила Катерина. — Придумай щось романтичне й гарне, ти ж не просто закохався, а до безтями.
— До безтями, — незадоволено фиркнув хлопець, після чого продовжив відповідати: — Полюбил за ее прекрасные глаза цвета весенней зелени.
— Вони в мене сірі, — тихо виправила Руся.
— Вот только не надо придираться.
Микита зітхнув і поставив чашку з чаєм на стіл, даючи Оксані знаки, щоб вона починала перекладати. Дівчина спочатку трохи розгубилась, не зрозумівши, чого від неї хоче хлопець, але потім одразу згадала про свої обов’язки й почала переклад:
— Покохав за її прекрасні очі, кольору... — почала казати вона, але одразу ж виправилась: — тобто сірі. Покохав за її прекрасні сірі очі.
Іван зітхнув і, долаючи явну неохоту, повторив фразу уже з менш помітним акцентом, хоча все ж таки, було видно, що він не носій мови.
— З такими темпами, — сказав Микита, поглянувши на годинник, — ми до вечора не розберемо й чверті можливих ситуацій.
— А мо ми йому все на листочку напишемо? — запропонувала Оксана.
— А ти хоч уявляєш, як це буде виглядати? — відмовив Микита. — Він і так, судячи з усього, діл наробив, а ти хочеш, щоб він перед матір’ю відповіді з листка читав. Знаєш, не все можна списати на його „перше кохання”.
Після того було ще кілька спроб повернутись до справи, проте все було марно. Микита придирався до кожного слова; Роману все більше хотілося вдарити його, тому він не міг ні на чому зосередитись, окрім як на стримуванні свого гніву; Катерина, схоже, почала губити інтерес до того, що відбувається, і просто сиділа скраєчку, друкуючи примирливі повідомлення своєму Андрію; Оксана взагалі кудись втекла, а наші „закохані” перестали розуміти чого від них хочуть і знаходилися десь в стані „їжачок в тумані”, втративши надію віднайти сенс і логіку в тому, що відбувалося.
Вже наближався обід, в який Іван повинен був повернутись додому, а по суті нічого не було зроблено. В решті решт, сталося дещо, що змусило Микиту засумніватися в своїй методиці та почати діяти більш осмислено. Як і було сказано вище, хлопець дуже придирався до всього, і чомусь його хвилював не так Іван, як Роман і це дуже злило останнього. Терпів наш герой у чорній вишиванці, стримував свій гнів, але з кожним словом старшого Васяновича, який ще й говорив все це з виглядом володаря всіх людських життів, зберігати спокій ставало все важче й важче. І от, не витримав. Якась необережна іскра миттєво запалила у ньому полум’я. Це було настільки швидко, що ніхто і не встиг зрозуміти, як Микита опинився на підлозі, а Роман вже замахувався тою самою табуреткою, з якої тільки що скинув його, ризикуючи якщо і не нанести тяжких ушкоджень, то принаймні налякати до серцевого нападу. На щастя для Микити, Катерина на диво швидко відреагувала і, забувши про все, що турбувало її до того, стала між хлопцями, втримуючи Романа.
— Рома! — скрикнула вона ніби й не своїм голосом.
Від того вигуку той в мить протверезів й опустив стілець. На деякий час запанувала тиша. Микита не спішив вставати з підлоги, не те щоб йому було дуже боляче, просто він вирішив, що сховатись за спиною дівчини це найкраще з того, що він може зробити. Ніхто не наважувався сказати хоч слово, чи хоча б ворухнутись. В решті решт, цю тишу порушив сам Роман:
— Або я тобі дійсно так вже потрібен, і ти робиш все як лідер, яким назвався, — казав він, намагаючись вдавати спокій, — або ж я йду й більше не зв’язуюся з будь-ким із вашої компанії.
В цей момент його голос здавався ще нижчим, ніж зазвичай. Від одного лише звучання цього голосу всім стало якось страшно. Лише Оксана, яка прибігла на шум, не відчувала ворожості в тій мові, а навпаки, вслухалася в кожне слово, зачарована нею. Та все ж вирвався з її уст ледь чутний зойк, коли той сказав, що піде.
Микита почувався приниженим, проте не наважувався нічого сказати, не розуміючи, що зараз повинно бути доречніше – обурення чи діловий тон. Лиш Катерина, намагаючись усвідомити ситуацію, почала викручуватись зі становища.
— Романе, заспокойся, — казала вона, намагаючись виглядати впевненою. — Піди вмийся, провітрись. Може, трохи пізніше зустрінемось? Десь так о шостій.
Хлопець нічого не відповів. В один момент, йому захотілось кинути стілець, який ще й досі тримав в руках, проте він поборов це бажання й поставив його на місце. Не видавши жодного звуку, жодним чином не показавши свою згоду чи незгоду, він просто пішов.
Після того, як він остаточно покинув квартиру, Микита все ж таки встав з підлоги та прийнявся виражати своє все ж таки обурення. Хоча, в цей момент він був сам не свій в тому плані, що не міг сформулювати жодної закінченої думки.
— Та як він взагалі!.. Чим я це заслужив? Та він... Та я ж... Це взялося просто нізвідки! Якого біса ти взагалі сказала йому повернутись?!
— Сам в тому винен, — похмуро відповіла Катерина. — Ти грався з сірниками біля каністри з бензином, чого ти очікував?
Микита задумався. Зараз він вже не міг нормально думати, тому, просто не маючи бажання хоч що-небудь коментувати, пішов у ванну кімнату, щоб вмитися та привести свій розум до ладу.
— І що це було? — спитала Руся, яка була дуже здивована тим, як такі в’ялі події були перервані таким раптовим проявом люті.
— Аналогично, — сказав Іван, який так само не зміг нічого второпати.
Звісно, ніхто їм нічого пояснювати не збирався. Катерина, побачивши, що неофіційне лідерське місце вільне, поспішила його зайняти, щоб просунути свої новаторські ідеї. Ніби вдаючи, що нічого не сталось, вона мовила:
— Повернемось до справи. У мене є одна ідея. Оксана, неси сюди хрестоматію з літератури, зараз будемо виписувати гарні фрази.
***
Був майже південь. Степан лише годину тому прокинувся і був безмежно радий тому, що сьогодні йому не потрібно нікуди йти. Звісно, йому було цікаво спостерігати за реакцією Росії на нову інформацію, проте він вже втомився від безцільного тиняння по квартирам друзів. По натурі він був інтровертом, йому потрібно було відпочивати. Звісно, як істинний відпочиваючий інтелігент, Степан починав свій ранок не з кави та не зі сніданку, а з інтернету. Тільки покинувши ліжко та згадавши, що батьків вдома нема, він йшов до свого вірного ноутбуку, щоб продовжити свою експедицію в надра інтернету. Звісно, він не міг оминути один всім нам відомий сайт, назву якого вам неважко буде вгадати.
Незважаючи на те, що він мав безліч важливих справ, рука, скерована якимись потойбічними силами, навела курсор на кнопку «Друзі». Потрібно сказати, Леся була одна із перших в списку, через те, що вони вели дуже активне листування стосовно їхньої спільної творчості, тому хлопець відразу помітив, що вона он-лайн і зайшла на сайт не з мобільного. Дивно, адже хлопець був впевнений в тому, що дівчина наразі допомагає іншим впоратись з навчанням Івана.
