Без теми, без заголовку

— Ех, Маша, сьогодні ж ми ще програли в баскетбол , а потім ще й в бейсбол, а ще ми сьогодні не поплавали. І ще сьогодні в на землю впало два мільйони пилинок!
— Да чого це все?
— Ну, це ж теж приводи, для песимізму!

Які тут можуть бути слова? Які роздуми? Просто, наш народ й справді занадто песимістичний...

@темы: без теми

---

"Він? Вона? Воно." - фанфік по Хеталії

Автор: Марічка, та що з Києва (Marichka from Kyiw)
Фендом: Hetalia: Axis Powers
Персонажі: Німеччина, Україна, Франція, Італія, натяк на Україна/Німеччина
Рейтинг: PG-13
Жанри: Стёб, Джен, Юмор
Попередження: Смена пола (gender switch), ОЖП, OOC
Опис:
Стать Італії дуже дивна штука...

Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона, а автор фанфіка зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.

Він? Вона? Воно.
То був звичайний весняний ранок неділі. Надворі вже було тепло і відчувалося, що скоро прийде літо. Людвіг сидів у кріслі, читаючи газету та насолоджуючись ранком. Все було так спокійно, так тихо... Цієї тиші йому так, останнім часом, не вистачало. Раптом, щось порушило цю ідилію.
- Дойцу, Дойцу! – крик італійця було чутно за два кілометри.
Німеччина зітхнув, невже йому не можна навіть спокійно почитати? Він знову почав переглядати газету, вдаючи, що не помічає Веніціано, який вже піднімався по сходах.
- Дойцу, я так злякався! – Італія вже стояв в дверях.
- Що сталося, Італія? – монотонно проказав німець. Він навіть не звернув увагу на занадто високий голос свого минулого союзника. Він навіть не відривав очей від газети.
- Я спав, а потім прокинувся, а потім...Потім, там цей, як його? – Варгас говорив настільки швидко, що не можна було розібрати жодного слова.
Людвіг, зітхнувши, відклав газету та все ж подивився на Італію і...О Боже, що з ним? Зачіска, як завжди, була коротка, локон, як зазвичай, стирчав, одяг – той же, навіть вираз обличчя не змінився, але руки такі тендітні, вії довгі, і...О Боже, груди! Перед німцем стояв Італія, але він був жінкою!!!
Людвіг скочив з крісла і завмер з відкритим ротом. Шокований – це занадто м’яке слово, для його тодішнього стану.
- Німеччина, що з тобою? – італієць, хоча швидше італійка, дивилась на нього так, ніби нічого не розуміла.
- І-і-італія, — Людвіг почав заїкатися, — ти-ти-ти... Ти взагалі знаєш що ти дівчина?
- Знаю.
- І давно ти, цього саме...
- З самого народження.
„З самого народження?” – промайнуло в голові у бідного Німеччини. Він був близький до того, щоб зомліти. Як, як він міг не помітити, що його, в минулому, союзник – жінка? Ні, щось тут не так... Веніціано звичайно був слабкий і лінивий, але точно не жінка. Можливо, це взагалі не Італія.
- Скажи, — після довгої паузи сказав Людвіг, — ти – Північна Італія?
- Так.
- Ти – Веніціано Варгас?
- Так.
Тоді як це могло статися? Німцю стало погано...
- Дойцу, ти погано виглядаєш...
- Нічого, нічого, — тихо сказав Німеччина, — я зараз...
З цими словами він вийшов, залишивши Веніціано одну в кімнаті.
Він прямував на кухню, щоб запити шок першим, що потрапить на очі, але тут з’явився зовсім неочікуваний гість, в дім Німеччини ввійшов Франція.
- Бонжур! – він пройшов по передпкою своєю елегантною, але трішки наглою ходою. – Слухай, Фріц, мені здалося, чи до тебе справді дівки бігають?
Німеччина, осушивши вже другу склянку віскі, подивився на спокійного Франциска і сказав:
- Це не дівчина. – Німеччина вказав на двері своєї кімнати, де сиділа італійка. – Це – Італія!
Бонфуа подивився на нього, як на божевільного.
- Ти жартуєш.
- Не віриш – піди подивись!
Людвіг при відкрив двері і обидві країни зазирнули всередину. Там, тримаючи на колінах кота Німеччини, сидів Італія, хоча швидше — його жіноча версія.
Франція був вражений ще більше за Людвіга. Та коли останній зачинив двері, в ньому знов прокинувся збочинець і він повернувся до свого нормального стану.
- Слухай, — почав Франциск, — а може краще перевіримо?
- Як? – тут Німеччина побачив вогники в очах Франції, його дивну посмішку і враз вловив його думки. – Ні, ти цього не зробиш, клятий збочинцю!
- А мені й не потрібна твоя згода.
Француз хотів було ввійти до кімнати, але Дойцу став в проході, заважаючи йому.
- Тільки через мій труп.
Франциск хотів щось сказати, але йому завадив дзвінок у двері. Обидва чоловіки визирнули у вікно. На порозі стояла Україна, тримаючи кошик у правій руці.
- Пане Німеччино, ви дома! – кричала вона, не дочекавшись відповіді на стук. – Пане Німеччино, мені потрібно з вами поговорити!
Не встигла вона нічого зрозуміти, як двері відкрилися і Софію затягли всередину. Україна тільки хотіла сказати щось не зразок: „Мені потрібно з Вами поговорити” чи „Що тут робить Франциск?” або навіть „Чому так грубо?”, але замість цього вона протягнула лише довге „Еееее”.
- Україно, як добре, що ти тут, – сказав Німеччина. – В нас проблема.
- Яка?
- Зараз сама усе побачиш, — з цими словами Франциск взяв її за руку та ввів до кімнати, в якій сидів...сиділа...сиділо Італія.
Залишивши жінок на самоті, Франциск відразу зачинив двері.
В кімнаті чулися голоси, і чоловіки, які не змогли перемогти цікавість, притулили вуха до дверей. Ледь розбираючи слова, обидва простояли там хвилин десять. Тут країни були відкинуті дверима. Українка вибігла з кімнати хлопнувши за собою дверима.
— Воно що, змінило стать?!
— Самі дивуємось, — сказав вже більш спокійним голосом Людвіг.

