Автор: Marichka from Kyiv (Марічка, та що з Києва)
Фендом: Axis Powers Hetalia
Персонажі/Пейрінг: тут мав бути Канада/Україна.
Рейтинг: G
Жанр: Гет, психологія, Songfic, POV
Розмір: Міні.
Попередження: ООС
Від автора:
Ще жива. Та й не просто жива, а ще й навіть пишу. Дрібним почерком списала цілих три з половиною аркуші в блокноті й тепер безмежно рада. Спробую перекласти, як завжди, проте не думаю, що варто викладати це на фікбук, а раптом хтось зрозуміє, що я мала на увазі?
Вийшло багато алегорій, більше, ніж вам здається на перший погляд. Історичні натяки доволі вільні, тобто все поза конкретними датами. Щодо того, чи не лінь було їй перетинати Атлантику заради того, щоб побути в Канаді кілька днів, то це "Хеталія". В каноні був момент, коли Японія йшов із дому до Німеччини лише заради того, щоб попросити солі (в результаті, солі так і не попросив). А щодо цієї пісні в той час, в мене є кілька версій: а) Україна - характерник (саме характерник, бо козак, нехай і баба), і може бачити майбутнє; б) Канада не запам'ятав, яку пісню вона співала і, при редагуванні мемуарів в наш час, вставив першу ліпшу пісню; в) глибоко в свідомості країни прихована свідомість будь-кого з її громадян в будь-який період часу; г) Андрій Середа живе понад сто років, він був там і почув пісню, але записав лише в наші дні; ґ) автору просто сподобалася пісня, а про логіку він не подумав. Вибирайте варіант до душі.
Якщо побачите помилку, то відразу запишіть її, щоб потім вказати мені на неї. Я ж допускаю дві помилки свідомо й сорок через неуважність, а побачу тільки через кілька місяців.
Дисклаймер: Всі права на "Хеталію" належать Хімаруї. Всі права на пісню належать "Кому вниз".
читати
З першої секунди нашої зустрічі я знав одне – я її запам’ятаю. Так воно і сталося, її образ в той перший момент, як я побачив її вперше, постає переді мною так чітко, як не постає жодна з тих речей, яку я так вперто намагався запам’ятати. Звісно, її люди зустрічались зі мною не раз до того, проте я не надто звертав на них увагу. Як я міг тоді знати, що через кілька років я буду мало не ловити за руку кожного представника її народу, аби лиш дізнатись хоч якісь новини з-за того муру, за яким вона живе.
Тої ночі погода була жахлива й дуже нетипова для цієї пори року. Страшна гроза й вітер не давала мені спати, але водночас і не дозволяли мені покинути мій будинок. Все, що мені лишалося, – сидіти в цілковитій темряві, загорнувшись у ковдру, й пустим поглядом уважно вдивлятись в ніщо. Було близько години ночі. Раптом, крізь пелену моїх думок пробився стукіт у двері. Не знаю чому, але навіть крізь грозу я чув його дуже чітко, я навіть не намагався списати все на те, що це мені лише чується. Ні на мить я не задумувався про те, хто міг стукати у двері в такий час, я просто пішов відчиняти двері так спокійно, ніби відчиняв їх своєму сусідові, що прийшов за сіллю в сонячну погоду. Та враз мій спокій і моя легковажність зникли, щойно я побачив її на порозі. Її вигляд просто приголомшив мене. Та краса, що, певно, колись була їй притаманна, сильно змарніла, в усій її постаті читався просто безмежний відчай, а в очах застигла втома. Проте її вигляд не викликав у мене ані жалості, ані відрази, він нагнав на мене якийсь дивний смуток, та водночас тіні, що падали на її обличчя, викликали в мене страх. Вона говорила, хоча ні – шепотіла до мене, проте я не міг розібрати навіть те, якою мовою вона користувалася. Я впустив її без жодних вагань, як і пускав ще багато разів після того.
Вона приходила доволі часто, ніби їй не доводилось пересікати Атлантику для кожної нашої зустрічі. Часом вона жила тут кілька днів, часом – трохи більше двох тижнів. Вона входила в мій дім як у свій та піклувалася про нього так само, допомагаючи мені в усьому, в чому тільки могла. Проте в якийсь момент вона все одно просто зривалася з місця й поверталася до себе.
