Дівчина з волоссям кольору льону

Клод Дебюссі - La fille aux cheveux de lin

Українська версія

Ви бачили дівчину з волоссям кольору льону, мій Королю? Вона приносила нам воду вчора. Було в ній щось від неба, щось небесно прекрасне. Ви не помітили цього? Дуже жаль.

Я вперше побачив її, коли вона гуляла по полю край лісу. По-легковажному замріяна, вона не помітила мене одразу, і це, мабуть, на краще. Бачили б Ви, як вона йшла, з якою легкістю та природною грацією. Ця картина ніби вже була написана кимось: її тендітна фігура та світле волосся настільки ідеально вписувались у пейзаж, що мені було важко повірити, що це не сон. Її волосся кольору пшениці... Ні, краще сказати кольору її лляної сорочки. Мені важко дібрати потрібних слів, але я був зачарований. Мені знову захотілося дихати, жити, настільки все було просякнуте сонцем. Я боявся сполохати дівчину, але й сам не помітив, як підійшов до неї настільки близько, що вона помітила мене і обернулася. Її волосся та очі були кольору льону. Певно, небо запозичило колір у її очей, хоча ні, брешу, такої синяви я не бачив навіть на небі. Не думайте, я не закохався, бо не настільки легковажний, щоб закохуватися за красу, але вона таки дійсно була чарівна.

Я не сказав їй, хто ми такі, але навіть до мене, цілковитого незнайомця вона ставилася напрочуд привітно. Саме її доброті ми завдячуємо нашій вчорашній вечері. Сподіваюсь, з нею все буде добре.

Ви не запам’ятали її обличчя, мій Королю? Дуже шкода. Нам варто насолоджуватись красою, поки ще є можливість. Всі ці сонячно-чисті образи зникнуть з війною.

Російський переклад

Вы видели девушку с волосами цвета льна, мой Король? Она приносила нам воду вчера. Было в ней что-то от неба, что-то настолько небесно-прекрасное. Вы не заметили этого? Жаль.

Я впервые увидел ее не так давно, когда она гуляла по полю. Она была настолько погружена в мысли, что не сразу заметила меня, и это, наверное, к лучшему. Видели бы Вы, как она шла, с какой легкостью и естественной грацией. Эта картина будто уже была написана кем-то: ее хрупкая фигура и светлые волосы настолько идеально вписывались в пейзаж, что мне было трудно поверить, что это не сон. Ее волосы цвета пшеницы... Нет, скорее цвета ее льняной рубашки. Мне трудно подобрать нужные слова, но я был очарован. Мне снова захотелось жить, настолько все было пропитано солнцем. Я боялся спугнуть ее, но был так увлечен, что и сам не успел осознать, как подошел к ней настолько близко, что она заметила меня и обернулась. Ее волосы и глаза были цвета льна. Вероятно, именно у ее глаз небо взяло свой окрас, хотя нет, вру, такой синевы я не видел даже на небе. Не думайте, я не влюблен, я не настолько легкомысленный, чтобы влюбляться за красоту, но она действительно была очаровательна.

Я не сказал ей, кто мы, но даже ко мне, абсолютно незнакомому человеку, она относилась удивительно тепло. Именно благодаря ее доброте нам вчера было чем ужинать. Надеюсь, с ней все будет хорошо.

Вы не запомнили ее лицо, мой Король? Очень жаль. Нам следует наслаждаться красотой, пока еще есть возможность. Все эти солнечно чистые образы исчезнут с войной.

@музыка: Клод Дебюссі - La fille aux cheveux de lin

@темы: дебюсси, творчість, проза, без теми;

---

Сон

Рятую з фікбуку ще одну роботу. Все інше є на комп'ютері, а тут дійсно не хочеться, щоб пропадала робота бети.

Сон
Автор: Марічка, та що з Києва
Беты (редакторы): BaMaRu
Фэндом: Hetalia: Axis Powers
Основные персонажи: Россия
Рейтинг: PG-13
Жанры: Джен, Пародия, Ужасы, Стёб
Предупреждения: Насилие
Описание:
Некий гражданин Иван крайне обеспокоен и возмущен. Он сам еще не знает, чем именно, но подсознание посылает ему сон. Не вещий, но сам Иван решил не так.

Посвящение:
BaMaRu и Панянка Львів, спасибо вам большое.
А еще огромное спасибо Иванке из Франковска за информацию с фронта. Она навряд это когда-нибудь прочитает, но все же не могу позволить себе ее не вспомнить.

Примечания автора:
АХТУНГ: Майдан, Бандера, Олимпиада, русофобия, провокации.

Это уже третья работа подряд, в которой в той или иной форме упоминается Бандера. Что-то здесь не так...
Не воспринимайте написанное серьезно, особенно сам сон.
Автор очень хорошо видит осколки в глазах других, хотя его правый глаз не видит совсем. Не знаю, почему так.
Действие происходит где-то 24 января, то есть до открытия Олимпиады.
Работа на конкурс в группе: vk.com/hetalia_ficbook Попался жанр "стёб", потому я старалась пропитывать каждую строчку ядом и любовью. Той любовью, которой Диккенс любил работные дома. Гиперболизация везде, но все же мне до сих пор кажется, что гиперболизированно недостаточно.
Тема Кисилёва никогда не исчерпает себя. Да, я знаю, что в России есть россияне, которые очень далеки от этой точки зрения. Я их видела, я говорила с ними, а некоторых даже трогала. Но кому интересно будет про них читать и писать?
Хотела написать еще эпилог, который бы можно было противопоставить сну Ивана. Сначала это должен был быть диалог Беларуси и Украины, потом я хотела дописать сцену с Украиной и парнями с Грушевского (которые на самом деле не носят нацистскую форму и не едят людей), но потом я посмотрела строки сдачи работ и поняла, что лучше уж будет так, но закончено. Быть может, когда-нибудь допишу, но кто делал что-то после слов "быть может, когда-нибудь"?

Все совпадения с поэмой "Сон" Шевченка совершенно случайны, но лучше поставлю "Пародию" в жанры.

Жизнь тяжела и тревожна, когда интернета нет. И вроде бы Ивану отключили доступ к всемирной сети не так давно, но ему казалось, что он уже несколько лет пребывает в полной изоляции. А ещё более ужасной ситуация представлялась, если учесть, что шел уже третий месяц Майдана.

Не то чтобы у него не было возможности узнавать информацию: телевизор работал, но лучше от этого не становилось. Про Майдан говорили очень немного, однако давали огромное пространство для фантазий. И несмотря на понимание того, что слухи о воскрешении Бандеры и съедении русских младенцев всего лишь гиперболизированные шутки, — одни мысли об этом вызывали у него подсознательный страх. Страх и глубокое возмущение. Причем одновременно, так как проблемы с психикой у него были ещё с детства. И сначала он не стеснялся в выражениях, когда высказывал это свое возмущение, однако надоело ему это довольно скоро: о Майдане говорили часто, а возмущения и нецензурных слов на всех не хватало, и потому эта тема стала его только раздражать, и лишнее её упоминание сильно портило Ивану настроение. Казалось бы, что может быть проще, чем избегать темы, о которой никому не хочется говорить? Да и разве у него было мало своих проблем? Олимпиада же скоро. Однако не всё так просто...

У Ивана была сестра, и была она очень хорошей сестрой. Всяких инородных кавалеров, которые мешали ей жить, она упорно отшивала, так как любила исключительно Ивана и жить хотела только с ним в единой, великой и нераздельной. Вот просто идеальная сестра, только всякие нехорошие бандеровцы вечно ей мешают, и потому она все время грустная.
Не знаю, было ли так, но он свято в это верил.

Именно из-за нее не мог он оставаться совсем в стороне, так как наш дорогой Иван всегда был очень обеспокоен проблемами посторонних людей, особенно если эти посторонние оказывались ему родственниками. И вот решил он однажды позвонить своей дорогой сестре, чтобы узнать, как у неё идет борьба с майдановскими фашистами. А что она? Взяла трубку и сказала:
— Пожалуйста, перезвони немного позже, а то я сейчас уже спать иду.

И почти сразу же скинула звонок. И было бы всё нормально, если бы не какой-то странный шум вокруг. Иван сначала надеялся, что она в маршрутке или ещё где-то, но вдруг в самом конце разговора услышал он странное «Слава...». И вот эти последние полсекунды вконец разрушили его покой. Уж явно ведь, что слава не святой Руси и не солнцу красному.

И почему это ей понадобилось идти спать? На дворе ясно, на часах только три часа дня, кто же в такое время спит? Уж явно, что всё для того, чтобы ночью выйти творить бесчинства всякие.

Как она могла? Как могла она предать их вечное духовное единство? Так низко с её стороны! Он ведь никогда не предавал её, никогда не отворачивался от неё... ну, не считая тех пары раз, но и то исключительно ради того, чтобы вернуть её на правильный путь. Было больно, да, и сейчас иногда больно. Но ведь он терпит и живет хорошо, почему она тогда не может потерпеть?

Иван, пораженный таким жестоким предательством, лег на диван. Тот в свою очередь устало скрипнул, но не развалился, так как даже диван понимал, что таким образом из жизни уйти не получится: Брагинский быстро починит его молотком и скотчем, как и тумбочку, душ, окна, ракеты и другие вещи, которые ломались не вовремя. Ивану страшно хотелось выпить, но поскольку он был алкоголиком в последней стадии, алкоголь давно перестал действовать на него независимо от количества. На этой неприятной мысли он задремал, а его плавающий в спирту мозг вдруг начал показывать страшные картины.

Снится ему, что летит он над городом Киевом и видит всё, что там творится. Всюду разбитые стекла, пустые ограбленные магазины, а улицы перекрыты горами мусора. Сквозь дым виднеется каркас йолки, на котором висят обугленные тела храбрых русских репортеров, коим когда-то не повезло попасть в плен к здешним фашистам. Порядка нет нигде, всюду висят красно-черные флаги, а улицами ходят банды озлобленных бандеровцев и терроризируют население.

И видит он где-то вдалеке что-то странное, подлетает поближе и ужасается: это со Львова на подмогу прибыл отряд УПА. Все как один грязные, необразованные и уж явно далеки от духовности, а впереди едет Тягнибок в нацисткой форме и выставляет всем напоказ свои клыки. Теперь-то ясно, почему они днем спят — упыри же солнца не любят. Идут они, как вдруг на дорогу выходит старушка с крестом. Они ей кричат: «Слава Украине!» — а та только смотрит на них глазами, полными ужаса, и не может ничего сказать. В ту же минуту они набросились на неё и больше старушку никто не видел.