Через годину, всі троє, вже трохи п’яні від „заспокійливого”, дивились на сплячу Італію. Наївшись пасти, вона майже зразу відключилася, бо настав час сієсти. Незважаючи на стать, Веніціано ніколи не зраджував своїм звичкам. Три пари очей не зводили з неї погляд, думаючи про своє: Німеччина – про те, що він міг перевантажувати Італію на тренуваннях, Україна – про те, як це могло статися, а судячи з того, як дихав Франція, про його думки краще не говорити.
- Це просто не піддається логіці. – Україна підвела погляд на Німеччину.
- Італія ніколи не піддавався логіці.
Людвіг встав, та підійшов до вікна. Трохи при відкривши жалюзі, він дивився на вулицю, думаючи про своє, як раптом в на горизонті з’явилась чиясь фігура. Вона швидко наближалась, кричачи щось не зрозуміле. Скоро, фігура стала набувати форми, а крики ставали зрозумілішими.
Тут Німеччина відстрибнув від вікна. На обличчі його була якась суміш страху і шоку. Він впав на крісло, бурмочучи якусь нісенітницю:
- Що сталося?
- Там, там... – Людвіг показував на двері.
Саме в цю хвилину, в будинок влетів...Італія.
- Дойцу, Дойцу! Я їздив в гості до Америки! Там було багато будинків! А їжу неможливо було їсти! Але вона краща, ніж твоя, Дойцу! – зі своєю звичайною посмішкою, він кричав на все горло.
Три пари очей дивились то на Італію, то на те, що зараз спало на дивані.
- Я щось неправильно вдягнув? – Веніціано не розумів, здивування країн.
- Хто це? – Софія тремтячою рукою показала на „ту, яка спала на дивані”.
Варгас подивився на дівчину і тут же почав реготати. Здивуванню інших країн просто не було меж, а Людвіг, трохи отямившись від шоку сказав:
- Італія! Припини, поясни, що відбувається.
Почувши наказ Людвіга, Веніціано припинив сміятися. Він показав на „ту, яка спала на дивані”.
- Це – Венеція. Правда, вона схожа на мене?
- Егеж... – в унісон протягнули інші три країни.
- Її теж звати Веніціано Варгас. Я сказав їй, що як поїду, вона залишилась наглядати за будинком. А ще я їй сказав, щоб вона зверталась до тебе, Німеччино, якщо щось піде не так. А тепер, ви дасте мені пасти?

Вже після обіду, Німеччина проводив Україну.
- Вибач, Людвігу, сьогодні не вийшло... – вона говорила тихо, щоб не почули інші.
- Нічого, я сам винен...
Він посміхнувся, дивлячись в слід Софії.
— Бувай, Людвігу! – крикнула вона на прощання.