Як виявилося, вона знала мою мову, навіть обидві мої мови, хоч одну краще за іншу. Проте її вимова була далека від ідеалу, інколи їй було дуже важко говорити, я чув це. Тоді вона писала. Просто в якийсь момент обривала розмову та писала свою відповідь, яку не могла озвучити. Це здавалось дивним, проте таке спілкування мені подобалося навіть більше, адже я й сам погано опанував мистецтво розмови, мені в рази легше було підбирати слова на письмі.
Вона була трохи дивною, але не дивнішою за інших людей. В повсякденному житті вона була найкращою жінкою і, здавалося, була майже щасливою, та проте кожного вечора я бачив безмежний смуток в її очах. Я не знав, чи варто зайвий раз завдавати їй болю та розпитувати. Але вона інколи сама читала питання крізь мою нерішучість й розповідала все. В її розмовах про теперішнє було багато страшних речей. То були дуже непрості часи для всього світу, в те століття я сам зазнав немало горя, але мені все одно ставало недобре від тих розмов, хоч я і вважав, що, після стількох побачених смертей, мене вже тяжко здивувати. Часто я чув імена. Вона критикувала практично всіх, від кого залежала її доля. Хтось щось зробив, хтось не зробив, хтось був надто жорстоким, хтось надто милосердним, хтось бездумним, хтось боягузом. Якби ті слова почув би хтось інший, він би певно сказав, що вона всіх їх ненавидить. Проте це було не зовсім так, вона ненавиділа не всіх, але ця любов виявлялося тільки тоді, коли приходила звістка про смерть когось із них. І тоді я бачив зловтішну усмішку чи щирий відчай у її очах.
Про теперішнє вона говорила дуже тяжко, проте скільки натхнення було в її словах, коли мова йшла про минуле! Вона описувала все таким героїчним і благородним, навіть найбільш криваві подробиці. Здавалося, вона п’яніла від тих спогадів. П’яніла так само, як колись, за її словами, п’яніла від крові ворогів.
Одного разу я насмілився спитати у неї, чому вона вибрала саме мене. Вона могла приїхати до будь-кого, адже на світі безліч інших країн. Невже вона не змогла знайти притулок на рідному континенті, десь ближче до себе?
- «Ближче» не означає «безпечніше». В Європі ніде не можна почувати себе спокійно, – відповіла вона.
Й почалася довга розповідь про плюси та мінуси проживання в тій чи іншій країні Європи. Схоже, вона бувала всюди. Я висловив здивування з цього приводу, а вона посміхнулась.
- Ти, певно, бачив уряди в еміграції. Що ж, тепер перед тобою ціла держава в еміграції.
Не буду брехати, я відчув гордість. Вона була всюди й бачила всіх, але вибрала тільки мене. Не Людвіга з його точністю та прагненням до ідеальності в усьому, не мого опікуна Артура, що знає, як поводитись із жінками, не свого любого брата і не мого зухвалого й енергійного близнюка. Вона обрала саме мене – того, кого не помічають навіть тоді, коли він ризикує життям, намагаючись врятувати світ від катастрофи. Певно, то була та секундна зухвала гордість закоханого юнака, який настільки засліплений наділеною йому увагою, що не бачить усієї логіки речей. Ну звісно ж, вона вибрала мене! Чим же по суті була Європа? Вона лиш нещодавно встала з попелу й почала відновлювати життя, але вже було чути гуркіт. Вже можна було почути, як будували нову машину для знищення, і як повільно світ готувався до нового спалення. І я стояв обличчям до Європи, чув той гуркіт, хоч правим вухом краще, ніж лівим, і все розумів. Вона не йшла до свого брата, чому б їй йти аж за океан, якщо вона не ховалася? Звісно ж, вона вибрала мене, нікого іншого вона не могла вибрати. Не можу згадати, що я дійсно відчував в той момент, але я, певно, образився б на таку холодну логіку у виборі. Хоча ні, варто було б лише одного погляду щоб зрозуміти: це не просто логіка. Я дійсно певен, що вона керувалася не лише розумом. Я бачив, що у неї є симпатія до мене.