Не витрачаючи час на зайві роздуми, він написав їй: «Невже не тільки я вирішив не приймати участь в сьогоднішньому «навчанні»? Привіт, до речі».
Відповіді він чекав недовго, через півхвилини прийшло повідомлення від Лесі: «Привіт. Та я б і рада була, от тільки не можу. Мама має приїхати сьогодні, подивитись, як за нами наглядає дядько Андрій».
Степан посміхнувся, радіючи новому співрозмовнику. Проте цю радість перебивало якесь незрозуміле почуття, яке зародилося в серці Степана минулого вечора. Він не знав чи варто питати про те, що його так хвилювало, адже розумів як це буде виглядати раптово та вимушено. Він продовжував листування в тому самому руслі.
Через кілька повідомлень Степан дізнався, що дядько Андрій заборонив їм довго гуляти у зв’язку з приїздом матері Лесі та її сестри — матері Дарини. Дізнався й про дуже цікаву історію Лесиної сім’ї, яка в кожній частині України залишила по родичу, проте те йому було не так цікаво, хоч і давало відповіді на безліч запитань.
Вони листувалися довго, і Степан майже забув про вчорашній вечір, як раптом Леся надіслала йому повідомлення: «Через п’ять хвилин ми маємо вже виходити, тому мені скоро вже час іти, звиняй».
Зрозумівши, що часу майже нема, Степан, не відаючи, що робить, надіслав відповідь: «Зачекай, у мене одне питання. Вчора ти казала, що закохана, в кого?»
Уже після відправки, хлопець в думках починав проклинати себе за те, що осмілився задати таке дурне питання. Відповідь не довелося довго чекати, через десять секунд Леся відповіла: «У Львів». Наприкінці — двокрапка та закриваюча дужка.
Хлопець відразу ж кинувся друкувати відповідь, проте через п’ять хвилин він зупинився і, перечитавши своє повідомлення, стер усе, не бажаючи більше ганьбити своє ім’я такими дрібницями. Та й не було сенсу, Леся покинула сайт.
Відкинувшись на спинку крісла, Степан поглянув у вікно. Притримуючи штору, він розглядав такий буденний для нього пейзаж по ту сторону скла, вперто не розуміючи, у що тут можна закохатися. Він занадто звик, він бачив це місто з різних сторін, проте серйозно сприймав лише найгірші, намагаючись бути серйозним реалістом та не вдаватися до місцевого патріотизму, який, як кажуть, не є надто корисним. Він поглянув на той шматочок неба, що майорів між будинками, та посміхнувся.
— Вітаю, Львове, ти забрав у мене дівчину, — сказав він, хоч розумів, що окрім нього в кімнаті нікого не було.
Частини 1 і 2 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p173825156.htm?oam#m...
Частина 3 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p174951416.htm?oam#m...
Частина 4 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p175946928.htm?oam#m...
Частина 5 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p177129609.htm?oam#m...
Частина 6 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p181552908.htm
Сватання
читати даліБезперечно, всім вам цікаво, що робиться з нашим горе-попаданцем Іваном в хеталійському світі. Мушу сказати, він все продовжував шокувати оточуючих. Отримавши таку владу та можливість щось змінити, Іванко почав ділитись з оточуючими всіма своїми геніальними й не дуже ідеями, яким його вчили в школі.
— Значить, — схвильовано розповідав він Україні, яка все ще думала про те, чим її брат хворіє, — кожен народ і народець, який може мати державу, повинен її мати. Розумієш? Всім свобода потрібна, всім!
Українка могла лиш дивуватись такій поведінці. Потрібно сказати, він вів цю дуже цікаву розмову про волю, правду, незалежність, державність та демократію вже доволі довго, як тільки переставав говорити про важливість підтримки української та білоруської мов.
— Якщо ж всі люди народжуються вільними, то чи маємо ми право відбирати цю свободу без серйозних причин на те?
— Йване, — перебила його Україна, — я ж казала тобі, не їж гриби на голодний шлунок.
— Я не їв грибів, мені мама не дозволяє.
— У тебе точно температура, — сказала вона, почавши шукати градусник в одній з шухляд.
— У мене немає температури і я дуже гарно себе почуваю, — відповів Іван без найменшої тіні обурення. — Якщо ти не хочеш про це говорити, то у мене є ще багато чого сказати. От, наприклад, я не хочу, щоб мене боялися, щоб люди зрозуміли, що я не становлю для них загрози.
— Ну, ти цього завжди хочеш, — прокоментувала Україна з деякою долею іронії, але отримавши надію на те, що Іван повертається в звичайний стан.
— Тому я вирішив роззброїтися!
— Йване, — сказала вона, зрозумівши, що вона помилялась, — і після того ти ще будеш мені казати, що з тобою все нормально? Казала ж я, що як щось в холодильнику залежиться, його треба викидати, а не їсти найпершим!
Тут він трохи образився, що його ідеї не хочуть сприймати всерйоз. Він же хоче якнайкраще! Тим часом, українка знайшла те, що шукала. Посадивши покірного Івасика на диван, вона пославила йому градусник. Іван же зрозумів, що раз він має можливість, то потрібно зробити щось і для своєї любої Батьківщини.
— А знаєш, я тобі скажу, як треба вибирати між нами та Європою, — після цих слів вона вже думала почути звичайну промову її брата не тему „чому не можна довіряти цим клятим іноземцям”, але розуміла, що Іван хворіє невідомою хворобою і може видати будь-що, — ти йди в Європу! Я тобі кажу, отой митний союз — гибле діло, їй-богу.
Софія не встигла здивуватись, бо в ту ж мить пролунав дзвінок в двері. Очевидно, це Білорусь повернулась з магазину. Так і було, помітивши, що двері незамкнені, Наталя увійшла до квартири. Варто зазначити, що те німе здивування на обличчі Наталі було багато чого варте.
— Боже, похоже не только с Иваном, но и со всеми людьми в городе такая же болезнь, — сказала вона, показавши вільною від пакету рукою в сторону вулиці. — Все в момент вдруг такими вежливыми стали. Дорогу уступают, двери придерживают. Со мной, пока я туда-сюда ходила, поздоровались раз двадцать, при том я даже не знаю, кто были все те люди. Странно это все.
— А що в тому дивного? — спитав Іван. — Мене мама завжди вчила вітатись з усіма сусідами, навіть якщо не можеш згадати їх імена. Я от і вітався з усіма, бо не завжди міг згадати, хто з них мій сусід, а хто — ні.
Після цієї своєї фрази, Іван, досі тримаючи термометр під пахвою, встав і, звертаючись до Білорусі, запропонував їй допомогу в тому, щоб віднести пакунки. Відповіла вона надиво емоційно для свого звичайного стану:
— Сама донесу!
Після цієї фрази, тихо і не дуже проклинаючи весь світ, вона пішла на кухню. Що сказати, Наталя була сильно невдоволена такими перемінами в Івані. Вона взагалі останнім часом дуже не любила зміни настільки, що, якби була її воля, світ відмовився б від прогресу і повернувся до кам’яних знарядь праці.
Тим часом, Україна забрала термометр у Івана. Подивившись на показники ртутного стовпчика, вона з долею здивування сказала:
— Тридцять шість і шість, температура в нормі.
— Я ж казав, зі мною все нормально, — посміхнувшись, сказав хлопець.