Він? Вона? Воно. 2 - Солодка помста.
Італія впевненим кроком йшов до дому свого минулого союзника. Його країна була на межі дефолту, тому він твердо вирішив щось з цим робити, адже другого „дива” просто так не станеться.
Він постукав у двері, але відповіді не було. Він постукав вдруге, вже мало не вибиваючи двері ногами, але Німеччина не чув. Тоді він натиснув на ручку дверей і виявив, що вони не зачинені.
Венеціано вже не так впевнено зайшов до будинку.
- Німеччино, — крикнув він з порогу, — ти вдома?
Дурнішого запитання, на той момент придумати не можна було. Ні, знаєте, його вдома немає, він просто забув зачинити двері! Хіба Людвіг на це здатен? Звичайно, ні. Значить, він десь у будинку.
Варгас озирнувся і, впевнившись, що на цьому поверсі його немає, пішов нагору. Невже Німеччина ще спить? Ні, це виключено. В душі? А оце якраз дуже ймовірно. Він, мабуть в душі, тому і не чув, як Італія постукав.
Притуливши вухо до дверей ванної кімнати, Венеціано прислухався, ніби у ванній нікого нема. Але де ж він тоді?
Відчинивши перші двері, що зустрілися йому на шляху, він нарешті знайшов Людвіга. Той сидів перед ноутбуком в навушниках, уважно придивляючись до екрану.
- Німеччино!
Крик італійця був дуже раптовим, для Людвіга. Він відразу ж зняв навушники та закрив ноутбук, але, побачивши Італію, він зітхнув з полегшенням.
- А, це ти. Стукати треба, перед тим, як заходиш.
Італія хотів було сказати, що він стукав, але вчасно згадав про свою місію.
- Пане Німеччино...
- Ти хотів сказати „пані Німеччино”.
Ці слова шокували італійця. Його зазвичай закриті очі раптом відкрились і стали займати більшу частину обличчя Італії.
- Пані? – тихо перепитав він.
- Звичайно „пані”, — Людвіг говорив доволі серйозно. – Хіба ти цього не помічав?
Венеціано похитнувся. Як він міг не помітити? Невже він за всі ці роки помилявся на рахунок Німеччини? Може це все лише сон і він зараз прокинеться і знову, вже по справжньому, побіжить до Людвіга, розказувати, що йому наснилося?
Все в очах італійця почало розмиватися, ноги вже не тримали його, а голова не хотіла видавати нормальних думок. Тоді він вперше за все своє життя зомлів.

***


Україна бризкала водою на Італію, намагаючись привести його до тями, а Німеччина просто стояв біля вікна, схрестивши руки та спостерігаючи за діями українки.
Нарешті, Варгас відкрив очі. Нічого не розуміючи, він оглянув кімнату, але при тямі він був недовго. Побачивши Людвіга, він відразу ж знову втратив свідомість.
Україна зітхнула і, дивлячись на Людвіга, сказала:
- І навіщо ти так жорстоко з ним? Чи варто було отак брехати?
- Це помста, люба, солодка помста, — відповів їй німець.

@темы: Hetalia: Axis Powers, Німеччина/Україна, Хеталія, Україна

---

Перли / Перлы

- Ти шо! Зірки ж падають не в нашій галактиці!

- А ти куди в Росію їздила?
- Во Львов.

- А знаєте чому у Польщі прапор червоний з білим?
- Ні.
- Просто рожевий не дозволили.
- А в обще, красный это вроде кровь, а белый облака или что-то такое...
- Да м, ось вона, вся Польща - море крові і все біле від диму..

- А что означает слово "патриот"?

- Давайте візьмемо Максима, він же ніде не брав участі.
- Почему же? Он был дверью и парнем, которому мячом попали в глаз?

- Да не читатель я, не читатель!
- А тепер грамота Микиті або "Містеру читачу"!

- Да прикривай жи ти, дірка!

- Та не лапай своїми грязними лапами то горлишко!

- Mett, how are you?
- Ужястно.

- Хто зашторив не зашторині шторы?

- Тотальність тотально ототалена, це так тотально.

- Черепаха ховає панцир в голову...ой!
- Ше б сказала "в кишеню".

- А мона я спочатку це зроблю, а потім це.
- Не мона, а нуна!

- А ксероните нам!

- Назвіть національних героїв України.
- Ну...ем...Кий, Щек, Хорив.

- Рязань, це не Україна.
- Звичайно, це ж Польща!

З творів:
"Максим почувався в полоні погано, бо Тугар Вовк хотів, що б він перейшов на погану сторону."

"Він врятував радіянського військового."

"Дівчинка була дуже гарна. В неї був ніс, як груша, і підборіддя, як яблуко."

"Чобітки тягнуться до спідниці."

З відповідей на контрольних:

"Територія його росла і, на деякий час, стала Великим князівством Литовським."

"Що в словосполученні "ярий лук" означає слово "ярий?
"Ярий" - означає "рясний". "

"Коли створювались билини?
В 22 столітті."

@темы: гумор, юмор, перлы, отрывки из сочинений, перли, уривки з творів

---

Будь ласка, спілкуйтеся українською!

Всі події та люди, описані у оповіданні, є вигаданими, проте мають прототипи.