Испугался Иван и полетел в другую сторону, чтобы найти кого-нибудь из своих и сообщить об опасности. И вот, видит он улицу Грушевского. С одной стороны стоят бравые бойцы «Беркута»: мужественные, сильные, храбрые, а что самое главное — благородные. Вот как в первый раз автобусы жгли, они очень не хотели, чтобы кто-нибудь из митингующих случайно получил ожоги, потому заодно с автобусами полили и людей, чтоб не загорелись случайно. Вот как они о людях заботятся, даже не смотрят на то, что фашисты. Стоят они, без щитов, без масок, гордо подставив грудь под пули грязных майдановцев. Добропорядочные киевляне спрашивают у них:
— Почему же вы без шлемов и касок?
— Так ведь закон запрещает, — отвечают те, — а мы закон соблюдаем.
— А почему без щитов?
— Черт его знает! Не выдали, так не выдали.
«Непривередливые», — думает Иван. — «Им всего хватает, не то, что этим». И с сердцем, полным гордости, летит к самому Майдану, в центр.

А там — ужас и кошмар: толпы немытых бомжей дерутся друг с другом возле котла с кашей, из которого торчат человеческие конечности, вокруг все палят в кострах учебники русского языка и православные иконы, а возле сцены толпится орда бритых гопников. Иван испуганно перекрестился, но всё же подлетел к сцене. И кого же он там видит? Возле микрофона, одетый в нацистскую форму, стоял не кто иной, как Степан Андреевич Бандера. Брагинский сильно возмутился ещё до того, как понял, что он давно умер, а когда вспомнил и об этом факте, его негодованию просто не было предела. Что уж говорить о том, что он там с трибуны говорил.
- Як продовження боротьби з одвічним ворогом України, що не дає нам спокою в цю непросту, але важливу для нас годину боротьби, ми мусимо вдатися до рішучих дій. І отже, віднині та з цього часу, ми оголошуємо війну...

У Ивана с ранних лет были развиты способности к считыванию зашифрованных посланий, а потому сей отрывок странной западенской речи он понял почти сразу: «Идем на Россию войной». И в тот самый момент понимания его эмоции накалились до такой степени, что он просто не мог держать их в себе.
— Ах, войны захотели?!

На этой ошеломляющей ноте Иван упал на пол. Сначала он не совсем понял, что произошло, но оглянулся: та самая квартира, те самые старые обои, тот самый протекающий потолок. Странное дело, но у Брагинского не было времени удивляться, так как он очень быстро вспомнил про недавнее предательство, и от этого ему стало невыносимо плохо. Нужно было кому-нибудь отвести душу, кому-нибудь верному, правильному, антизападному и анимайдановскому. Недолго думая, он взял телефон и позвонил Наташе.

Он любил её всем сердцем и душой, даже её приставания ему нравились, однако он пытался не выказывать этого и на то были причины. И, конечно же, он был бы очень расстроен, если бы узнал о ней что-то нехорошее или, по крайней мере, не каноничное.

Послышался шум и неразборчивые крики где-то на заднем фоне, что уже заставило Ивана заволноваться. Дальше стало хуже: голос Украины где-то вблизи, уже знакомое Ивану «Слава...». Наконец, Наташа заговорила:
— Але? Брацік?

Брагинский не выдержал и молча бросил трубку. И она туда же... И ведь разве она не понимает, что там полно агрессивных националистов, которые терпеть её не могут? Понимает, но все равно идет туда, глупая. И ради этого он спасал их от фашистов?

Он не знал, злиться ли ему, возмущаться ли ему. Ситуация явно была очень непонятная, а в непонятных ситуациях лучше идти спать. Вот Иван и последовал народной мудрости. Тем более, сон он недосмотрел.

Не успел Брагинский задремать, как снова оказался возле сцены, но уже в несколько другой обстановке. Ряды радикальных правых немного разошлись или отступили на задний план. Очевидно, побежали громить храмы и бить православных священников. Теперь же площадь была наполнена извращенцами-гомосексуалистами самых разных мастей, а красно-черные флаги заменили радужные знамёна ЛГБТ. Вид некоторых поражал своей аморальностью, а другие и вовсе совокуплялись на людях. Всё было так отвратительно и богомерзко, что Иван даже предпочел бы испытать на себе все пытки местного СС, чем остаться здесь ещё хотя бы на минуту.

К трибуне подошел полуголый мужчина и одной фразой разъяснил такую странную смену обстановки: американцы летят на подмогу. И действительно, скоро в небе появились американские самолеты, а где-то вдалеке послышался шум американских танков. Не пришлось долго ждать, посреди площади приземлился вертолет, из которого самодовольно вышел не кто иной, как сам Альфред Ф. Джонс.

Ликующая толпа бросилась к вертолету, разбирать американские подарки: валенки, тушенку и разного рода ракеты. Сам Джонс таким вниманием был откровенно польщен, но целью его являлось далеко не внимание, а мировое господство. И Иван знал об этом с ранних лет, его так в школе учили. Вдруг люди расступились — пришла вышеупомянутая сестра Ивана, которую он называл Ольгой, невзирая на то, что её никогда так не звали. Брагинскому хотелось до последнего верить в лучшее, однако ожидания его не были оправданы. Она тут же бросилась в объятия к американцу, практически обнажившись перед ним, позволяя трогать себя в самых интимных местах, чем тот с удовольствием пользовался.

Но не всё потеряно, так как на площадь пришли странные люди. Они шли ровным шагом и походили на военных, но это не были ни нацисты, ни американцы. Когда они приблизились, Иван заметил Наташу впереди толпы и несколько милых его сердцу зелено-красных белорусских флагов (других он попросту не знал), и вдруг в его душе снова поселилась надежда. Вот они — спасители, скоро весь этот ужас закончится.

Девушка подошла к американцу вплотную, воцарилась тишина. Вдруг она вскинула руку в фашистском приветствии и прокричала известное Ивану националистическое приветствие, которое они часто используют на своих митингах: «Что-то не так!» После этого она послушно стала перед Альфредом на колени.
Тут Брагинский снова не смог сдержать эмоций и, забыв, что он стоит просто среди толпы, вскрикнул:
— Никчёмные предатели!

Казалось, все участники этой проклятой оргии заметили его и, к несчастью для Ивана, поняли, что он — русский. Из ниоткуда появились жаждущие крови бандеровцы и всей оравой бросились на бедного Брагинского. Конечно, он героически защищался, но вскоре пал от рук всех этих гадких майдановских предателей.

Тут он снова проснулся. Оглянувшись вокруг, он долгое время не мог понять, что происходит и почему он снова в своей квартире: уж больно реалистичным был сон. Однако скоро он вновь вспомнил про предательство, и потому раздумья о сне отошли на второй план. Иван разозлился и от досады пнул ногой первое, что попалось на глаза.

Тогда он решил плюнуть на всё это — и плюнул. Всё таки, у него были проблемы поважнее, ведь скоро Олимпиада. Скоро все соберутся в Сочи, скоро, наконец, зажгут олимпийский огонь, если он, конечно, зажжется, скоро всем будет хорошо и радостно. Жаль только, что в Сочи его не пустят — нет паспорта болельщика. Но он обязательно посмотрит открытие игр на одном из немногих каналов, которые ему ещё разрешают смотреть, скорее всего, не в прямом эфире, а потому никогда не узнает, что красное кольцо так и не раскрылось. И будет гордиться, а если не будет, то придется ненавидеть себя за это.

А вечером он сестре так и не перезвонил. И правильно, ведь на Грушевского снова загорелись шины.

@темы: Россия, Иван Брагинский, Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;, Україна;, Хеталия

---

“V” значит Визитка

Перший запис російською мовою. Хто ж знав, що на "Книзі фанфіків" стане стільки цензури? Їхню одномовність можна зрозуміти, їхня показова боротьба з педофілією - наслідок упоротості російського законодавства, але заборона писати про події, що сталися нещодавно... Що ж, почекаю півроку, як вони рекомендують. Звісно ж, за ці півроку все кардинально зміниться...
Викладаю в такому вигляді, як воно було написано. Працю моєї бети ввічливо видалила люб'язна адміністрація фікбуку.

История первая, вступительная.