Він на деякий час замовчав, задумавшись над тим, що йому потрібно сказати і зробити. По-перше, звісно треба піти до „начальства” і розказати про всі свої замисли і нововведення. По-друге, треба отримати їх згоду і зробити все так, як він планує. Ну, звісно вони з ним погодяться! Адже ж він робить все виключно для миру і злагоди на землі та в країні. Але що конкретно потрібно зробити? Роззброїтися, дати волю „всім народам і народцям”, помиритися з Америкою і попросити його теж роззброїтися, потім попросити і всіх інших зробити те саме (безперечно, вони всі погодяться). Проте, патріотизм, що зненацька прокинувся в ньому, закликав зробити щось і для Неньки.
— Україно, — натхненно сказав він, — ці територіальні суперечки мусять закінчитися.
— О так, — зітхнувши, відповіла Софія, — ти мені дорікаєш за Крим, я тобі — за Кубань…
— Ага, так не може продовжуватись.
— Я вже в сотий раз казала, що Крим я нікому віддавати не збираюсь!
— От і правильно, не треба його віддавати. Забирай Кубань!
Цього ранку все було не так просто, як минулого. Микита з якоїсь причини сильно затримувався, через що з кожною хвилиною йому все складніше було відмовчуватися. Тітка Ольга, хоч і обіцяла не допитуватися, все ж таки не могла стримати своєї природної цікавості. Вона була вкрай занепокоєна і здивована новиною, яку їй вчора повідомив Микита. Напевно Іван теж буде дуже здивованим і занепокоєним, коли дізнається про те, що він виявляється до безтями закоханий, через що уже кілька днів не спить і не говорить.
Іван, розуміючи матір через слово, відповідав, зазвичай, короткими фразами, які йому довелось вивчити. Можливо, це трохи дивно звучить, але за ці кілька обривчастих діалогів, він дізнався напрочуд багато. Він зрозумів, що той чоловік, якого він бачив вчора, був батьком Івана Ковтуна, дізнався про розлучення, про те, як тітка Ольга за це переживає. В якийсь момент він навіть почав співчувати їй. І в цей дивний момент йому так само раптово захотілося продовжити грати роль слухняного сина. Він не хотів повертатись додому, повертатись до старого життя, йому хотілося бути тут. Піймавши себе на цій думці, Брагінський на мить злякався, але відразу заспокоїв себе думкою про те, що це просто від того, що він починає звикати до цього світу.
Полинувши у тяжкі думи, Іван і не помічав, що навколо відбуваються якісь події. З трансу його вивела лише тітка Ольга, яка вже стояла коло дверей.
— Іване, — казала вона, — я зараз прийду.
— Куди? — видав Іван таким тоном, ніби його тільки розбудили. — Нащо?
— До сусіда. Ти ж знаєш, у нас кран на кухні протікає.
Потрібно сказати, в той момент не дуже думав про наслідки, він взагалі не дуже думав. За його переконаннями, кожен мужик мав уміти полагодити кран. Ну, а він хіба не мужик? Отак от і видав він, сам не розуміючи, що говорить:
— Не треба. Я того... сам.
Тітка Ольга, сплеснувши долонями, лиш сказала щось на зразок: „Як же ти сам?”. Іван її не дуже й слухав, він відразу ж кинувся оглядати кран. Переконавшись в тому, що він дійсно протікає, хлопець зрозумів, що треба ще й дізнатись, де в цій квартирі можна перекрити воду. Згадавши про одну закономірність, про яку йому казали ще в прадавні часи союзу, Брагінський вирішив застосувати всі свої до жаху глибокі знання мови. Закономірність була до жаху проста, всюди де в російській мові „е” треба ставити українське „і”. Ну, там „дело” — діло, „сено” — сіно, „печь” — піч. От тільки не знав Іван всю ненадійність цієї „закономірності”.
— Етого... дє? Де? Де вінтіль? — видаючи хвилювання голосом, видав Іван.
Сказати, що Ольга була цим здивована — нічого не сказати. Вона дивилась на свого сина очима по п’ять копійок з таким виразом обличчя, ніби вже готова була хапатись за хрест. Іван же продовжував видавати перли.
— Ну, воду пірікрить. Кран же ж, кран.
— Синку, що з тобою? — сказала вона, приклавши долоню до його лоба.
— Нічо, — сказав Іван, відкинувши її руку.
Він навіть був ображений такою реакцією. Він усього лише хоче допомогти, чому вона не дає йому цього зробити? Він лише спитав, де вентильний кран, щоб перекрити воду, що в цьому такого? Чим далі заходило, тим більше Іван сумнівався в логіці цих людей.
Іванова матір, звісно, була здивована такою зневажливою поведінкою. Вона навіть не знала, що сказати, а лиш насупила брови і кинула на нього докірливий погляд.
Зрозумівши, що з цього не буде діла, Іван просто пішов назад до своєї кімнати, роздратовано буркочучи щось.
Саме в цей момент, ніби знаючи, що зараз саме потрібно рятувати Росію від незручного становища, Микита з’явився саме вчасно. З якоїсь причини, він вирішив не користуватись дзвінком, а просто постукав у двері, тому Іван, який тоді саме поводився як справжній типовий підліток, якого не розуміють, і закрився у себе в кімнаті, не міг його почути.
Двері Микиті відчинила занепокоєна Ольга і перша її фраза зовсім не сподобалась Микиті:
— Іван сьогодні не вийде.
— Як не вийде? — спитав хлопець,видаючи хвилювання голосом. — Він що захворів? Захворів же ж, так?
— Я не знаю, чи дійсно він хворий, але я не можу його відпустити, — категорично заперечила вона. — Не думай, що я сумніваюся в тобі, але ваша компанія на нього погано впливає.
— Та що ви! Іван просто... просто не хоче здатись слабким.
— Слабким? Ти взагалі про що?
— Ну, знаєте, просто він дуже сильно хоче справити враження на дівчину. Хлопці вони всяке можуть творити, коли дійсно закохалися.
Тітка Ольга почала вагатись. Вона на секунду задумалась і, подивившись в бік іванової кімнати, сказала:
— Я ж з цією Русею майже не знайома. Так, ви до нас кілька разів заходили, але ж я з нею ще навіть не говорила. А раптом вона мого Івасика курити навчить? Чи, не дай Боже, щось інше.
— Так не проблема! — сказав Микита, відчуваючи, що ситуацію врятовано. — Я вам її приведу, ви познайомитесь один з одним. Тоді ви зрозумієте, що вона зовсім непогана, просто Іван дуже того... хвилюється, переживає.
— Ех, було б це схоже на переживання, — відповіла вона, зітхнувши, а після того продовжила: — добре, давай він поки залишиться тут.
— Ви зовсім не розумієте його психології. Він же хоче показатись самостійним, а яка ж тут самостійність, якщо його гуляти не випускають. Тим більш, Ви ж не повинні знати про його закоханість. Нехай він сам дійде до рішення познайомити її з вами.
— Це ж коли він сам до цього дійде?
— Не хвилюйтесь, я йому натякну. Ви головне відпустіть його і я обіцяю, що цього самого вечора ви познайомитесь з Русею.
Вона вагалась, але недовго. Уже через десять секунд пролунало те заповітне: „Іване, до тебе прийшли”. В той же момент, Росія майже кулею вилетів в коридор взуватися. Цього разу він був просто на диво кмітливий, тому не забув навіть попрощатися перед тим, як піти.