Ніч була тиха і холодна, якою вона і мала бути. Незважаючи на це, в будинку стало душно настільки, що я просто не міг не відчинити вікно. Після мого недовгого клопотання зі ставнями, знову запанувала тиша. Потрібно було порушити мовчанку, тому я, зовсім не думаючи про відповідь, яку хочу почути, спитав:
- І що ти збираєшся робити?
Не знаю, чи мене обдурила темрява, чи її очі дійсно заблищали, ніби вона чекала цього питання. Вона підійшла до мене, проте замість того, щоб дивитися мені в очі, вона вдивлялася кудись в далечінь за вікном. Раптом, вона заспівала.
- Я візьму з собою тризуб,
То не тризуб – вила.
Та і піду ген за обрій,
Де гуляє сила.
Її спів був натхненним , а нотах не чутно було фальші. Все ж таки, вона дійсно мала голос і не просто любила, а й вміла співати, але я тоді ще дуже погано знав її мову, тому не міг розібрати практично нічого. Все, що я міг – ввічливо чекати, щоб потім спитати значення всіх тих слів.
- Де гуляє ота сила
Із якимось бидлом,
Що його отая сила
Називає світлом.
В тих словах відчувався відчутний докір, тому я навіть зрадів, що в той момент вона дивилася не на мене, а в далечінь, на місяць, що ще не минув зеніту й продовжував сходити.
- А на небі – зірок!
Глянь, небо гуляє!
Я згадав, коли я бачив її в такому стані, так вона мала звичку розповідати про минуле – натхненно, емоційно, п’яніючи від власних слів. Дивно, я питав її про майбутнє, про прийдешнє вона розмовляла зовсім не так.
- Я на вила тую силу,
Бо то сила підла.
То – не сила, то є сало
Із отого бидла.
А вже потім у струмочку
Та й помию вила.
То – не вила, то є тризуб,
Що рождає силу.
Останній рядок, мав бути найпіднесенішим, проте в найвідповідальніший момент вся впевненість зникла, і нота зрадливо зісковзнула вниз, зруйнувавши всю структуру інтонацій. Пісня завершилася, але співачка чомусь розгублено опустила погляд. Схоже, вона на мить забула, що я погано розумів її пісні, й не квапилася мені все пояснювати.
- Пробач, але... – почав я, та вона, схоже, зрозуміла мене на півслові.
Вмить зникли останні краплі впевненості, вона здивовано звела брови, але все не могла підвести погляд. Її голос тремтів:
- Я не знаю, що робити мені. Я не знаю, що робитимуть зі мною.
Минув день чи два, як я відчув поштовх землі. Я не відразу зрозумів, що сталося, проте вона майже відразу все прояснила:
- Заклали фундамент для нового муру.
Дивно, але це пояснило мені все, і я додав:
- Увімкнули машину знищення.
В той самий день вона знову покинула мене. В той самий день почалася війна.
Після того я довго не бачив її, проте це не була остання наша зустріч. Ми бачились з нею ще раз, уже тоді, коли світ почав збиратись наново з вцілілих деталей. Звісно, я був безмежно радий знову побачити її живою, але ми не розмовляли довго. Вона просила мене сховати все наше листування, зберігаючи їх в цілості, та проте не показувати нікому, а особливо її родичам. Я розумів, що вона мала на увазі, але дозволив пояснити все. Мабуть, я теж мав сказати щось, але втратив ту можливість.
Тому тепер я чекаю. Чекаю, коли вона знову зможе до мене приїхати, коли впаде та стіна, за якою вона живе. Певно, вона буде здивована тим, як змінився світ, і я просто зобов'язаний їй все пояснити. Вже чутно гуркіт і можна відчути коливання. Зовсім скоро ми маємо зустрітися. Клянусь, тепер я буду сміливішим та прийду до тебе сам, і ми знову зможемо говорити, і ми знову зможемо писати одне одному.
Я дочекаюсь, адже чекати лишилося так недовго.
-
-
06.12.2013 в 16:53Це. Було. Абсолютно. Прекрасно.
Я зазвичай досить скупа на похвали, мені часто багато що неподобається: або виконання хороше, а ідея невдала, або ж ідея прекрасна, а виконання не того рівня. У Вас я в захваті від усього. Від Вашої мови, від мемуарної манери повісті, від живих персонажів. На мить мені здалося, що я - третя учасниця тих подій, стою і слухаю спів України (я не палка прихильниця гурту Кому Вниз, хоча дуже люблю деякі їхні пісні, але тут їх пісня - ідеально). І так чомусь моторошно стало...