Это был совершенно обычный день в неделю перед Пасхой: птички пели, деревья цвели и везде был просто адский холод. Последнее было довольно неприятным, особенно если учесть, что отопление отключили ещё неделю назад. Что сказать, погода, словно нарочно, портилась в самый неподходящий момент либо чисто для того, чтобы поиздеваться, либо непосредственно из-за отключенных батарей (как мы знаем, погоду делают именно они). Так или иначе, день был чудесный, и пусть, что лил дождь, а общая ситуация была чрезвычайно тревожной.
Андрею было весело, хотя обычно их семья наиболее внимательно искала недостатки во всем, чтобы всегда быть готовыми ко всему: слишком уж много подозрительных убийств происходило вокруг. Конечно, эти самые убийства не касались непосредственно их семьи, но вот их ближайшим друзьям и братьям по оружию редко удавалось умереть своей смертью. Возможно, именно поэтому в их семье много параноиков, начиная от бабушки и заканчивая старшой сестрой Андрея, или кем она там ему приходилась (он сам запутался, так как их генеалогическое древо не любило прямых ветвей). Хотя эта паранойя их занятию только помогала, потому грех было жаловаться.
Так или иначе, Андрей был в приподнятом настроении. За последнее время случилось много плохого и трагического, да и скорее всего в ближайшее время ничего не изменится, однако также случилось и много хорошего: хотя бы то, что их семья, наконец, вместе. Как было давно сказано, стоило им только перестать грызть друг друга из-за мелких расхождений в идеологии, как они сразу же стали вполне конкурентоспособной силой. Их даже начали побаиваться уже до того, как они что-то сделают. Жаль только беднягу Романа, который так и не смог добиться расположения у родственников деньгами или довольно высоким чином, и даже хуже - совсем скатился в глазах общества. Пару месяцев назад у него началась страшная лихорадка, приступы которой мучают его и по сей день, а его ближайшее окружение будто бы и не замечает этого. При том, болезнь страшная: в моменты наиболее сильного жара он грозится, что выйдет из собственной партии и пойдёт работать священником. Или же это были моменты прозрения? Сложно сказать.
Еще он познакомился с огромным количеством замечательных людей. Сосед Исаак, например, оказался на удивление хорошим человеком, и даже неожиданно проявлял необычайную смелость. Странно, почему он так долго не замечал его, пусть и жили они через стенку? А уж сколько у него появилось друзей среди крымских татар, что тоже удивительно, ведь всего несколько лет назад он не знал о них ничего, кроме того, что они, безусловно, были. Сейчас же он не только практически вольно ориентируется в их истории, но даже начал учить язык. Пока что научился только считать, но это только начало. Что уже говорить о белорусах, грузинах, за последнее время он проникся ко всем окружающим каким-то неописуемым чувством. Неописуемым, прежде всего, потому, что использование слова «братство» он решил ограничивать.
Ярослава, к счастью, была дома. Ее сложно было назвать хорошей хозяйкой, большую часть своей жизни она совсем не бывала дома: все войны, восстания… И, казалось, вся ее фигура говорила об этом: умеренно, но все же нетипично мускулистые руки и ноги, широкие плечи, тяжелый шаг и всегда серьезное выражение лица. Говорят, она была похожа на мать. Возможно, лицом, но далеко не натурой – она не любила делать что-то из кабинета, пусть даже этот кабинет был окружен врагами. Ее методы не всегда были аккуратными, но зато действовали безотказно в большинстве случаев, и это было важнее всего.
Так или иначе, перед Пасхой стоило немного прибраться, и потому Ярослава как раз с задумчивым видом протирала пыль. Что-то было не так, и она это знала. Затишье было обманчиво – затишья никогда не было вообще, просто в какие-то моменты мы все глохли из-за громкости. Следующие недели должны были быть очень сложными, но пока что… Христос еще не воскрес.
- Слава Ісусу! – Андрей не был экспертом в вопросах религии, но такое приветствие показалось ему уместным.
- Героям… - Ярослава не сразу поняла, что здесь не так, но быстро исправилась: - Слава навіки Богу.
Она всегда была скупа на слова, потому не расспрашивала брата о делах, а просто попросила его подождать на кухне, пока чайник не закипит. Андрей покорно последовал на кухню, и все бы было нормально, если бы он не заметил кое-что необычное…
Казалось бы, простой прямоугольник, но какие чудесные цвета, какой шрифт! Идеальное соотношение черного и красного, четко отмерянные пропорции букв, глаз просто нарадоваться не мог. Андрей несколько секунд стоял на месте, зачарованный ее величием и красотой. Он все же осмелился подойти ближе, чтобы лучше осмотреть ее.
Он не ошибался, это была та самая Визитка. Андрей осторожно поднял ее, боясь не рассчитать силу и убить кого-нибудь, и продолжал рассматривать восхищенными глазами. Но вдруг дьявол посеял в нем семя сомнения: неужели все, что говорят про нее – правда? Андрей достал зажигалку, зажег ее и поднес Визитку к огню. Она действительно не горела, на ней даже не оставалось следов копоти.
- Визитку невозможно сжечь, - восхищенно прошептал он.
Андрей улыбнулся, его глаза засверкали. Он легонько провел Визиткой по первой попавшейся сковородке – остались довольно внушительные царапины.
- Визитка режет любой металл, как масло, - снова прошептал он с какой-то ноткой фанатизма.
Его радости не было предела, ведь в его руках оказался один из самых таинственных и мощных артефактов мира. А ведь столько свойств Визитки еще не открыто, она еще столько может сделать! Но вдруг поднялся сильный ветер, Визитка вырвалась из рук Андрея и вылетела в открытое окно. Парень вдруг со страхом осознал, что ему грозит: Ярослава не простит ему утерю Визитки, а если она еще и попадет в руки врага, то проще будет застрелиться самому. В следующую же секунду он помчался на улицу.
Он пулей вылетел во двор, даже забыв надеть куртку (при том, что холод был страшный). Он метался от одного места к другому то глядя в небо, то внимательно всматриваясь под ноги. Поиски не давали никаких результатов, что приводило его в крайнюю степень отчаяния. Вдруг послышался пронзительный свист, парень обернулся и увидел, как в его сторону с сумасшедшей скоростью летела та самая Визитка. Андрей застыл на месте и закрыл глаза: он понимал, что его, неверного, сейчас просто разорвет на части.
Он стоял так минуту или две, но ничего не происходило. Он осторожно открыл глаза и осмотрел себя: он был жив, кровоточащих ран не было, а из переднего кармана штанов торчал уголок Визитки. Андрей вздохнул с облегчением. «Визитка всегда возвращается к тому, кого она признает своим хозяином», - подумал он.
- Андрей! – послышался голос Ярославы. – Где ты ходишь? Возвращайся в дом!
Он покорно пошел назад, в дом, а Визитку переложил в нагрудный карман, поближе к сердцу.

История вторая, крайне интимная.

Отца Владимира звали Владимир, как и отца отца Владимира. К сожалению, это все, что можно сказать о его родителях наверняка, потому детально изучить генетику вопроса не выйдет. Сам Владимир был особой своеобразной и очень… перспективной. В том смысле, что он много чего мог сделать как в перспективе, как и вне перспективы, в принципе. Именно поэтому будущее у него всегда было блестящим, а вот будущее остальных стояло под вопросом: перспективности на всех могло и не хватить. Приходилось держаться очень близко к нему, иногда даже слишком близко.
Иногда этим несчастным людям приходилось иметь дело с его своеобразностью. Эта черта его характера была в разы страшнее любых других. Иногда он слышал голоса, иногда он разговаривал с этими голосами вслух, иногда он начинал предложение, но так и не заканчивал мысль, превращая разговор в полный риторический огурец, да и его увлечение КНДР многим не нравилось.
Хотя, это все не так важно, так как от Владимира Владимировича практически ничего не зависело, он был просто Владимиром Владимировичем.
Он спокойно лежал в объятиях любовницы и наслаждался жизнью. Самой женщине было не так комфортно: она все время будто бы была в напряжении, то и дело оглядывалась, закутывалась в одеяло и недовольно хмурилась. Он прочувствовал, что что-то не так:
- Алиночка, милая, тебе что-то не нравиться?
- Мне кажется, что здесь есть еще кто-то, кроме нас, - кивнула в сторону занавесок, за которыми наблюдалось какое-то странное движение.
- Да чего боятся! Это же просто Сережа. Сережа, поздоровайся с дамой.
После этих слов из-за занавески робко выглянул немолодой мужчина с седыми волосами и немного пухлым лицом. Он молча кивнул и снова спрятался. Все-таки как-то неловко вышло, и он это понимал. Даму присутствие Сережи не успокаивало совсем, а даже наоборот. Их отношения с Владимиром были уж слишком неофициальными. Она еще больше нахмурилась и прижала одеяло к себе, а вот сам Владимир будто бы этого и не замечал. Он мечтательно вглядывался вдаль, все же не о простых смертных ему нужно было думать.
- Мне нужно выйти в ванную, - робко сказала дама.
- Так иди.
- Мне как-то неудобно, - ответила она, накрывшись одеялом по шею.
- Почему это тебе неудобно? Все свои.
- Сережа…
- Ладно, - он глубоко вздохнул и сказал куда-то в сторону: - Сережа, Володя, отвернитесь.
Даме стало еще более неловко, она удивленно посмотрела на своего любовника. Тот этот взгляд поймал, а потому добавил:
- Дима, ты тоже отвернись.
Послышалось шуршание, но даме не стало от этого спокойнее. Однако нужда была сильнее её, надо было встать. Она медленно откинула одеяло и, как-то судорожно оглянувшись, побежала в ванную. Теперь Владимир был в комнате один, если не считать тех людей, которых он сам расставил по периметру. Возможно, он понимал все неудобства, однако нужда была сильнее его, времена нынче опасные, а у него было слишком много врагов. Одно счастье – были друзья и Алиночка, хотя им он тоже не всегда доверял.
Он властно раскинул руки. Жизнь все-таки была не такой плохой, как могла быть. Солнце светит, на улицах немноголюдно, однако, что это? На тумбочке что-то подозрительно краснело. Теперь уже нахмурился Владимир: эта квартира принадлежала не ему, а потому появлялись некоторые подозрения. Он дотянулся до тумбочки и взял подозрительный предмет в руки. Его худшие опасения сбылись…
Это адское смешение цвета, этот уродливый белый шрифт и имя того чертового человека. Владимиру Владимировичу все это было знакомо, эта вещица портила ему настроение не впервые. И где он ее находит? На тумбочке! В квартире человека, которому он почти доверял! В порыве ненависти он попытался разорвать ее, однако не судьба – ему не хватало сил даже на то, чтобы легонько согнуть ее кончик. От этого он становился только злее, в результате чего, вложив все эмоции в бросок, кинул проклятую вещь в окно.
Сережа испуганно ойкнул, успев отскочить в последний момент. Послышался звон стекла, треск пластика и противный лязг металла: от окна осталась только огромная дыра в стене. Все сомнения развеялись, это была Визитка…

История третья, предвыборная.

Отца Дмитрия звали Дмитрий, как и отца его отца. Деталей мы не знаем, но предположим, что он был сыном священника, в их семье было семеро детей… Нет, это, кажется, из другой оперы. В нашей опере музыки нет, а женщина-альт играет женскую роль.
Дмитрий с грустным видом пересматривал счета. Они с Ярославой пересчитывали все пятый раз подряд – ничего не сходится. Денег не хватает катастрофически, залог сильно ударил по бюджету, да еще и появились непредвиденные расходы на защиту. Все бы хорошо, но нужно было проводить кампанию, а она стоила немало. Даже если бы они распечатывали свою предвыборную агитацию на черно-белом принтере и сами же шли расклеивать ее по столбам, выходило слишком дорого из-за расходов на скотч, бумагу и принтер.
- Может, - немного неуверенно предложила Ярослава, - у твоей жены занять.
- А откуда, как ты думаешь, я взял деньги на залог? – измученно ответил Дмитрий.
- У дочери твоей, кажется, стипендия была…
- Я, конечно, готов умереть за правое дело, но семья моя голодать не обязана, - ответил тот, нахмурившись. – Да и там всего где-то восемьсот гривен, нам не хватит.
После этих слов снова воцарилась тишина. У Ярославы тоже не было, у кого занимать, даже из дому уже нечего выносить – все ценное давно продано, осталась только дешевая утварь, которую нельзя было даже на металлолом сдать, и оружие. Что ж… сколько можно было выручить за старую железную кровать? Немного, наверное.
- Может, нам агитки от руки рисовать? – вдруг предложил Андрей. – Я неплохо рисую, а у Степана почерк красивый.
- Что ты несешь? – Ярослава зло посмотрела на парня, от чего у того заметно поубавилось смелости. – А как мы должны эту агитацию рассылать на остальные участки? Или ты нам сможешь нам нарисовать агитации на всю Украину?!
Андрей испуганно прижался к стене. Обычно он готов был идти хоть зимой в воду, хоть голым в огонь, хоть с кулаками против танка, однако Ярослава казалась ему страшнее неминуемой смерти, а особенно если она была не в настроении. Все же, у нее был самый большой боевой опыт.
- Мы можем их сфотографировать и разослать остальным, а они уже как-то перерисуют, - совсем тихо предложил Андрей.
Ярослава то ли не услышала этого предложения, то ли сделала вид, что не услышала, а потому оставила его без комментариев, к превеликому счастью для Андрея. Она встала со своего места и начала задумчиво ходить по комнате. Воцарилась тишина, слышны были только тяжелые шаги Ярославы. До выборов оставалось меньше месяца, спасти их могло только чудо.
- Андрей, - вдруг нарушила тишину Ярослава, - принеси нам чаю.
- Разве у нас здесь есть кухня? – удивленно спросил тот.
Одного ее взгляда было достаточно, чтобы он понял, что ему следовало выйти. Конечно, он покорно выполнил этот приказ, однако на душе все же затаилась обида. Никто не оспаривал старшинство Ярославы, однако Андрей сильно грустил из-за того, что Дмитрий практически перестал с ним общаться, когда стал лидером. Все же, когда-то они были довольно близки… Нет, не в этом смысле близки, у них были нормальные политические отношения. Да и из-за отсутствия денег он тоже грустил, сложно было не грустить в это смутное время. Он достал Визитку из нагрудного кармана. Хоть она у него осталась.
- Жаль, что ты не сможешь сделать нам предвыборную кампанию, - вздохнув, сказал он.
В тот же момент Визитку снова подхватил ветер, и она снова улетела в открытую форточку. На этот раз он уже не бежал за ней, а покорно ждал возвращения.