Коли хлопці уже вийшли з будинку, старший із Васяновичів дістав свій мобільний і, набираючи номер, звернувся до Івана:
— Я сподіваюсь, що в тобі спить геніальний актор.
— Что такое?
— Поясню як прийдемо, — після цієї фрази Микита сказав уже в телефон: — Алло, Руся? Приходь, ти нам дуже потрібна.
А поки наші герої повільно, але вірно йшли до місця призначення, в квартирі Оксани, де домовились зустрітись в той день, розгорталась дуже цікава історія.
Як ви вже знаєте, Оксана страждала синдромом типової панянки, але водночас була уособленням типового наївного незграбного дівчиська, через що страждала удвічі більше. Вона хотіла носити короткі спідниці, але не могла цього робити через закомплексованість з приводу власного тіла (та через маму). Вона хотіла фарбуватися яскраво, проте криворукість не дозволяла їй фарбуватись взагалі. І вона дійсно хотіла мати хлопця, проте через те, що не розуміла що робити і як, могла давати, хоч і доволі зрозумілі, але тільки натяки на свої почуття. Проте об’єкт її кохання був не з тих, хто любить натяки. Хоча, не те що б не любив, але розуміти не хотів, через свою принципіальність та ввічливість. Можливо, Роман і правильно робив, що не відповідав на ті натяки, викликані спонтанним бажанням Оксани в когось закохатися, і не руйнував її химерну ілюзію почуттів, але цим він лише більше накручував її.
Отже, поки що, в квартирі було лише троє: Оксана, Роман та Катерина. Здавалося б, чужі очі не побачать, ідеальний момент для того, щоб, нарешті, вирішити все, проте Оксана боялася. Мабуть, вона все ж таки подумала про те, що вона робить, і зрозуміла, наскільки це все по-дурному, і що фінал цієї історії може стати нещасливим. Звісно, якщо не знаєш, що робити, то йди до того, хто знає. От вона і пішла, до єдиної людини, яка могла б їй дати пораду, — до Катерини. Та як раз говорила по телефону зі своїм горе-коханим Андрієм, який настільки не вартий уваги, що не здатен навіть повністю попасти в кадр нашої історії.
— Андрію, ну не хочу я з тобою говорити, не хочу. Як ти цього не розумієш?.. І що з того? Я, може, хочу пожити власним життям, а ти мене контролюєш, як не знаю хто... Так ти ж дзвониш кожну годину! А, може, в мене справи?.. А тобі доповідь за день не висилати?! З печаткою та десятьма підписами!.. Знаєш, Андрію, бувай здоровий.
Після цієї фрази, вона натиснула на червону кнопку і звернулася уже до Оксани:
— Ну життя з ним нема.
— Катю, — навіть трохи соромлячись, сказала Оксана, — можеш мені допомогти, цього саме, з Романом?
— І чим помогти? — з іронією спитала Катерина. — На підлогу повалити чи зв’язати? Тілько зразу кажу, що для того нам не вистачить і десятка поліцаїв.
— Ну не смішно ж. Я, між іншим, серйозно!
— Та з чим тобі хоч допомогти?
— Та я ж просто до нього уже як тільки можна, а йому ніби й без різниці.
— Люба моя, ти досі вдягаєш дитячу кофту і ще кажеш щось про те, що хочеш звабити хлопця.
— Не звабити, ні, — навіть трохи почервонівши, відповіла Оксана, склавши руки на грудях. — І кофта не дитяча.
— На ній пікачу і вона тобі явно коротка.
— Вона не коротка, то просто фасон такий.
— Ти носила її, коли тобі було десять років.
— Ну, добре, може вона й дитяча, але що з того?
Катерина якось підступно посміхнулась, ще раз оглянувши дівчину. Варто зазначити, що, незважаючи на їх міцну дружбу з Оксаною, вона все одно часто не могла втриматись, щоб не познущатись з неї. Така вже в них була взаємодоповнююча натура: одна любить сміятись, а інша весь час дає для того причини.
— Розумієш, вдягаючись так, ти ховаєш свою основну зброю. Не ображайся, але зараз ти виглядаєш як... — після цих слів, вона намалювала в повітрі дві паралельні лінії і продовжила: — Розумієш, про що я?
Оксана знизала плечима, намагаючись не видавати свій сором. Звісно, вона ніколи не прагнула того, щоб виглядати як повія, проте вона все одно почувала себе ображеною. Як би там не було, Катерина прийняла на себе місію здійснити неможливе і допомогти Оксані з Романом. Після декількох змін в одязі та коротких інструкцій на рахунок того, як себе поводити, дівчину урочисто запустили в одну кімнату з об’єктом її палкого кохання, який спокійно сидів за ноутбуком, щось дуже натхненно друкуючи.
Потрібно сказати, що Оксана була вдягнена зовсім не в своєму стилі: спідниця здавалося б зовсім не виконувала своїх функцій і ледь прикривала не, що мала б прикривати, а звичайна шкільна блузка, шляхом магічних перетворень, стала топіком, що хоч не дуже еротично, але відкривав її пупок та ще деякі частини тіла. До того ж, Катерина, чи то не подумавши, чи то з особистого почуття гумору, поставила Оксану та підбори її матері, на яких вона ходила, як поранений коник. Добре, що хоч від магії червоної помади їй вдалося вберегтися, через відсутність тої самої помади.
Ледь тримаючись на туфлях, Оксана підійшла до хлопця, який весь цей час не звертав уваги на шум та запах парфумів та спокійно собі друкував новий запис на ЖЖ. Поборовши страх, вона все ж таки наважилася почати говорити:
— Романе...
— А? — спокійно відповів той, не відриваючи очей від клавіатури.
Оксана знов засумнівалась у намірах, він навіть не поглянув не неї. Можливо, їй не варто було це робити? Проте раз почав, то потрібно й закінчити, тому дівчина продовжила:
— Знаєш, я давно хотіла в тебе дещо спитати.
— Питай, — сказав той, знову не подивившись на Оксану.
— Романе, — варто було їй почати, так зникла вся впевненість та сміливість, в мить забулося все те, що вона хотіла сказати, — поглянь на мене.
Хлопець, трохи роздратований тим, що його відривають від справи, все ж таки повернувся й поглянув на Оксану. Потрібно сказати, він був здивований, хоч і не особливо видавав це. Намагаючись бути ввічливим та дивитись дівчині в очі, він ще кілька секунд дивився не неї, піднявши одну брову, а потім знову повернувся до роботи.
— Ти хотіла ще щось сказати? — спитав він.
Невдача? Невже це все? Він досі не розуміє? Ні, Оксана не може так просто здатися. Потрібно боротися до останнього. Дівчина нахилилася так низько, як тільки могла, щоб бути очима на одному рівні з Романом та світити йому своїм декольте, заважаючи йому бути ввічливим.
— Романе, чому ти такий байдужий?
Почувши її голос так близько до свого вуха, він інстинктивно повернув голову, проте через секунду знову перевів погляд на ноутбук, заради збереження свого особистого комфорту.
— Хіба байдужий? — спитав він своїм низьким голосом. — Можливо, я не такий активний як інші, проте мене явно не можна назвати байдужим.
— Я не про це. Чому ти мене не помічаєш?
— Помічаю, — сказав він, повернувшись до друку, — я ж допоміг тобі з історією.
— Я маю на увазі, що ти не бачиш мене як дівчину.
— Хіба ж я бачу тебе як хлопця?