Наша школа, ні вже не школа, вже „гімназія”. Хоча, я не бачу різниці між „школою” та „гімназією”: вчителі не стали краще викладати, учні не стали краще вчитись, їжу в їдальні досі їсти неможливо. Хоча, все ж таки є різниця – ми стали здавати більше грошей на школу і ще... ні, здалося, більше нічого.
Як я вже казала, наша „гімназія”. Збори „шкільного активу”. Для тих, хто не знає, що це таке, пояснюю, це купка людей, навколо „президента” школи, які займаються різними такими штуками, які повинні зробити більш цікавим наше перебування в школі. „Шкільний актив” зазвичай складається з таких груп (розділів, підрозділів, рот, куренів, розрядів як вам зручно, так і називайте):
1. Редактори – це так зване „начальство”. Сюди, мабуть, входить і президент, але точно сказати не можу. Вони вибирають матеріали для шкільної газети, хто буде, а хто не буде виступати, про що доповідати, а про що не доповідати адміністрації. Вони – наш фільтр, наша цензура. Вони – продовження тієї адміністрації, яку ми всі так боїмося.
2. Художники – це ті, хто малюють. Зазвичай малюють те, що потрібне адміністрації, а якщо воно їм не потрібне, то не малюють.
3. Хореографи – це ті, кого батьки віддали у хореографічний гурток. Через це, хочуть вони, чи ні, їм доводиться не тільки танцювати, а й вчити цьому інших.
4. Письменники (журналісти) – це люди, які копіюють інформацію з Інтернету, трохи перероблюють і дають редактору шкільної газети. Кажучи при цьому: „Так, інформація взята з цього сайту, але оцей і цей абзац, я написала сам. До того ж, там було на російській, а я переклав.”.
5. Співаки – люди, які вміють співати. Тому змушені виходити на сцену і замість „Альона даст” або „Шаурма” співати такі пісні, як „Водограй”, „Чом ти не прийшов” або, якщо це день перемоги, „Дєнь Побєди”.
6. Програмісти – люди, зазвичай в окулярах, які непогано володіють фотошопом та можуть самі встановити „Вікна” (не плутати зі звичайними вікнами).
Є ще особливий вид „активу” – це поети (poetys zwychaynukys). Люди, які час від часу приходять до редактора, кладуть йому на стіл свій „шедевр” та кажуть: „Це я сам написав!”. І навіть якщо вірш „не дуже”, але відповідає всім критеріям редакторів, його друкують. Через тиждень, місяць, але друкують.
Повернемось, до наших любих зборів. „Президент” або його заступник (для мене всі на одне обличчя), як завжди на своїй далеко не досконалій мові, щось пояснює. От тут сидять і „художники”, і „програмісти”, загалом, всі тут сидять. А бачите ту старшокласницю, нафарбовану, з рожевими нігтями і без прищів, так ото не я. Я сиджу поруч, я – ота істота в сірій в’язаній кофтині, з не дуже охайним хвостиком. Щоб ви знали, я – ваш вельми шановний автор, сиджу тут в „письменниках” і вдаю, що мені дуже цікаво.
В мене є також інше завдання, коли хтось допускає росіянізм (це така дуже нехороша штука, щоб ви знали), я його виправляю, а ще, я час від часу встаю і кажу: „Розмовляйте на державній!”.
Так от, після довгих і страшенно важких мук, нашої „президента”, вона сказала:
- Давайте лучше на русском.
І всі зразу підхопили:
— Да, давайте на русском!
Тільки декілька сміливіших за мене україномовних „одноактивістів” встали і сказали щось типу:
- Ну, невже вам так складно розмовляти рідною мовою?
Але їм було все одно, вони все одно вперто стояли на своєму. Після хвилини дискусії, україномовні (яких я нарахувала аж три, без себе) зітхнувши, сіли, та намагалися мовчати впродовж всіх зборів.
Далі „начальство” почало щось розповідати про шкільну газету (яку читають тільки самі „журналісти”) і, так вийшло, що хтось з „програмістів” не був згодний з „художником” і почалася сварка. Спочатку, „редактори” намагалися їх заспокоїти, але якось непомітно, перейшли на сторону одного із них і сварка стає ще цікавішою.
В той момент, на піку сварки, мене вкусила якась ще невідома науці муха і я встала. Встала і голосно (я, виявляється, і так можу) сказала:
— Шановні, давайте будемо культурними людьми! Ми зараз поводимо себе як тварини! Якщо в нас таке стається в школі, то чому ж ви потім дивуєтесь, що в нас безлад в державі!
На мене звернули увагу і навіть трохи замовкли. Я просто не очікувала такої реакції, тому і ляпнула:
- Сваріться на державній, будь ласка.
А потім сіла. Всі відразу почали сміятися, а я намагалась сховатись за якусь спину і просто згорала з сорому. Я ж хотіла як краще...

@темы: сатира, школа, оповідання, українська мова, Україна