***

Степана было не так-то просто удивить. Пусть представление о войне он формировал на основе книжек и тренировок, но зато набрался жизненного опыта за счет постоянных проблем с правоохранительными органами. Если бы не его относительная молодость, он смог бы даже соперничать с Ярославой, но, к несчастью для него, недостаток суровости он мог компенсировать только радикализмом, а этого в их семье хватало и без него.
Он со всех ног мчался в кабинет Дмитрия, не замечая ничего и никого на своем пути. Как уже говорилось выше, не всякая новость могла его удивить, потому, судя по его реакции, произошло что-то крайне странное. Открыв нужную дверь ногой, он на одном дыхании выпалил:
- Дмитрий, Твиттер, Визитка!
- Говори по-человечески, - сказала Ярослава, нахмурившись. – Что случилось?
- Помните ту историю с перестрелкой, про которую мы не знали, но которую свалили на нас? Так вот, Интернет подхватил идею о несгораемой Визитке, и теперь ваше имя в топах «Твиттера». А знаете, что это значит?
- Что?
- Это чертовски много значит, - ответил тот, немного отдышавшись.
Такой расклад очень понравился и Дмитрию, и Ярославе. Конечно, это не могло компенсировать полноценную кампанию, но это уже было лучше, чем ничего.
- Это все очень хорошо, - сказал Дмитрий, которого все же немного насторожила та часть, где речь шла о Визитке, - но ты лучше продолжай следить за ситуацией.
Степан кивнул и вышел из комнаты. Тот факт, что его практически не расспрашивали, казался ему странным, однако оспаривать приказы начальства он не смел. Ярослава с Дмитрием переглянулись. Они оба будто бы хотели что-то сказать, но никак не могли подобрать правильные слова. Этот случай так ошеломил их, что они даже не заметили, как в кабинет вернулся подозрительно улыбающийся Андрей.
Не прошло и пяти минут, как Степан снова вернулся.
- Мы почти обогнали «Единую Россию»! – радостно воскликнул он с порога.
- А разве они идут в Президенты Украины? – удивился Дмитрий.
- Нет, я не о том. Мы почти обогнали их по количеству упоминаний в российских СМИ. Понимаете? Они обычно про свою партию на каждом углу рассказывают, а теперь представьте, как часто они говорят о нас. Мы бы сами такого никогда не добились.
- Уж слишком черный этот пиар, - мрачно заметила Ярослава.
- Черное может оказаться и белым, - ответил Степан, улыбнувшись, - особенно когда речь идет о российских СМИ.
- Так что же это выходит? Мы сделали рекламу за счет нашего главного врага? – Дмитрий будто бы до сих пор не мог в это поверить.
- Это чудо! – воскликнул Степан.
- Нет, - спокойно возразил Андрей, - это Визитка…

От автора: Реальная хронология событий ускорена.

История пятая, приграничная.

Будущее неопределенно и ненадежно. Всякий вглядывается в будущее с неким страхом. Страхом перед неизвестным.
Стена поражала своими размерами. Чем ближе Андрей приближался к ней, тем больше его охватывал трепет. Удивительно! Казалось, она уходит в самое небо и тянется за край земли. При этом она практически целиком была сделана из одного льда, и держалась так не первый год. Это было крайне странно, потому что в степях буквально через несколько километров отсюда было жарко и цвели поздние цветы. И пусть, что Андрей давно забыл, что значит удивляться, вид Стены почти сразу же захватил его воображение. Да, он слышал о ней очень много за последние годы, но впервые видел настолько близко.
К счастью, подниматься ему пришлось долго, а поэтому у него было время на то, чтобы взять себя в руки. Все же на Стену не звали по мелочам, а особенно таких людей, как он. Наверху Андрей сразу же увидел человека в черном. Он стоял возле самого края и вглядывался куда-то вдаль, ветер развивал его кудри. Да, это точно именно тот человек, из-за которого Андрей тут.
- Я вижу, ворон таки принес вам мое приглашение, - сказал человек, даже не оглядываясь на Андрея.
- Я получил ваше сообщение в «Фейсбуке», если вы об этом.
Человек в черном больше ничего не ответил, а сам он не хотел начинать разговор первым. Несмотря на то, что он был предусмотрительным и оделся довольно тепло, холод все равно пробирал его до костей. Он вдруг очень заскучал по той приятной осенней погоде, которая царила к западу отсюда. Андрей робко подошел к краю и посмотрел вниз. Он плохо мерял расстояние на глаз, но все же понял, что до земли было явно больше двухсот метров. Просторы за Стеной, казались, не имели краев: туман стелился практически под их ногами, скрывая леса вечно заснеженной тайги.
- Игорь Валерьевич, а не слишком ли?
- Как по мне, так как раз, - ответил человек в черном, пожав плечами. – У тебя были идеи получше?
- Если честно, были.
- Стоило говорить сразу, сейчас уже поздно.
Снова нависла тишина. Игорь Валерьевич, очевидно, был слишком огорчен, что Андрей не проникся окружением и не понял сути его затеи. В последний раз он так огорчался только тогда, когда Парламент отклонил его предложение по реформации пограничной службы. Нет, ну что плохого в пожизненной службе, если тут такая чудесная романтическая атмосфера? Только один единственный Дэвид поддерживал его все это время и принимал его идеи с восторгом, но, к сожалению, он был где-то далеко в Британии, а потому виделись они нечасто.
- Просто в голове не укладывается, - Андрей все же решил не скрывать своего восторга, чтобы совсем не обижать Игоря Валерьевича. – Как Вам это удалось?
Тот улыбнулся.
- А как ты думаешь? В этом мире есть только один источник настолько могущественной силы.
- Неужели Визитка? – он произнес это с так богобоязненно, что Игорь Валерьевич даже удивился. Он не знал, что Андрей когда-то тоже был удостоен чести нею владеть.
- Да, она самая.
Любой другой задался бы простым вопросом: «Как?» Андрей был не из них не в силу своей глупости, а скорее наоборот: он уже давно понял, что для Визитки нет ничего невозможного, особенно если она сама чего-то захочет. Снова нависла тишина.
С востока повеяло холодом. Таким тревожным холодом, пронизывающим до самых костей даже самых стойких. Скоро что-то должно было случиться, и они оба чувствовали это.
- Зима близко.
- Та да, уже октябрь.

От автора: Пародия на "Игру престолов". Для тех, кто не понял, кто такой Дэвид, вот: rufabula.com/news/2014/06/10/game-of-thrones

@темы: фанфікшн;, Україна;, Визитка Яроша, Візитка Яроша

---

За спогадами минулого століття

Автор: Marichka from Kyiv (Марічка, та що з Києва)
Фендом: Axis Powers Hetalia
Персонажі/Пейрінг: тут мав бути Канада/Україна.
Рейтинг: G
Жанр: Гет, психологія, Songfic, POV
Розмір: Міні.
Попередження: ООС
Від автора:
Ще жива. Та й не просто жива, а ще й навіть пишу. Дрібним почерком списала цілих три з половиною аркуші в блокноті й тепер безмежно рада. Спробую перекласти, як завжди, проте не думаю, що варто викладати це на фікбук, а раптом хтось зрозуміє, що я мала на увазі?
Вийшло багато алегорій, більше, ніж вам здається на перший погляд. Історичні натяки доволі вільні, тобто все поза конкретними датами. Щодо того, чи не лінь було їй перетинати Атлантику заради того, щоб побути в Канаді кілька днів, то це "Хеталія". В каноні був момент, коли Японія йшов із дому до Німеччини лише заради того, щоб попросити солі (в результаті, солі так і не попросив). А щодо цієї пісні в той час, в мене є кілька версій: а) Україна - характерник (саме характерник, бо козак, нехай і баба), і може бачити майбутнє; б) Канада не запам'ятав, яку пісню вона співала і, при редагуванні мемуарів в наш час, вставив першу ліпшу пісню; в) глибоко в свідомості країни прихована свідомість будь-кого з її громадян в будь-який період часу; г) Андрій Середа живе понад сто років, він був там і почув пісню, але записав лише в наші дні; ґ) автору просто сподобалася пісня, а про логіку він не подумав. Вибирайте варіант до душі.
Якщо побачите помилку, то відразу запишіть її, щоб потім вказати мені на неї. Я ж допускаю дві помилки свідомо й сорок через неуважність, а побачу тільки через кілька місяців.
Дисклаймер: Всі права на "Хеталію" належать Хімаруї. Всі права на пісню належать "Кому вниз".