Оксана знову повернулась в стояче положення, бо стара її поза не була для неї дуже зручною. Очевидно, що Роман ухилявся від відповіді, проте як їй набратись сміливості й спитати те саме пряме питання, на яке вона хоче знати відповідь? Що ж, оскільки ця сцена є недостатньо комічною, залишилася ще одна карта в її ліфчику. Зробивши навмисно необережний крок, вона не так поставила ногу та впала зі своїх підборів точно на коліна Романа, мало не вдарившись головою об шафу та дякуючи Богу за те, що її коханий сидів на стільці, а не в кріслі. Такого хлопець точно очікувати не міг, проте досі не виглядав сильно враженим та продовжував дивитися на дівчину поглядом а-ля „що ти від мене хочеш?”.
— Романе, чому ти мене не любиш? — нарешті, після стількох душевних мук, видала Оксана.
Хлопець зітхнув, обережно забрав горе-залицяльницю зі своїх колін та допоміг їй знову стати на ноги. Після цього, він, з усіх сил намагаючись зберігати спокій, сказав:
— Будь ласка, не треба. Просто не треба.
Сказавши це, Роман повернувся знову до ноутбуку, проте дівчина уже встигла збити його з думки, тому руки зависли над клавіатурою, згубивши основну ідею статті.
Остаточна поразка. Тепер уже не було іншого виходу, як червоніючи від сорому вибігти до сусідньої кімнати, де ледь стримуючи сміх сиділа Катерина, яка уважно спостерігала за всіма подіями.
— Я лише гірше зробила, — сказала Оксана.
— Нема лиха без добра, — все ще не згубивши свою любов до знущань, відповіла Катерина. — Я посміялась, а сміх продовжує життя. А значить з тобою ще довше буде така прекрасна подруга як я.
Оксана сама посміхнулась. Що сказати, їй ніколи не властиво було довгий час перебувати в одному стані. Вловивши жарт, вона сказала:
— Просто з Романом потрібно по-іншому. Наступного разу потрібно прийти, як спочатку думали: чорний низ, червоний верх, а на лобі — портрет Бандери.
Після того Оксана знову перевдягалась у те, в чому була, і як раз вчасно, бо Микита з Іваном уже були біля під’їзду. Незважаючи на те, що сталось цього ранку, Микита був повний сил, адже його любого брата тепер уже офіційно покарали, тому як мінімум три дні його не будуть випускати з дому й давати доступ до інтернету. Ну хіба цей світ не прекрасний? До речі, Роман хотів було спитати на рахунок інциденту, проте, побачивши Оксану в звичайному вигляді, він засумнівався в побаченому, тому на деякий час впав в транс, роздумуючи на рахунок того, від чого були такі глюки.
Коли наші п’ятеро героїв зібралися у вітальні, хтось запропонував уже починати, проте Микита рішуче відмовив та заборонив діяти, доки не прийде Руся. Усі були здивовані таким раптовим зростанням її ролі, проте Микита був дуже наполегливим, а також на хотів пояснювати ситуацію двічі. На щастя, Руся прийшла уже через десять хвилин після хлопців, адже, за дуже щасливим збігом обставин, як раз була недалеко.
Коли дівчина роззулася, старший Васянович нарешті перестав тягнути час і почав пояснення:
— Справа в тому, що мати нашого любого Івана побачила, що з її синочком коїться щось не те. Так от, мені й довелося збрехати про те, що він хворий на страшну й невиліковну хворобу...
— Що ти маєш на увазі? – спитав Роман, раптоп показавши, що йому не все одно.
— Я сказав, що він до безтями закохався.
— Что? — обурено спитав Іван.
— Говорю, я сказал, что ты влюбился.
Росіянин від цих слів ще більш розізлився. Він встав і розпрямився на весь свій високий зріст, від чого Микиті стало навіть трохи моторошно. На щастя, Роман в цей час теж не спав, тому теж встав і приготувався захищати Васяновича від його гніву. Зрозумівши, що через таке проблем краще не наживати, Росія трохи заспокоївся і сів, проте все ж таки роздратовано спитав:
— В кого?
— В Русю.
Після цієї фрази, усі присутні подивились на Русю, яка була вкрай здивована, хоч і розуміла, що її покликали не просто так. На кілька секунд запанувала тиша, яку обірвав ніхто інший, як Микита:
— Ну, доведеться нам грати „Ромео і Джульєту”.
— А нащо? – сором’язливо зауважила Руся. — Адже тьотя Оля нас все одно разом ніколи не побачить.
— Ну, як сказати. Сьогодні вона не хотіла відпускати, ну от я і... Загалом, Руся, готуйся, сьогодні ти знайомишся з матір’ю Івана.
Тепер не тільки Іван, а ще й Руся дивилася на Микиту злим поглядом, в думках проклинаючи найстрашнішими словами, які тільки доводилося знати. Звісно, Микита передбачав таку реакцію, проте він так і не встиг придумати адекватної причини в своє виправдання.
— Та годі вам, я ж вас не сватав. Відіграєте невелику виставу один раз і все.
Проте наші псевдо-закохані ніби ніяк не відреагували на його слова. Тоді Микита вирішив усе ж таки перевести тему і почати «навчання» Івана:
— Давайте відразу до діла, бо треба ж буде якось і щось говорити. Пропоную обіграти цю ситуацію. Отже, Катерина, давай свої геніальні поради. Оксана, вчи Йвана говорити. Руся, сором’язливо опусти погляд і покажи як ти вмієш червоніти від незручності. Іване, роби вигляд, що ти дуже хвилюєшся і що в тебе є палкі почуття до цієї особи. Романе, йди сюди, будеш за матір.
— Чому я? – з нотками обурення в голосі спитав Роман.
— Я, як режисер, маю спостерігати за дійством, — доволі спокійно відповів Микита.
Після невеликої сварки та кількох хвилин обурення, усі, нарешті, взялися за справу. Уся компанія перемістилася на кухню, заради антуражу. Іван з Русею сиділи навпроти Романа, який продовжував дивитись на Микиту, який сів у голові столу, так, ніби хотів його спалити, а Оксана з Катериною просто стояли поруч.
— Ітак... — почав старший з Васяновичів.
— Отже, — перебив його Роман.
— Отже, давайте уявимо собі цю ситуацію. Мене, мабуть, виженуть звідти, тому вам доведеться справлятись самим. Через те, розумійте все відразу. Романе, прояви свої навички акторської гри, вдай тітку Ольгу та спитай щось.
— Що мені у нього спитати? — похмуро відповів хлопець.
— Ну, хто батьки Русі? Чим вона займається? Чи не курить часом? Я не знаю, ти ж у нас матір.
Роман зітхнув і, в думках проклинаючи той день, коли зв’язався з цією компанією, сказав, хоча ні, видавив з себе фразу:
— І звідки ти, Руся?
— Романе, ну хто так питає?
— Мовчи, — ледь стримуючи свій гнів, сказав хлопець, — а то викину тебе з вікна і скажу, що так і було. На щастя, тут є люди, які це доведуть!
— Да и вообще, почему это вдруг влюбился!? — підтримав його гнів Іван.
Микита був трохи вражений такою емоційністю цих двох та вирішив більше не дратувати їх, а перейти чисто до справи. Хоча, на питання Івана все ж таки відповів:
— Просто дурниці робляться або з п’яну, або від кохання. Хоч справжньою причиною є перше, але в твоєму випадку, про це краще не казати.