Знаєте, все-таки я не дуже люблю пару Канада/Україна, от чогось мені не вистачає, щось зайве, десь шматоки пазлу з картиною, де вони разом, не співпадають. І я не можу зрозуміти, чому я так природньо, щиро, неначе так і має бути, бачу їх, коли читаю Ваші твори. Знаєте, після Ваших описів я в них вірю. І хоча тут і немає опису стосунків, взаємних почуттів, але їх зв'язок червоною ниткою пронизує повість. Дуже обережно, ненав'язливо, і тому, напевне, так прекрасно.
Якщо я правильно зрозуміла, описаний відрізок часу - це період між Першою та Другою світовими війнами? Чи Ваші алегорії ще глибші і позначають певні поворотні політичні події? В будья-кому випадку, замалювання обстановки неповторне. Такі чіткі образи, це флер невідворотності того, що відбувається, просто перевертає душу. Так хочеться бути саме там, саме в цей час, і мати можливість чимось допомогти, щось змінити.
Здається, вся наша нація зараз живе спогадами про "славне минуле". А що у нас є в сучасності? На державну гідність ми навіть елементарного економічного процвітання не виміняли. Втратили країну, совість, честь і добробут. Тепер тільки згадувати, бо нічого не повернеш. Потрібно зав'язувати пояса на шароварах, закочувати рукави на сорочках і будувати свою суверенну державу самотужки, ніхто нам не допоможе, немає в світі безкорисливих добродіїв, давно варто було це зрозуміти.
Дякую за картину світу. Хоча й кажуть, що "из двох зол выбирают меньшее", але, була б моя воля, такий вибір взагалі б не робила. Але не та ситуація, не ті обставини, не ті ресурси. Європі ми теж не потрібні виключно за фактом, їй потрібні ресурси, але це вже хоча б щось. "Старший брат" хоче нас повністю, просто поглинути. Краще вже бути в економічній залежності, ніж знову втратити гідність, з нами вже навіть не рахуються. Таке враження, що скоро знову буде ще один Ризький договір, як у 1921, коли Росія і Польща без будь-якої присутності і волевиявлення УНР вирішували її долю. Хоча, не ідеалізуючи образ нашого минулого, зараз поляки мають для нас досить привабливий вигляд. Але я не буду проце, тут не місце для політичних дебатів і я знаю про Вашу позицію щодо західного сусіда
Кінець - оптимістичний. Дякую Вам за це. Серед всієї цієї безнадії так хочеться того "променя сонця в царстві пітьми", "світла в кінці тунелю", "білої смуги на горизонті". Сподіваюся, ми з Вами таки дочекаємося того часу, коли "п'ята колона" рухне, потягнувши за собою "машину знищення".
Оплесків Вам і натхнення.
-
-
25.12.2013 в 00:13Мені здається, такою будь-яка історія стосунків і має бути: без нав'язливих натяків, безперервних поцілунків, сексу, проте такою, щоб чітко відчувався якийсь зв'язок. Невидимий, але відчутний. Звісно, з огляду на мої... кхм... "ранні твори", ця заява може здаватися доволі дивною, але, мабуть, це дорослішання. Або ж просто раптове прояснення свідомості.
Так, це період між світовими війнами. Звісно, це доволі широкий проміжок часу, а подій тобі було втроє більше, ніж самого часу, проте не хотілося вдаватися в хронологію, бо в такому разі часових помилок просто не уникнути б. Це був дуже складний час, і я просто впевнена, що в України внаслідок тих років з'явився ряд нервових розладів. Дивна суміш безвиході, відчаю та піднесення. Так, піднесення теж було, хоч часом воно скидалося на патологію.
Один швед сказав, що політика - це безперестанний вибір з двох бід. З одного боку, я б теж не спішила з вибором, але танцювати на кордоні - не вихід, а до того ж і закінчується така політика не дуже добре. Адже як би вправно ти не хитався на стільці, в решті решт ти або повернешся в стан спокою, або впадеш. Тому на даному етапі треба було робити вибір, або ж нікому не казати, що збирався робити вибір, а наша влада вирішила ще трохи похитатися на стільці. Наша ситуація, насправді, не така складна, як здається. В принципі, відповідь може дати будь-який рядовий вчитель географії, проте потрібно зрозуміти як почати, а також перестати гризти одне одному горлянку хоча б в межах одного табору. Проте, знову ж таки, це все лише слова...