читати

З першої секунди нашої зустрічі я знав одне – я її запам’ятаю. Так воно і сталося, її образ в той перший момент, як я побачив її вперше, постає переді мною так чітко, як не постає жодна з тих речей, яку я так вперто намагався запам’ятати. Звісно, її люди зустрічались зі мною не раз до того, проте я не надто звертав на них увагу. Як я міг тоді знати, що через кілька років я буду мало не ловити за руку кожного представника її народу, аби лиш дізнатись хоч якісь новини з-за того муру, за яким вона живе.
Тої ночі погода була жахлива й дуже нетипова для цієї пори року. Страшна гроза й вітер не давала мені спати, але водночас і не дозволяли мені покинути мій будинок. Все, що мені лишалося, – сидіти в цілковитій темряві, загорнувшись у ковдру, й пустим поглядом уважно вдивлятись в ніщо. Було близько години ночі. Раптом, крізь пелену моїх думок пробився стукіт у двері. Не знаю чому, але навіть крізь грозу я чув його дуже чітко, я навіть не намагався списати все на те, що це мені лише чується. Ні на мить я не задумувався про те, хто міг стукати у двері в такий час, я просто пішов відчиняти двері так спокійно, ніби відчиняв їх своєму сусідові, що прийшов за сіллю в сонячну погоду. Та враз мій спокій і моя легковажність зникли, щойно я побачив її на порозі. Її вигляд просто приголомшив мене. Та краса, що, певно, колись була їй притаманна, сильно змарніла, в усій її постаті читався просто безмежний відчай, а в очах застигла втома. Проте її вигляд не викликав у мене ані жалості, ані відрази, він нагнав на мене якийсь дивний смуток, та водночас тіні, що падали на її обличчя, викликали в мене страх. Вона говорила, хоча ні – шепотіла до мене, проте я не міг розібрати навіть те, якою мовою вона користувалася. Я впустив її без жодних вагань, як і пускав ще багато разів після того.
Вона приходила доволі часто, ніби їй не доводилось пересікати Атлантику для кожної нашої зустрічі. Часом вона жила тут кілька днів, часом – трохи більше двох тижнів. Вона входила в мій дім як у свій та піклувалася про нього так само, допомагаючи мені в усьому, в чому тільки могла. Проте в якийсь момент вона все одно просто зривалася з місця й поверталася до себе.
Як виявилося, вона знала мою мову, навіть обидві мої мови, хоч одну краще за іншу. Проте її вимова була далека від ідеалу, інколи їй було дуже важко говорити, я чув це. Тоді вона писала. Просто в якийсь момент обривала розмову та писала свою відповідь, яку не могла озвучити. Це здавалось дивним, проте таке спілкування мені подобалося навіть більше, адже я й сам погано опанував мистецтво розмови, мені в рази легше було підбирати слова на письмі.
Вона була трохи дивною, але не дивнішою за інших людей. В повсякденному житті вона була найкращою жінкою і, здавалося, була майже щасливою, та проте кожного вечора я бачив безмежний смуток в її очах. Я не знав, чи варто зайвий раз завдавати їй болю та розпитувати. Але вона інколи сама читала питання крізь мою нерішучість й розповідала все. В її розмовах про теперішнє було багато страшних речей. То були дуже непрості часи для всього світу, в те століття я сам зазнав немало горя, але мені все одно ставало недобре від тих розмов, хоч я і вважав, що, після стількох побачених смертей, мене вже тяжко здивувати. Часто я чув імена. Вона критикувала практично всіх, від кого залежала її доля. Хтось щось зробив, хтось не зробив, хтось був надто жорстоким, хтось надто милосердним, хтось бездумним, хтось боягузом. Якби ті слова почув би хтось інший, він би певно сказав, що вона всіх їх ненавидить. Проте це було не зовсім так, вона ненавиділа не всіх, але ця любов виявлялося тільки тоді, коли приходила звістка про смерть когось із них. І тоді я бачив зловтішну усмішку чи щирий відчай у її очах.
Про теперішнє вона говорила дуже тяжко, проте скільки натхнення було в її словах, коли мова йшла про минуле! Вона описувала все таким героїчним і благородним, навіть найбільш криваві подробиці. Здавалося, вона п’яніла від тих спогадів. П’яніла так само, як колись, за її словами, п’яніла від крові ворогів.
Одного разу я насмілився спитати у неї, чому вона вибрала саме мене. Вона могла приїхати до будь-кого, адже на світі безліч інших країн. Невже вона не змогла знайти притулок на рідному континенті, десь ближче до себе?
- «Ближче» не означає «безпечніше». В Європі ніде не можна почувати себе спокійно, – відповіла вона.
Й почалася довга розповідь про плюси та мінуси проживання в тій чи іншій країні Європи. Схоже, вона бувала всюди. Я висловив здивування з цього приводу, а вона посміхнулась.
- Ти, певно, бачив уряди в еміграції. Що ж, тепер перед тобою ціла держава в еміграції.
Не буду брехати, я відчув гордість. Вона була всюди й бачила всіх, але вибрала тільки мене. Не Людвіга з його точністю та прагненням до ідеальності в усьому, не мого опікуна Артура, що знає, як поводитись із жінками, не свого любого брата і не мого зухвалого й енергійного близнюка. Вона обрала саме мене – того, кого не помічають навіть тоді, коли він ризикує життям, намагаючись врятувати світ від катастрофи. Певно, то була та секундна зухвала гордість закоханого юнака, який настільки засліплений наділеною йому увагою, що не бачить усієї логіки речей. Ну звісно ж, вона вибрала мене! Чим же по суті була Європа? Вона лиш нещодавно встала з попелу й почала відновлювати життя, але вже було чути гуркіт. Вже можна було почути, як будували нову машину для знищення, і як повільно світ готувався до нового спалення. І я стояв обличчям до Європи, чув той гуркіт, хоч правим вухом краще, ніж лівим, і все розумів. Вона не йшла до свого брата, чому б їй йти аж за океан, якщо вона не ховалася? Звісно ж, вона вибрала мене, нікого іншого вона не могла вибрати. Не можу згадати, що я дійсно відчував в той момент, але я, певно, образився б на таку холодну логіку у виборі. Хоча ні, варто було б лише одного погляду щоб зрозуміти: це не просто логіка. Я дійсно певен, що вона керувалася не лише розумом. Я бачив, що у неї є симпатія до мене.
Ніч була тиха і холодна, якою вона і мала бути. Незважаючи на це, в будинку стало душно настільки, що я просто не міг не відчинити вікно. Після мого недовгого клопотання зі ставнями, знову запанувала тиша. Потрібно було порушити мовчанку, тому я, зовсім не думаючи про відповідь, яку хочу почути, спитав:
- І що ти збираєшся робити?
Не знаю, чи мене обдурила темрява, чи її очі дійсно заблищали, ніби вона чекала цього питання. Вона підійшла до мене, проте замість того, щоб дивитися мені в очі, вона вдивлялася кудись в далечінь за вікном. Раптом, вона заспівала.
- Я візьму з собою тризуб,
То не тризуб – вила.
Та і піду ген за обрій,
Де гуляє сила.
Її спів був натхненним , а нотах не чутно було фальші. Все ж таки, вона дійсно мала голос і не просто любила, а й вміла співати, але я тоді ще дуже погано знав її мову, тому не міг розібрати практично нічого. Все, що я міг – ввічливо чекати, щоб потім спитати значення всіх тих слів.
- Де гуляє ота сила
Із якимось бидлом,
Що його отая сила
Називає світлом.
В тих словах відчувався відчутний докір, тому я навіть зрадів, що в той момент вона дивилася не на мене, а в далечінь, на місяць, що ще не минув зеніту й продовжував сходити.
- А на небі – зірок!
Глянь, небо гуляє!
Я згадав, коли я бачив її в такому стані, так вона мала звичку розповідати про минуле – натхненно, емоційно, п’яніючи від власних слів. Дивно, я питав її про майбутнє, про прийдешнє вона розмовляла зовсім не так.
- Я на вила тую силу,
Бо то сила підла.
То – не сила, то є сало
Із отого бидла.
А вже потім у струмочку
Та й помию вила.
То – не вила, то є тризуб,
Що рождає силу.
Останній рядок, мав бути найпіднесенішим, проте в найвідповідальніший момент вся впевненість зникла, і нота зрадливо зісковзнула вниз, зруйнувавши всю структуру інтонацій. Пісня завершилася, але співачка чомусь розгублено опустила погляд. Схоже, вона на мить забула, що я погано розумів її пісні, й не квапилася мені все пояснювати.
- Пробач, але... – почав я, та вона, схоже, зрозуміла мене на півслові.
Вмить зникли останні краплі впевненості, вона здивовано звела брови, але все не могла підвести погляд. Її голос тремтів:
- Я не знаю, що робити мені. Я не знаю, що робитимуть зі мною.

Минув день чи два, як я відчув поштовх землі. Я не відразу зрозумів, що сталося, проте вона майже відразу все прояснила:
- Заклали фундамент для нового муру.
Дивно, але це пояснило мені все, і я додав:
- Увімкнули машину знищення.
В той самий день вона знову покинула мене. В той самий день почалася війна.

Після того я довго не бачив її, проте це не була остання наша зустріч. Ми бачились з нею ще раз, уже тоді, коли світ почав збиратись наново з вцілілих деталей. Звісно, я був безмежно радий знову побачити її живою, але ми не розмовляли довго. Вона просила мене сховати все наше листування, зберігаючи їх в цілості, та проте не показувати нікому, а особливо її родичам. Я розумів, що вона мала на увазі, але дозволив пояснити все. Мабуть, я теж мав сказати щось, але втратив ту можливість.
Тому тепер я чекаю. Чекаю, коли вона знову зможе до мене приїхати, коли впаде та стіна, за якою вона живе. Певно, вона буде здивована тим, як змінився світ, і я просто зобов'язаний їй все пояснити. Вже чутно гуркіт і можна відчути коливання. Зовсім скоро ми маємо зустрітися. Клянусь, тепер я буду сміливішим та прийду до тебе сам, і ми знову зможемо говорити, і ми знову зможемо писати одне одному.
Я дочекаюсь, адже чекати лишилося так недовго.

Вопрос: Сподобалось?

1. Так.		5	(100%)
2. Ні.		0	(0%)
Всего:		5

---

Особливості львівського косплею (частина 7)

Від автора: Прошу пробачити грішного автора за довгу відсутність. Не можу нічого обіцяти, адже в найближчий місяць в мене навряд буде час, проте сподіваємось на краще.

Частини 1 і 2 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p173825156.htm?oam#m...
Частина 3 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p174951416.htm?oam#m...
Частина 4 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p175946928.htm?oam#m...
Частина 5 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p177129609.htm?oam#m...
Частина 6 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p181552908.htm