На кілька секунд запанувала тиша. Схоже, що обидва хлопці уже назовсім заспокоїлись, а Руся насправді й не дуже гнівалась. Навіть трохи була горда тим, що Микита згадав саме про неї, коли придумував Івану кохану. Адже це значить, що на неї нарешті хоч хтось звернув увагу.
— Може чаю? — запропонувала Оксана.
Усі мовчки кивнули, тому дівчина перестала підпирати стінку і пішла ставити чайник. А Руся тим часом, почала відповідати на питання:
— Ну, я зі Львова, ніби як. Але далеко живу, типу того.
— Та що ти таке кажеш? — іронічно спитала Катерина, проте дівчина не звернула на те увагу.
Роман вирішив не особливо чіпати особисті дані Русі, адже тут їй особливо брехати не потрібно було, а от в її відносинах з Іваном потрібно було багато чого вигадати, тому і задав наступне питання:
— А як це ви з Іваном зійшлися?
— Ми ж на одній сцені грали, а до того знайомі не були. Воно все якось так внєзапно...
— Раптово, несподівано, — виправив хлопець уже на автоматі.
— Несподівано. Все було дуже несподівано, я від нього нічого такого і не очікувала. А тут він. От і вийшло так.
І знову запанувала тиша. Роман не придумав, що питать, Руся не знала, що відповідать, Катерина та Оксана не знали, що радити, а Микита хоч і мав дуже багато зауважень, але мовчав, пам’ятаючи слова Романа.
— А хто твої батьки? — нарешті придумав питання хлопець.
— Ви їх точно не знаєте. Батько в міліції працює, Луцьків прізвище.
— Зачекай, Луцьків? — на диво зацікавлено перепитав Роман. — А в міськраді часом не...
— Ні, ні, — на диво схвильовано відповіла дівчина, — просто прізвище схоже.
І знову тиша, яку доволі швидко порушив чайник, що якраз почав закипати. Оксана, на правах хазяйки, вимкнула газ та прийнялася шукати чисті чашки. Після кількох ледь не розбитих тарілок та перекинутих банок зі спеціями, вона, нарешті, заварила той чай. Тепер, тримаючи в руках чашку з рожевими квіточками, Микита набрався сміливості для того, щоб висловити свої зауваження:
— Романе, ти питаєш так ніби тобі без різниці, не розпитуєш по суті. А ти уяви, що Іван справді твій син...
— Ну добре, — сказав Роман, не давши Микиті договорити, а після звернувся до Русі: — Люба моя, як твої батьки ставляться до ідей українського націоналізму? Які партії підтримують? Чи беруть вони участь у громадському житті країни?
— Романе, таке ніхто крім тебе питати не буде, — зауважив Микита.
— І в цьому вся проблема, — сказав Роман. — Якби всі не були такі байдужі, то ми б змогли перебороти всі труднощі та жити, як нормальна країна.
— Тільки не починай, — з нотками незадоволення в голосі, перебила його Катерина.
— До речі, Катю, а чому ти тут сидиш і ніц не робиш? Скажи хоч щось.
Дівчина зітхнула і монотонним тоном сказала Івану:
— Не сьорбай. Сядь прямо. Не підпирай голову, вона не відвалиться. Не клади лікті на стіл.
Росіянин, хоч і з неохотою, але послухався дівчини та випрямився й перестав сьорбати. Після того, Катерина поглянула на Микиту трохи зухвалим поглядом, проте той вперто робив вигляд, що не помічав того.
— Ми тут, здається, зовсім забули кого ми вчимо, — знову зауважив Вася. — Давайте уявимо розмову Івана з матір’ю уже після розмови з Русею.
Схоже, усі зрозуміли, що той мав на увазі. Роман зітхнув, змирившись зі своєю роллю і, поглянувши на Івана, спитав:
— І що ти в ній знайшов?
Росіянин розгублено глянув на Микиту, який наказав тому відповідати російською, а Оксані — перекладати. Іван навіть не знав, що тут можна сказати, але після недовгих роздумів все ж таки сказав:
— Ну, допустим, за глаза.
— І що такого в них? — раптом зауважила Катерина. — Придумай щось романтичне й гарне, ти ж не просто закохався, а до безтями.
— До безтями, — незадоволено фиркнув хлопець, після чого продовжив відповідати: — Полюбил за ее прекрасные глаза цвета весенней зелени.
— Вони в мене сірі, — тихо виправила Руся.
— Вот только не надо придираться.
Микита зітхнув і поставив чашку з чаєм на стіл, даючи Оксані знаки, щоб вона починала перекладати. Дівчина спочатку трохи розгубилась, не зрозумівши, чого від неї хоче хлопець, але потім одразу згадала про свої обов’язки й почала переклад:
— Покохав за її прекрасні очі, кольору... — почала казати вона, але одразу ж виправилась: — тобто сірі. Покохав за її прекрасні сірі очі.
Іван зітхнув і, долаючи явну неохоту, повторив фразу уже з менш помітним акцентом, хоча все ж таки, було видно, що він не носій мови.
— З такими темпами, — сказав Микита, поглянувши на годинник, — ми до вечора не розберемо й чверті можливих ситуацій.
— А мо ми йому все на листочку напишемо? — запропонувала Оксана.
— А ти хоч уявляєш, як це буде виглядати? — відмовив Микита. — Він і так, судячи з усього, діл наробив, а ти хочеш, щоб він перед матір’ю відповіді з листка читав. Знаєш, не все можна списати на його „перше кохання”.
Після того було ще кілька спроб повернутись до справи, проте все було марно. Микита придирався до кожного слова; Роману все більше хотілося вдарити його, тому він не міг ні на чому зосередитись, окрім як на стримуванні свого гніву; Катерина, схоже, почала губити інтерес до того, що відбувається, і просто сиділа скраєчку, друкуючи примирливі повідомлення своєму Андрію; Оксана взагалі кудись втекла, а наші „закохані” перестали розуміти чого від них хочуть і знаходилися десь в стані „їжачок в тумані”, втративши надію віднайти сенс і логіку в тому, що відбувалося.
Вже наближався обід, в який Іван повинен був повернутись додому, а по суті нічого не було зроблено. В решті решт, сталося дещо, що змусило Микиту засумніватися в своїй методиці та почати діяти більш осмислено. Як і було сказано вище, хлопець дуже придирався до всього, і чомусь його хвилював не так Іван, як Роман і це дуже злило останнього. Терпів наш герой у чорній вишиванці, стримував свій гнів, але з кожним словом старшого Васяновича, який ще й говорив все це з виглядом володаря всіх людських життів, зберігати спокій ставало все важче й важче. І от, не витримав. Якась необережна іскра миттєво запалила у ньому полум’я. Це було настільки швидко, що ніхто і не встиг зрозуміти, як Микита опинився на підлозі, а Роман вже замахувався тою самою табуреткою, з якої тільки що скинув його, ризикуючи якщо і не нанести тяжких ушкоджень, то принаймні налякати до серцевого нападу. На щастя для Микити, Катерина на диво швидко відреагувала і, забувши про все, що турбувало її до того, стала між хлопцями, втримуючи Романа.
— Рома! — скрикнула вона ніби й не своїм голосом.