Оптимістичним закінченням на оптимістичне закінчення.
-
-
26.12.2013 в 16:21Ох, то Ви правильно зробили, що не вдавалися в хронологію. Історія невдячна наука, суперечлива, та хіба й була суттєва потреба у Вашому творі писати про конкретні події? Він абсолютно гармонійний і прекрасний саме так - на емоціях, не ситуаціях. І так, мене останнім взагалі дуже часто відвідує думка, що внаслідок багатьох історичних подій наша Україна дещо "неадекватна", якщо брати її персоніфікований образ. Так, у будь-якому суспільстві є суперечності, але таких стійких, вікових, незмінних, як у нас, немає більше ніде. Ольга як мінімум вже має розщеплення особистості, тому що конкурентні сили обидві поширені і могутні.
Наш вибір на даному етапі очевидний, але на нього люди прагнуть закрити очі. Я можу зрозуміти, ніхто вже нікому не вірить. Але ж, в прнципі, ніхто і не змушує вірити! Потрібно вміти користуватися тим, що тобі пропонують. Це все не безкоштовно, всюди доведеться платити, але що краще - розширити сферу впливу одних чи повністю потрапити в залежність від інших? Терези впевнено хиляться на один бік, а ми вперто намагаємося додавати важки і з одного, і з другого боку, щоб знову врівноважити їх і зробити ілюзію важкого вибору. Як би це не звучало, ми вже давно повинні були почати думати про перспективу, а не тільки про те, що з'їмо завтра на обід. Для пересічної людини такий тип мислення неприйнятний, комусь потрібно лікуватися, комусь кормити сім'ю, але якщо не думати про перспективу, то в майбутньому не буде як і себе прокормити. Не згадаю, чиї ці слова, але: "Якщо тобі пропонують вибір - хліб чи воля - обирай волю, тому що, обравши хліб, згодом не матимеш ні хліба, ні волі, а обравши волю, зможеш сам собі здобути хліб". Європа пропонує нам навчити нас добувати хліб, Росія ж з широкою посмішкою протягує тонни хлібу. Ми його візьмемо, а мишоловка закриється.
Ахаха, зате життєво і правдиво
-
-
26.12.2013 в 17:49На рахунок роздвоєння особистості, то ідея, насправді вже давно ходить фандомом. Пошепки. Ніхто просто не наважується проявити це в фан-творчості, адже це усім здається чимось страшним і неприйнятним. Ну, украінській частині фандому, росіяни бувало посміюються над цим, але не перетворюють у щось серйозне: бути психічно нездоровим - це ж фішка Росіі. Якщо чесно, в мене були деякі ідеі, навіть є одна теорія, з якоі можна виходити, але певно, що не подужаю, бо надто велику кількість моментів доведеться врахувати.
І так, пробачте, що друкую без літери "йі".
-
-
01.01.2014 в 19:30Я колись теж хотіла взятися за цю тему. Навіть у "Борьба за свободу и ее последствия". Але якось побоялася відповідальності і обсягів роботи. Можливо, колись, як вважатиму, що готова, повернусь до неї.
Нічого страшного
-
-
12.05.2014 в 17:30Знаєш жарт?
Дзвонить Єльцин і каже "Терміново пришліть ешалон водки, народ проснувся, протверезів, питає де царя-батюшку подівали".
Ось саме цього я боюсь, що ми зрівняємся з ними у інформованості, що нам і зараз дурять голову, що щось не так. Я боюсь якраз того кам'яного муру, який нам побудує Росіюшка.
-
-
19.06.2014 в 14:22Коли я писала, мала на увазі саме безпосередньо минуле століття, проте від того, що так чітко проглядаються елементи сьогодення дійсно стає якось не по собі. Якось важко і сумно... Знаєш, у нас тут теж багато хто вважав, що так і буде, проте багато хто й сподівався на краще, мовляв, "Росія на дурна". Певно, що так, але в якомусь іншому значенні цих слів.