Сватання

читати далі

Безперечно, всім вам цікаво, що робиться з нашим горе-попаданцем Іваном в хеталійському світі. Мушу сказати, він все продовжував шокувати оточуючих. Отримавши таку владу та можливість щось змінити, Іванко почав ділитись з оточуючими всіма своїми геніальними й не дуже ідеями, яким його вчили в школі.
— Значить, — схвильовано розповідав він Україні, яка все ще думала про те, чим її брат хворіє, — кожен народ і народець, який може мати державу, повинен її мати. Розумієш? Всім свобода потрібна, всім!
Українка могла лиш дивуватись такій поведінці. Потрібно сказати, він вів цю дуже цікаву розмову про волю, правду, незалежність, державність та демократію вже доволі довго, як тільки переставав говорити про важливість підтримки української та білоруської мов.
— Якщо ж всі люди народжуються вільними, то чи маємо ми право відбирати цю свободу без серйозних причин на те?
— Йване, — перебила його Україна, — я ж казала тобі, не їж гриби на голодний шлунок.
— Я не їв грибів, мені мама не дозволяє.
— У тебе точно температура, — сказала вона, почавши шукати градусник в одній з шухляд.
— У мене немає температури і я дуже гарно себе почуваю, — відповів Іван без найменшої тіні обурення. — Якщо ти не хочеш про це говорити, то у мене є ще багато чого сказати. От, наприклад, я не хочу, щоб мене боялися, щоб люди зрозуміли, що я не становлю для них загрози.
— Ну, ти цього завжди хочеш, — прокоментувала Україна з деякою долею іронії, але отримавши надію на те, що Іван повертається в звичайний стан.
— Тому я вирішив роззброїтися!
— Йване, — сказала вона, зрозумівши, що вона помилялась, — і після того ти ще будеш мені казати, що з тобою все нормально? Казала ж я, що як щось в холодильнику залежиться, його треба викидати, а не їсти найпершим!
Тут він трохи образився, що його ідеї не хочуть сприймати всерйоз. Він же хоче якнайкраще! Тим часом, українка знайшла те, що шукала. Посадивши покірного Івасика на диван, вона пославила йому градусник. Іван же зрозумів, що раз він має можливість, то потрібно зробити щось і для своєї любої Батьківщини.
— А знаєш, я тобі скажу, як треба вибирати між нами та Європою, — після цих слів вона вже думала почути звичайну промову її брата не тему „чому не можна довіряти цим клятим іноземцям”, але розуміла, що Іван хворіє невідомою хворобою і може видати будь-що, — ти йди в Європу! Я тобі кажу, отой митний союз — гибле діло, їй-богу.
Софія не встигла здивуватись, бо в ту ж мить пролунав дзвінок в двері. Очевидно, це Білорусь повернулась з магазину. Так і було, помітивши, що двері незамкнені, Наталя увійшла до квартири. Варто зазначити, що те німе здивування на обличчі Наталі було багато чого варте.
— Боже, похоже не только с Иваном, но и со всеми людьми в городе такая же болезнь, — сказала вона, показавши вільною від пакету рукою в сторону вулиці. — Все в момент вдруг такими вежливыми стали. Дорогу уступают, двери придерживают. Со мной, пока я туда-сюда ходила, поздоровались раз двадцать, при том я даже не знаю, кто были все те люди. Странно это все.
— А що в тому дивного? — спитав Іван. — Мене мама завжди вчила вітатись з усіма сусідами, навіть якщо не можеш згадати їх імена. Я от і вітався з усіма, бо не завжди міг згадати, хто з них мій сусід, а хто — ні.
Після цієї своєї фрази, Іван, досі тримаючи термометр під пахвою, встав і, звертаючись до Білорусі, запропонував їй допомогу в тому, щоб віднести пакунки. Відповіла вона надиво емоційно для свого звичайного стану:
— Сама донесу!
Після цієї фрази, тихо і не дуже проклинаючи весь світ, вона пішла на кухню. Що сказати, Наталя була сильно невдоволена такими перемінами в Івані. Вона взагалі останнім часом дуже не любила зміни настільки, що, якби була її воля, світ відмовився б від прогресу і повернувся до кам’яних знарядь праці.
Тим часом, Україна забрала термометр у Івана. Подивившись на показники ртутного стовпчика, вона з долею здивування сказала:
— Тридцять шість і шість, температура в нормі.
— Я ж казав, зі мною все нормально, — посміхнувшись, сказав хлопець.
Він на деякий час замовчав, задумавшись над тим, що йому потрібно сказати і зробити. По-перше, звісно треба піти до „начальства” і розказати про всі свої замисли і нововведення. По-друге, треба отримати їх згоду і зробити все так, як він планує. Ну, звісно вони з ним погодяться! Адже ж він робить все виключно для миру і злагоди на землі та в країні. Але що конкретно потрібно зробити? Роззброїтися, дати волю „всім народам і народцям”, помиритися з Америкою і попросити його теж роззброїтися, потім попросити і всіх інших зробити те саме (безперечно, вони всі погодяться). Проте, патріотизм, що зненацька прокинувся в ньому, закликав зробити щось і для Неньки.
— Україно, — натхненно сказав він, — ці територіальні суперечки мусять закінчитися.
— О так, — зітхнувши, відповіла Софія, — ти мені дорікаєш за Крим, я тобі — за Кубань…
— Ага, так не може продовжуватись.
— Я вже в сотий раз казала, що Крим я нікому віддавати не збираюсь!
— От і правильно, не треба його віддавати. Забирай Кубань!

***

Цього ранку все було не так просто, як минулого. Микита з якоїсь причини сильно затримувався, через що з кожною хвилиною йому все складніше було відмовчуватися. Тітка Ольга, хоч і обіцяла не допитуватися, все ж таки не могла стримати своєї природної цікавості. Вона була вкрай занепокоєна і здивована новиною, яку їй вчора повідомив Микита. Напевно Іван теж буде дуже здивованим і занепокоєним, коли дізнається про те, що він виявляється до безтями закоханий, через що уже кілька днів не спить і не говорить.
Іван, розуміючи матір через слово, відповідав, зазвичай, короткими фразами, які йому довелось вивчити. Можливо, це трохи дивно звучить, але за ці кілька обривчастих діалогів, він дізнався напрочуд багато. Він зрозумів, що той чоловік, якого він бачив вчора, був батьком Івана Ковтуна, дізнався про розлучення, про те, як тітка Ольга за це переживає. В якийсь момент він навіть почав співчувати їй. І в цей дивний момент йому так само раптово захотілося продовжити грати роль слухняного сина. Він не хотів повертатись додому, повертатись до старого життя, йому хотілося бути тут. Піймавши себе на цій думці, Брагінський на мить злякався, але відразу заспокоїв себе думкою про те, що це просто від того, що він починає звикати до цього світу.
Полинувши у тяжкі думи, Іван і не помічав, що навколо відбуваються якісь події. З трансу його вивела лише тітка Ольга, яка вже стояла коло дверей.
— Іване, — казала вона, — я зараз прийду.
— Куди? — видав Іван таким тоном, ніби його тільки розбудили. — Нащо?
— До сусіда. Ти ж знаєш, у нас кран на кухні протікає.
Потрібно сказати, в той момент не дуже думав про наслідки, він взагалі не дуже думав. За його переконаннями, кожен мужик мав уміти полагодити кран. Ну, а він хіба не мужик? Отак от і видав він, сам не розуміючи, що говорить:
— Не треба. Я того... сам.
Тітка Ольга, сплеснувши долонями, лиш сказала щось на зразок: „Як же ти сам?”. Іван її не дуже й слухав, він відразу ж кинувся оглядати кран. Переконавшись в тому, що він дійсно протікає, хлопець зрозумів, що треба ще й дізнатись, де в цій квартирі можна перекрити воду. Згадавши про одну закономірність, про яку йому казали ще в прадавні часи союзу, Брагінський вирішив застосувати всі свої до жаху глибокі знання мови. Закономірність була до жаху проста, всюди де в російській мові „е” треба ставити українське „і”. Ну, там „дело” — діло, „сено” — сіно, „печь” — піч. От тільки не знав Іван всю ненадійність цієї „закономірності”.
— Етого... дє? Де? Де вінтіль? — видаючи хвилювання голосом, видав Іван.
Сказати, що Ольга була цим здивована — нічого не сказати. Вона дивилась на свого сина очима по п’ять копійок з таким виразом обличчя, ніби вже готова була хапатись за хрест. Іван же продовжував видавати перли.
— Ну, воду пірікрить. Кран же ж, кран.
— Синку, що з тобою? — сказала вона, приклавши долоню до його лоба.
— Нічо, — сказав Іван, відкинувши її руку.
Він навіть був ображений такою реакцією. Він усього лише хоче допомогти, чому вона не дає йому цього зробити? Він лише спитав, де вентильний кран, щоб перекрити воду, що в цьому такого? Чим далі заходило, тим більше Іван сумнівався в логіці цих людей.
Іванова матір, звісно, була здивована такою зневажливою поведінкою. Вона навіть не знала, що сказати, а лиш насупила брови і кинула на нього докірливий погляд.
Зрозумівши, що з цього не буде діла, Іван просто пішов назад до своєї кімнати, роздратовано буркочучи щось.
Саме в цей момент, ніби знаючи, що зараз саме потрібно рятувати Росію від незручного становища, Микита з’явився саме вчасно. З якоїсь причини, він вирішив не користуватись дзвінком, а просто постукав у двері, тому Іван, який тоді саме поводився як справжній типовий підліток, якого не розуміють, і закрився у себе в кімнаті, не міг його почути.
Двері Микиті відчинила занепокоєна Ольга і перша її фраза зовсім не сподобалась Микиті:
— Іван сьогодні не вийде.
— Як не вийде? — спитав хлопець,видаючи хвилювання голосом. — Він що захворів? Захворів же ж, так?
— Я не знаю, чи дійсно він хворий, але я не можу його відпустити, — категорично заперечила вона. — Не думай, що я сумніваюся в тобі, але ваша компанія на нього погано впливає.
— Та що ви! Іван просто... просто не хоче здатись слабким.
— Слабким? Ти взагалі про що?
— Ну, знаєте, просто він дуже сильно хоче справити враження на дівчину. Хлопці вони всяке можуть творити, коли дійсно закохалися.
Тітка Ольга почала вагатись. Вона на секунду задумалась і, подивившись в бік іванової кімнати, сказала:
— Я ж з цією Русею майже не знайома. Так, ви до нас кілька разів заходили, але ж я з нею ще навіть не говорила. А раптом вона мого Івасика курити навчить? Чи, не дай Боже, щось інше.
— Так не проблема! — сказав Микита, відчуваючи, що ситуацію врятовано. — Я вам її приведу, ви познайомитесь один з одним. Тоді ви зрозумієте, що вона зовсім непогана, просто Іван дуже того... хвилюється, переживає.
— Ех, було б це схоже на переживання, — відповіла вона, зітхнувши, а після того продовжила: — добре, давай він поки залишиться тут.
— Ви зовсім не розумієте його психології. Він же хоче показатись самостійним, а яка ж тут самостійність, якщо його гуляти не випускають. Тим більш, Ви ж не повинні знати про його закоханість. Нехай він сам дійде до рішення познайомити її з вами.
— Це ж коли він сам до цього дійде?
— Не хвилюйтесь, я йому натякну. Ви головне відпустіть його і я обіцяю, що цього самого вечора ви познайомитесь з Русею.
Вона вагалась, але недовго. Уже через десять секунд пролунало те заповітне: „Іване, до тебе прийшли”. В той же момент, Росія майже кулею вилетів в коридор взуватися. Цього разу він був просто на диво кмітливий, тому не забув навіть попрощатися перед тим, як піти.
Коли хлопці уже вийшли з будинку, старший із Васяновичів дістав свій мобільний і, набираючи номер, звернувся до Івана:
— Я сподіваюсь, що в тобі спить геніальний актор.
— Что такое?
— Поясню як прийдемо, — після цієї фрази Микита сказав уже в телефон: — Алло, Руся? Приходь, ти нам дуже потрібна.