Від того вигуку той в мить протверезів й опустив стілець. На деякий час запанувала тиша. Микита не спішив вставати з підлоги, не те щоб йому було дуже боляче, просто він вирішив, що сховатись за спиною дівчини це найкраще з того, що він може зробити. Ніхто не наважувався сказати хоч слово, чи хоча б ворухнутись. В решті решт, цю тишу порушив сам Роман:
— Або я тобі дійсно так вже потрібен, і ти робиш все як лідер, яким назвався, — казав він, намагаючись вдавати спокій, — або ж я йду й більше не зв’язуюся з будь-ким із вашої компанії.
В цей момент його голос здавався ще нижчим, ніж зазвичай. Від одного лише звучання цього голосу всім стало якось страшно. Лише Оксана, яка прибігла на шум, не відчувала ворожості в тій мові, а навпаки, вслухалася в кожне слово, зачарована нею. Та все ж вирвався з її уст ледь чутний зойк, коли той сказав, що піде.
Микита почувався приниженим, проте не наважувався нічого сказати, не розуміючи, що зараз повинно бути доречніше – обурення чи діловий тон. Лиш Катерина, намагаючись усвідомити ситуацію, почала викручуватись зі становища.
— Романе, заспокойся, — казала вона, намагаючись виглядати впевненою. — Піди вмийся, провітрись. Може, трохи пізніше зустрінемось? Десь так о шостій.
Хлопець нічого не відповів. В один момент, йому захотілось кинути стілець, який ще й досі тримав в руках, проте він поборов це бажання й поставив його на місце. Не видавши жодного звуку, жодним чином не показавши свою згоду чи незгоду, він просто пішов.
Після того, як він остаточно покинув квартиру, Микита все ж таки встав з підлоги та прийнявся виражати своє все ж таки обурення. Хоча, в цей момент він був сам не свій в тому плані, що не міг сформулювати жодної закінченої думки.
— Та як він взагалі!.. Чим я це заслужив? Та він... Та я ж... Це взялося просто нізвідки! Якого біса ти взагалі сказала йому повернутись?!
— Сам в тому винен, — похмуро відповіла Катерина. — Ти грався з сірниками біля каністри з бензином, чого ти очікував?
Микита задумався. Зараз він вже не міг нормально думати, тому, просто не маючи бажання хоч що-небудь коментувати, пішов у ванну кімнату, щоб вмитися та привести свій розум до ладу.
— І що це було? — спитала Руся, яка була дуже здивована тим, як такі в’ялі події були перервані таким раптовим проявом люті.
— Аналогично, — сказав Іван, який так само не зміг нічого второпати.
Звісно, ніхто їм нічого пояснювати не збирався. Катерина, побачивши, що неофіційне лідерське місце вільне, поспішила його зайняти, щоб просунути свої новаторські ідеї. Ніби вдаючи, що нічого не сталось, вона мовила:
— Повернемось до справи. У мене є одна ідея. Оксана, неси сюди хрестоматію з літератури, зараз будемо виписувати гарні фрази.
Був майже південь. Степан лише годину тому прокинувся і був безмежно радий тому, що сьогодні йому не потрібно нікуди йти. Звісно, йому було цікаво спостерігати за реакцією Росії на нову інформацію, проте він вже втомився від безцільного тиняння по квартирам друзів. По натурі він був інтровертом, йому потрібно було відпочивати. Звісно, як істинний відпочиваючий інтелігент, Степан починав свій ранок не з кави та не зі сніданку, а з інтернету. Тільки покинувши ліжко та згадавши, що батьків вдома нема, він йшов до свого вірного ноутбуку, щоб продовжити свою експедицію в надра інтернету. Звісно, він не міг оминути один всім нам відомий сайт, назву якого вам неважко буде вгадати.
Незважаючи на те, що він мав безліч важливих справ, рука, скерована якимись потойбічними силами, навела курсор на кнопку «Друзі». Потрібно сказати, Леся була одна із перших в списку, через те, що вони вели дуже активне листування стосовно їхньої спільної творчості, тому хлопець відразу помітив, що вона он-лайн і зайшла на сайт не з мобільного. Дивно, адже хлопець був впевнений в тому, що дівчина наразі допомагає іншим впоратись з навчанням Івана.
Не витрачаючи час на зайві роздуми, він написав їй: «Невже не тільки я вирішив не приймати участь в сьогоднішньому «навчанні»? Привіт, до речі».
Відповіді він чекав недовго, через півхвилини прийшло повідомлення від Лесі: «Привіт. Та я б і рада була, от тільки не можу. Мама має приїхати сьогодні, подивитись, як за нами наглядає дядько Андрій».
Степан посміхнувся, радіючи новому співрозмовнику. Проте цю радість перебивало якесь незрозуміле почуття, яке зародилося в серці Степана минулого вечора. Він не знав чи варто питати про те, що його так хвилювало, адже розумів як це буде виглядати раптово та вимушено. Він продовжував листування в тому самому руслі.
Через кілька повідомлень Степан дізнався, що дядько Андрій заборонив їм довго гуляти у зв’язку з приїздом матері Лесі та її сестри — матері Дарини. Дізнався й про дуже цікаву історію Лесиної сім’ї, яка в кожній частині України залишила по родичу, проте те йому було не так цікаво, хоч і давало відповіді на безліч запитань.
Вони листувалися довго, і Степан майже забув про вчорашній вечір, як раптом Леся надіслала йому повідомлення: «Через п’ять хвилин ми маємо вже виходити, тому мені скоро вже час іти, звиняй».
Зрозумівши, що часу майже нема, Степан, не відаючи, що робить, надіслав відповідь: «Зачекай, у мене одне питання. Вчора ти казала, що закохана, в кого?»
Уже після відправки, хлопець в думках починав проклинати себе за те, що осмілився задати таке дурне питання. Відповідь не довелося довго чекати, через десять секунд Леся відповіла: «У Львів». Наприкінці — двокрапка та закриваюча дужка.
Хлопець відразу ж кинувся друкувати відповідь, проте через п’ять хвилин він зупинився і, перечитавши своє повідомлення, стер усе, не бажаючи більше ганьбити своє ім’я такими дрібницями. Та й не було сенсу, Леся покинула сайт.
Відкинувшись на спинку крісла, Степан поглянув у вікно. Притримуючи штору, він розглядав такий буденний для нього пейзаж по ту сторону скла, вперто не розуміючи, у що тут можна закохатися. Він занадто звик, він бачив це місто з різних сторін, проте серйозно сприймав лише найгірші, намагаючись бути серйозним реалістом та не вдаватися до місцевого патріотизму, який, як кажуть, не є надто корисним. Він поглянув на той шматочок неба, що майорів між будинками, та посміхнувся.
— Вітаю, Львове, ти забрав у мене дівчину, — сказав він, хоч розумів, що окрім нього в кімнаті нікого не було.
@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;
-
-
23.02.2024 в 22:05www.chroniclenewstoday.com/
-
-
23.02.2024 в 22:48-
-
24.02.2024 в 01:05-
-
24.02.2024 в 01:10Посетите также мою страничку
occufr.ourproject.org/w/en/o/index.php?title=Co... открытие иностранного счета уведомить налоговую
33490-+
-
-
24.02.2024 в 03:11-
-
24.02.2024 в 03:46have you book-marked to look at new stuff you post. เล่นบอลให้ได้เงินทุกวัน
ufaname
Good luck and Good days
-
-
24.02.2024 в 05:09-
-
24.02.2024 в 05:12Son yıllarda 1win tr, п»ї1win çevrimiçi bahis endüstrisinde lider konumunu başarılı bir şekilde sağlamlaştırmıştır.