***

А поки наші герої повільно, але вірно йшли до місця призначення, в квартирі Оксани, де домовились зустрітись в той день, розгорталась дуже цікава історія.
Як ви вже знаєте, Оксана страждала синдромом типової панянки, але водночас була уособленням типового наївного незграбного дівчиська, через що страждала удвічі більше. Вона хотіла носити короткі спідниці, але не могла цього робити через закомплексованість з приводу власного тіла (та через маму). Вона хотіла фарбуватися яскраво, проте криворукість не дозволяла їй фарбуватись взагалі. І вона дійсно хотіла мати хлопця, проте через те, що не розуміла що робити і як, могла давати, хоч і доволі зрозумілі, але тільки натяки на свої почуття. Проте об’єкт її кохання був не з тих, хто любить натяки. Хоча, не те що б не любив, але розуміти не хотів, через свою принципіальність та ввічливість. Можливо, Роман і правильно робив, що не відповідав на ті натяки, викликані спонтанним бажанням Оксани в когось закохатися, і не руйнував її химерну ілюзію почуттів, але цим він лише більше накручував її.
Отже, поки що, в квартирі було лише троє: Оксана, Роман та Катерина. Здавалося б, чужі очі не побачать, ідеальний момент для того, щоб, нарешті, вирішити все, проте Оксана боялася. Мабуть, вона все ж таки подумала про те, що вона робить, і зрозуміла, наскільки це все по-дурному, і що фінал цієї історії може стати нещасливим. Звісно, якщо не знаєш, що робити, то йди до того, хто знає. От вона і пішла, до єдиної людини, яка могла б їй дати пораду, — до Катерини. Та як раз говорила по телефону зі своїм горе-коханим Андрієм, який настільки не вартий уваги, що не здатен навіть повністю попасти в кадр нашої історії.
— Андрію, ну не хочу я з тобою говорити, не хочу. Як ти цього не розумієш?.. І що з того? Я, може, хочу пожити власним життям, а ти мене контролюєш, як не знаю хто... Так ти ж дзвониш кожну годину! А, може, в мене справи?.. А тобі доповідь за день не висилати?! З печаткою та десятьма підписами!.. Знаєш, Андрію, бувай здоровий.
Після цієї фрази, вона натиснула на червону кнопку і звернулася уже до Оксани:
— Ну життя з ним нема.
— Катю, — навіть трохи соромлячись, сказала Оксана, — можеш мені допомогти, цього саме, з Романом?
— І чим помогти? — з іронією спитала Катерина. — На підлогу повалити чи зв’язати? Тілько зразу кажу, що для того нам не вистачить і десятка поліцаїв.
— Ну не смішно ж. Я, між іншим, серйозно!
— Та з чим тобі хоч допомогти?
— Та я ж просто до нього уже як тільки можна, а йому ніби й без різниці.
— Люба моя, ти досі вдягаєш дитячу кофту і ще кажеш щось про те, що хочеш звабити хлопця.
— Не звабити, ні, — навіть трохи почервонівши, відповіла Оксана, склавши руки на грудях. — І кофта не дитяча.
— На ній пікачу і вона тобі явно коротка.
— Вона не коротка, то просто фасон такий.
— Ти носила її, коли тобі було десять років.
— Ну, добре, може вона й дитяча, але що з того?
Катерина якось підступно посміхнулась, ще раз оглянувши дівчину. Варто зазначити, що, незважаючи на їх міцну дружбу з Оксаною, вона все одно часто не могла втриматись, щоб не познущатись з неї. Така вже в них була взаємодоповнююча натура: одна любить сміятись, а інша весь час дає для того причини.
— Розумієш, вдягаючись так, ти ховаєш свою основну зброю. Не ображайся, але зараз ти виглядаєш як... — після цих слів, вона намалювала в повітрі дві паралельні лінії і продовжила: — Розумієш, про що я?
Оксана знизала плечима, намагаючись не видавати свій сором. Звісно, вона ніколи не прагнула того, щоб виглядати як повія, проте вона все одно почувала себе ображеною. Як би там не було, Катерина прийняла на себе місію здійснити неможливе і допомогти Оксані з Романом. Після декількох змін в одязі та коротких інструкцій на рахунок того, як себе поводити, дівчину урочисто запустили в одну кімнату з об’єктом її палкого кохання, який спокійно сидів за ноутбуком, щось дуже натхненно друкуючи.
Потрібно сказати, що Оксана була вдягнена зовсім не в своєму стилі: спідниця здавалося б зовсім не виконувала своїх функцій і ледь прикривала не, що мала б прикривати, а звичайна шкільна блузка, шляхом магічних перетворень, стала топіком, що хоч не дуже еротично, але відкривав її пупок та ще деякі частини тіла. До того ж, Катерина, чи то не подумавши, чи то з особистого почуття гумору, поставила Оксану та підбори її матері, на яких вона ходила, як поранений коник. Добре, що хоч від магії червоної помади їй вдалося вберегтися, через відсутність тої самої помади.
Ледь тримаючись на туфлях, Оксана підійшла до хлопця, який весь цей час не звертав уваги на шум та запах парфумів та спокійно собі друкував новий запис на ЖЖ. Поборовши страх, вона все ж таки наважилася почати говорити:
— Романе...
— А? — спокійно відповів той, не відриваючи очей від клавіатури.
Оксана знов засумнівалась у намірах, він навіть не поглянув не неї. Можливо, їй не варто було це робити? Проте раз почав, то потрібно й закінчити, тому дівчина продовжила:
— Знаєш, я давно хотіла в тебе дещо спитати.
— Питай, — сказав той, знову не подивившись на Оксану.
— Романе, — варто було їй почати, так зникла вся впевненість та сміливість, в мить забулося все те, що вона хотіла сказати, — поглянь на мене.
Хлопець, трохи роздратований тим, що його відривають від справи, все ж таки повернувся й поглянув на Оксану. Потрібно сказати, він був здивований, хоч і не особливо видавав це. Намагаючись бути ввічливим та дивитись дівчині в очі, він ще кілька секунд дивився не неї, піднявши одну брову, а потім знову повернувся до роботи.
— Ти хотіла ще щось сказати? — спитав він.
Невдача? Невже це все? Він досі не розуміє? Ні, Оксана не може так просто здатися. Потрібно боротися до останнього. Дівчина нахилилася так низько, як тільки могла, щоб бути очима на одному рівні з Романом та світити йому своїм декольте, заважаючи йому бути ввічливим.
— Романе, чому ти такий байдужий?
Почувши її голос так близько до свого вуха, він інстинктивно повернув голову, проте через секунду знову перевів погляд на ноутбук, заради збереження свого особистого комфорту.
— Хіба байдужий? — спитав він своїм низьким голосом. — Можливо, я не такий активний як інші, проте мене явно не можна назвати байдужим.
— Я не про це. Чому ти мене не помічаєш?
— Помічаю, — сказав він, повернувшись до друку, — я ж допоміг тобі з історією.
— Я маю на увазі, що ти не бачиш мене як дівчину.
— Хіба ж я бачу тебе як хлопця?
Оксана знову повернулась в стояче положення, бо стара її поза не була для неї дуже зручною. Очевидно, що Роман ухилявся від відповіді, проте як їй набратись сміливості й спитати те саме пряме питання, на яке вона хоче знати відповідь? Що ж, оскільки ця сцена є недостатньо комічною, залишилася ще одна карта в її ліфчику. Зробивши навмисно необережний крок, вона не так поставила ногу та впала зі своїх підборів точно на коліна Романа, мало не вдарившись головою об шафу та дякуючи Богу за те, що її коханий сидів на стільці, а не в кріслі. Такого хлопець точно очікувати не міг, проте досі не виглядав сильно враженим та продовжував дивитися на дівчину поглядом а-ля „що ти від мене хочеш?”.
— Романе, чому ти мене не любиш? — нарешті, після стількох душевних мук, видала Оксана.
Хлопець зітхнув, обережно забрав горе-залицяльницю зі своїх колін та допоміг їй знову стати на ноги. Після цього, він, з усіх сил намагаючись зберігати спокій, сказав:
— Будь ласка, не треба. Просто не треба.
Сказавши це, Роман повернувся знову до ноутбуку, проте дівчина уже встигла збити його з думки, тому руки зависли над клавіатурою, згубивши основну ідею статті.
Остаточна поразка. Тепер уже не було іншого виходу, як червоніючи від сорому вибігти до сусідньої кімнати, де ледь стримуючи сміх сиділа Катерина, яка уважно спостерігала за всіма подіями.
— Я лише гірше зробила, — сказала Оксана.
— Нема лиха без добра, — все ще не згубивши свою любов до знущань, відповіла Катерина. — Я посміялась, а сміх продовжує життя. А значить з тобою ще довше буде така прекрасна подруга як я.
Оксана сама посміхнулась. Що сказати, їй ніколи не властиво було довгий час перебувати в одному стані. Вловивши жарт, вона сказала:
— Просто з Романом потрібно по-іншому. Наступного разу потрібно прийти, як спочатку думали: чорний низ, червоний верх, а на лобі — портрет Бандери.
Після того Оксана знову перевдягалась у те, в чому була, і як раз вчасно, бо Микита з Іваном уже були біля під’їзду. Незважаючи на те, що сталось цього ранку, Микита був повний сил, адже його любого брата тепер уже офіційно покарали, тому як мінімум три дні його не будуть випускати з дому й давати доступ до інтернету. Ну хіба цей світ не прекрасний? До речі, Роман хотів було спитати на рахунок інциденту, проте, побачивши Оксану в звичайному вигляді, він засумнівався в побаченому, тому на деякий час впав в транс, роздумуючи на рахунок того, від чого були такі глюки.
Коли наші п’ятеро героїв зібралися у вітальні, хтось запропонував уже починати, проте Микита рішуче відмовив та заборонив діяти, доки не прийде Руся. Усі були здивовані таким раптовим зростанням її ролі, проте Микита був дуже наполегливим, а також на хотів пояснювати ситуацію двічі. На щастя, Руся прийшла уже через десять хвилин після хлопців, адже, за дуже щасливим збігом обставин, як раз була недалеко.
Коли дівчина роззулася, старший Васянович нарешті перестав тягнути час і почав пояснення:
— Справа в тому, що мати нашого любого Івана побачила, що з її синочком коїться щось не те. Так от, мені й довелося збрехати про те, що він хворий на страшну й невиліковну хворобу...
— Що ти маєш на увазі? – спитав Роман, раптоп показавши, що йому не все одно.
— Я сказав, що він до безтями закохався.
— Что? — обурено спитав Іван.
— Говорю, я сказал, что ты влюбился.
Росіянин від цих слів ще більш розізлився. Він встав і розпрямився на весь свій високий зріст, від чого Микиті стало навіть трохи моторошно. На щастя, Роман в цей час теж не спав, тому теж встав і приготувався захищати Васяновича від його гніву. Зрозумівши, що через таке проблем краще не наживати, Росія трохи заспокоївся і сів, проте все ж таки роздратовано спитав:
— В кого?
— В Русю.
Після цієї фрази, усі присутні подивились на Русю, яка була вкрай здивована, хоч і розуміла, що її покликали не просто так. На кілька секунд запанувала тиша, яку обірвав ніхто інший, як Микита:
— Ну, доведеться нам грати „Ромео і Джульєту”.
— А нащо? – сором’язливо зауважила Руся. — Адже тьотя Оля нас все одно разом ніколи не побачить.
— Ну, як сказати. Сьогодні вона не хотіла відпускати, ну от я і... Загалом, Руся, готуйся, сьогодні ти знайомишся з матір’ю Івана.