Sadece uzmanlar değil, kumar oynamaya yeni başlayanlar da bu platformu spor bahisleri dünyasında güvenilir bir tercih olarak seçmektedirler.
Her ziyaretçi, platformun sunmuş olduğu heyecan dolu deneyimin tadını çıkarabilir. Popüler spor etkinliklerine ek olarak, site golf,
tenis veya beyzbol gibi daha az bilinen bahis disiplinlerine de yer vermektedir.
Geniş seçenekler ve yenilikçi yaklaşımı sayesinde herkesin ilgisini çekecek bir şey bulunmaktadır
Sitedeki her sey 1wintr-2.xyz
Slot makineleri 1Win
Kumarhane popГјler oyunlar 1Win
п»їKumarhane 1Win
Kumar oyunlarД± 1Win
Kumarhane kazanma tГјyolarД± 1Win
Kumarhane turnuvalarД± 1Win
Kumarhane oyunlarД± Г§eЕџitleri 1Win
Kumarhane siteleri 1Win
Iyi sanlar!
-
-
24.02.2024 в 06:58взгляните также эту страничку и дайте ей оценку
www.kino-ussr.ru/user/TeenaDennis40/ тайланд автомобили
link-man.free-weblink.com/VV_312959.html туризъм тайланд
b-sovety.ru/user/ScarlettDowling/ хотел peace laguna resort краби тайланд
papushe.com/how-did-we-get-there-the-historical... тайланд-краби и чанг мей
web.salepage.online/events/izpitajte-noshchnija... патая пътепис
ultfoms.ru/user/Natalie7203/ пукет тайланд патая разстояние
zenwriting.net/b3jpi67ej7 туристически бюра в пукет
anotepad.com/note/read/td9ak7h9 какво е времето в пукет през октомври
=pat=
-
-
24.02.2024 в 07:07-
-
24.02.2024 в 09:08-
-
24.02.2024 в 11:14-
-
24.02.2024 в 13:23-
-
24.02.2024 в 14:40kraken сайт
Alaska Airlines CEO Ben Minicucci revealed the carrier found “some loose bolts on many” Boeing 737 Max 9s in an interview for “NBC Nightly News with Lester Holt” on Tuesday.
It was the CEO’s first interview since a door plug on one of its Max 9 airplanes shot out from the side of the fuselage only a few minutes into a flight from Portland, Oregon, to Ontario, California, forcing the pilot to make an emergency landing.
“I’m more than frustrated and disappointed. I am angry. This happened to Alaska Airlines. It happened to our guests and happened to our people,” Minicucci said, according to excerpts released ahead of the interview’s airing.
“Boeing is better than this. Flight 1282 should never have happened,” Minicucci said during the interview.
Boeing’s 737 factory will have what the company calls a “quality stand down” at its Renton, Washington facility Thursday, the company announced Tuesday.
-
-
24.02.2024 в 15:37-
-
24.02.2024 в 15:44-
-
24.02.2024 в 16:39-
-
24.02.2024 в 16:58Площадка кракен
Alaska Airlines CEO Ben Minicucci revealed the carrier found “some loose bolts on many” Boeing 737 Max 9s in an interview for “NBC Nightly News with Lester Holt” on Tuesday.
It was the CEO’s first interview since a door plug on one of its Max 9 airplanes shot out from the side of the fuselage only a few minutes into a flight from Portland, Oregon, to Ontario, California, forcing the pilot to make an emergency landing.
“I’m more than frustrated and disappointed. I am angry. This happened to Alaska Airlines. It happened to our guests and happened to our people,” Minicucci said, according to excerpts released ahead of the interview’s airing.
“Boeing is better than this. Flight 1282 should never have happened,” Minicucci said during the interview.
Boeing’s 737 factory will have what the company calls a “quality stand down” at its Renton, Washington facility Thursday, the company announced Tuesday.
-
-
24.02.2024 в 17:31-
-
24.02.2024 в 19:48-
-
24.02.2024 в 23:44______________________________________________________
Не так давно обращалась к magastartvard . ru - отзывы только хорошие
Обратилась к магу Астарту Варду с просьбой о защите от негативных воздействий. Его защитный ритуал оказался эффективным - я чувствую себя более спокойной и уверенной в себе. Благодарю за вашу помощь!
______________________________________________________________
отзывы о маге Астарт Вард
-
-
25.02.2024 в 00:40Отзыв о работе мага Александры (magpa666 @ bk ru) - magpomosh ru
_________________________________
После долгих месяцев страданий и разочарований в отношениях, я решил обратиться за помощью к магу Александре с сайта magpomosh ru . Моя жизнь казалась серой и безысходной, пока я не нашел ее. С первых минут общения с Александрой я ощутил ее искреннее желание помочь мне. Она выслушала меня внимательно и предложила план действий, который мне показался разумным и эффективным.
Заказав у Александры ритуал приворота, я не ожидал таких результатов. Всего через несколько недель моя долгожданная вторая половинка появилась в моей жизни. Отношения стали гармоничными, а любовь наполнила мое сердце новыми эмоциями и чувствами. Я благодарен магу Александре за ее мудрость, профессионализм и дар помогать людям в их жизненных трудностях. Спасибо вам, Александра, за вашу помощь!
_____________________________________________________
Настоящий маг Александра (magpa666 @ bk ru) - magpomosh ru
_________________________________________________________
Сайт ищут по тегам:
есть ли настоящие маги помогающие людям настоящие маги список сильные настоящие маги
проверенные маги по привороту где найти настоящего мага для приворота а не шарлатана кому помог настоящий маг
найти проверенного мага проверенные маги в краснодаре ищу проверенного мага
проверенный маг бесплатно проверенный маг с оплатой по результату настоящие маги не шарлатаны
-
-
25.02.2024 в 07:07-
-
25.02.2024 в 07:18Сайт magpomosh .ru - отзывы клиентов
Сотрудничество с магом Александрой было просто удивительным! Ее ритуалы помогли мне привлечь финансовую удачу и улучшить финансовое положение. Благодарю за вашу помощь!
_________________________________________________________
Сайт ищут по тегам:
настоящий маг приворот посоветуйте кому помог настоящий маг жизнь настоящего мага
сильные настоящие маги россии есть настоящие маги в москве настоящий маг не берет денег
реальные и проверенные маги как найти мага настоящего сильного проверенный маг в москве
если в москве настоящий маг проверенный специалист маг проверенный маг красноярск
-
-
25.02.2024 в 13:11-
-
25.02.2024 в 13:19-
-
25.02.2024 в 15:27-
-
25.02.2024 в 17:55-
-
25.02.2024 в 20:39-
-
25.02.2024 в 21:12asianxxx.one/videos/7830/anal-chinese-girl-horn...
In a world that embraces distinctiveness and inclusivity, same-sex relationships keep ground their place. Men who date men navigate the joys and challenges of edifice relevant connections based on authenticity and mutual understanding. They hallow charity while overcoming societal expectations, stereotypes, and discrimination.
squirting.world/tags/squirting-pussy/
Communication and fervent intimacy pleasure a crucial part in their relationships, fostering reliability and deepening their bond. As people progresses promoting equality, it is distinguished to acknowledge and regard the angel shared between men dating men, embracing their together experiences and contributions to the tapestry of kind-hearted connections.