Тепер не тільки Іван, а ще й Руся дивилася на Микиту злим поглядом, в думках проклинаючи найстрашнішими словами, які тільки доводилося знати. Звісно, Микита передбачав таку реакцію, проте він так і не встиг придумати адекватної причини в своє виправдання.
— Та годі вам, я ж вас не сватав. Відіграєте невелику виставу один раз і все.
Проте наші псевдо-закохані ніби ніяк не відреагували на його слова. Тоді Микита вирішив усе ж таки перевести тему і почати «навчання» Івана:
— Давайте відразу до діла, бо треба ж буде якось і щось говорити. Пропоную обіграти цю ситуацію. Отже, Катерина, давай свої геніальні поради. Оксана, вчи Йвана говорити. Руся, сором’язливо опусти погляд і покажи як ти вмієш червоніти від незручності. Іване, роби вигляд, що ти дуже хвилюєшся і що в тебе є палкі почуття до цієї особи. Романе, йди сюди, будеш за матір.
— Чому я? – з нотками обурення в голосі спитав Роман.
— Я, як режисер, маю спостерігати за дійством, — доволі спокійно відповів Микита.
Після невеликої сварки та кількох хвилин обурення, усі, нарешті, взялися за справу. Уся компанія перемістилася на кухню, заради антуражу. Іван з Русею сиділи навпроти Романа, який продовжував дивитись на Микиту, який сів у голові столу, так, ніби хотів його спалити, а Оксана з Катериною просто стояли поруч.
— Ітак... — почав старший з Васяновичів.
— Отже, — перебив його Роман.
— Отже, давайте уявимо собі цю ситуацію. Мене, мабуть, виженуть звідти, тому вам доведеться справлятись самим. Через те, розумійте все відразу. Романе, прояви свої навички акторської гри, вдай тітку Ольгу та спитай щось.
— Що мені у нього спитати? — похмуро відповів хлопець.
— Ну, хто батьки Русі? Чим вона займається? Чи не курить часом? Я не знаю, ти ж у нас матір.
Роман зітхнув і, в думках проклинаючи той день, коли зв’язався з цією компанією, сказав, хоча ні, видавив з себе фразу:
— І звідки ти, Руся?
— Романе, ну хто так питає?
— Мовчи, — ледь стримуючи свій гнів, сказав хлопець, — а то викину тебе з вікна і скажу, що так і було. На щастя, тут є люди, які це доведуть!
— Да и вообще, почему это вдруг влюбился!? — підтримав його гнів Іван.
Микита був трохи вражений такою емоційністю цих двох та вирішив більше не дратувати їх, а перейти чисто до справи. Хоча, на питання Івана все ж таки відповів:
— Просто дурниці робляться або з п’яну, або від кохання. Хоч справжньою причиною є перше, але в твоєму випадку, про це краще не казати.
На кілька секунд запанувала тиша. Схоже, що обидва хлопці уже назовсім заспокоїлись, а Руся насправді й не дуже гнівалась. Навіть трохи була горда тим, що Микита згадав саме про неї, коли придумував Івану кохану. Адже це значить, що на неї нарешті хоч хтось звернув увагу.
— Може чаю? — запропонувала Оксана.
Усі мовчки кивнули, тому дівчина перестала підпирати стінку і пішла ставити чайник. А Руся тим часом, почала відповідати на питання:
— Ну, я зі Львова, ніби як. Але далеко живу, типу того.
— Та що ти таке кажеш? — іронічно спитала Катерина, проте дівчина не звернула на те увагу.
Роман вирішив не особливо чіпати особисті дані Русі, адже тут їй особливо брехати не потрібно було, а от в її відносинах з Іваном потрібно було багато чого вигадати, тому і задав наступне питання:
— А як це ви з Іваном зійшлися?
— Ми ж на одній сцені грали, а до того знайомі не були. Воно все якось так внєзапно...
— Раптово, несподівано, — виправив хлопець уже на автоматі.
— Несподівано. Все було дуже несподівано, я від нього нічого такого і не очікувала. А тут він. От і вийшло так.
І знову запанувала тиша. Роман не придумав, що питать, Руся не знала, що відповідать, Катерина та Оксана не знали, що радити, а Микита хоч і мав дуже багато зауважень, але мовчав, пам’ятаючи слова Романа.
— А хто твої батьки? — нарешті придумав питання хлопець.
— Ви їх точно не знаєте. Батько в міліції працює, Луцьків прізвище.
— Зачекай, Луцьків? — на диво зацікавлено перепитав Роман. — А в міськраді часом не...
— Ні, ні, — на диво схвильовано відповіла дівчина, — просто прізвище схоже.
І знову тиша, яку доволі швидко порушив чайник, що якраз почав закипати. Оксана, на правах хазяйки, вимкнула газ та прийнялася шукати чисті чашки. Після кількох ледь не розбитих тарілок та перекинутих банок зі спеціями, вона, нарешті, заварила той чай. Тепер, тримаючи в руках чашку з рожевими квіточками, Микита набрався сміливості для того, щоб висловити свої зауваження:
— Романе, ти питаєш так ніби тобі без різниці, не розпитуєш по суті. А ти уяви, що Іван справді твій син...
— Ну добре, — сказав Роман, не давши Микиті договорити, а після звернувся до Русі: — Люба моя, як твої батьки ставляться до ідей українського націоналізму? Які партії підтримують? Чи беруть вони участь у громадському житті країни?
— Романе, таке ніхто крім тебе питати не буде, — зауважив Микита.
— І в цьому вся проблема, — сказав Роман. — Якби всі не були такі байдужі, то ми б змогли перебороти всі труднощі та жити, як нормальна країна.
— Тільки не починай, — з нотками незадоволення в голосі, перебила його Катерина.
— До речі, Катю, а чому ти тут сидиш і ніц не робиш? Скажи хоч щось.
Дівчина зітхнула і монотонним тоном сказала Івану:
— Не сьорбай. Сядь прямо. Не підпирай голову, вона не відвалиться. Не клади лікті на стіл.
Росіянин, хоч і з неохотою, але послухався дівчини та випрямився й перестав сьорбати. Після того, Катерина поглянула на Микиту трохи зухвалим поглядом, проте той вперто робив вигляд, що не помічав того.
— Ми тут, здається, зовсім забули кого ми вчимо, — знову зауважив Вася. — Давайте уявимо розмову Івана з матір’ю уже після розмови з Русею.
Схоже, усі зрозуміли, що той мав на увазі. Роман зітхнув, змирившись зі своєю роллю і, поглянувши на Івана, спитав:
— І що ти в ній знайшов?
Росіянин розгублено глянув на Микиту, який наказав тому відповідати російською, а Оксані — перекладати. Іван навіть не знав, що тут можна сказати, але після недовгих роздумів все ж таки сказав:
— Ну, допустим, за глаза.
— І що такого в них? — раптом зауважила Катерина. — Придумай щось романтичне й гарне, ти ж не просто закохався, а до безтями.
— До безтями, — незадоволено фиркнув хлопець, після чого продовжив відповідати: — Полюбил за ее прекрасные глаза цвета весенней зелени.
— Вони в мене сірі, — тихо виправила Руся.
— Вот только не надо придираться.
Микита зітхнув і поставив чашку з чаєм на стіл, даючи Оксані знаки, щоб вона починала перекладати. Дівчина спочатку трохи розгубилась, не зрозумівши, чого від неї хоче хлопець, але потім одразу згадала про свої обов’язки й почала переклад:
— Покохав за її прекрасні очі, кольору... — почала казати вона, але одразу ж виправилась: — тобто сірі. Покохав за її прекрасні сірі очі.
Іван зітхнув і, долаючи явну неохоту, повторив фразу уже з менш помітним акцентом, хоча все ж таки, було видно, що він не носій мови.
— З такими темпами, — сказав Микита, поглянувши на годинник, — ми до вечора не розберемо й чверті можливих ситуацій.
— А мо ми йому все на листочку напишемо? — запропонувала Оксана.
— А ти хоч уявляєш, як це буде виглядати? — відмовив Микита. — Він і так, судячи з усього, діл наробив, а ти хочеш, щоб він перед матір’ю відповіді з листка читав. Знаєш, не все можна списати на його „перше кохання”.
Після того було ще кілька спроб повернутись до справи, проте все було марно. Микита придирався до кожного слова; Роману все більше хотілося вдарити його, тому він не міг ні на чому зосередитись, окрім як на стримуванні свого гніву; Катерина, схоже, почала губити інтерес до того, що відбувається, і просто сиділа скраєчку, друкуючи примирливі повідомлення своєму Андрію; Оксана взагалі кудись втекла, а наші „закохані” перестали розуміти чого від них хочуть і знаходилися десь в стані „їжачок в тумані”, втративши надію віднайти сенс і логіку в тому, що відбувалося.
Вже наближався обід, в який Іван повинен був повернутись додому, а по суті нічого не було зроблено. В решті решт, сталося дещо, що змусило Микиту засумніватися в своїй методиці та почати діяти більш осмислено. Як і було сказано вище, хлопець дуже придирався до всього, і чомусь його хвилював не так Іван, як Роман і це дуже злило останнього. Терпів наш герой у чорній вишиванці, стримував свій гнів, але з кожним словом старшого Васяновича, який ще й говорив все це з виглядом володаря всіх людських життів, зберігати спокій ставало все важче й важче. І от, не витримав. Якась необережна іскра миттєво запалила у ньому полум’я. Це було настільки швидко, що ніхто і не встиг зрозуміти, як Микита опинився на підлозі, а Роман вже замахувався тою самою табуреткою, з якої тільки що скинув його, ризикуючи якщо і не нанести тяжких ушкоджень, то принаймні налякати до серцевого нападу. На щастя для Микити, Катерина на диво швидко відреагувала і, забувши про все, що турбувало її до того, стала між хлопцями, втримуючи Романа.
— Рома! — скрикнула вона ніби й не своїм голосом.
Від того вигуку той в мить протверезів й опустив стілець. На деякий час запанувала тиша. Микита не спішив вставати з підлоги, не те щоб йому було дуже боляче, просто він вирішив, що сховатись за спиною дівчини це найкраще з того, що він може зробити. Ніхто не наважувався сказати хоч слово, чи хоча б ворухнутись. В решті решт, цю тишу порушив сам Роман:
— Або я тобі дійсно так вже потрібен, і ти робиш все як лідер, яким назвався, — казав він, намагаючись вдавати спокій, — або ж я йду й більше не зв’язуюся з будь-ким із вашої компанії.
В цей момент його голос здавався ще нижчим, ніж зазвичай. Від одного лише звучання цього голосу всім стало якось страшно. Лише Оксана, яка прибігла на шум, не відчувала ворожості в тій мові, а навпаки, вслухалася в кожне слово, зачарована нею. Та все ж вирвався з її уст ледь чутний зойк, коли той сказав, що піде.
Микита почувався приниженим, проте не наважувався нічого сказати, не розуміючи, що зараз повинно бути доречніше – обурення чи діловий тон. Лиш Катерина, намагаючись усвідомити ситуацію, почала викручуватись зі становища.
— Романе, заспокойся, — казала вона, намагаючись виглядати впевненою. — Піди вмийся, провітрись. Може, трохи пізніше зустрінемось? Десь так о шостій.
Хлопець нічого не відповів. В один момент, йому захотілось кинути стілець, який ще й досі тримав в руках, проте він поборов це бажання й поставив його на місце. Не видавши жодного звуку, жодним чином не показавши свою згоду чи незгоду, він просто пішов.
Після того, як він остаточно покинув квартиру, Микита все ж таки встав з підлоги та прийнявся виражати своє все ж таки обурення. Хоча, в цей момент він був сам не свій в тому плані, що не міг сформулювати жодної закінченої думки.
— Та як він взагалі!.. Чим я це заслужив? Та він... Та я ж... Це взялося просто нізвідки! Якого біса ти взагалі сказала йому повернутись?!
— Сам в тому винен, — похмуро відповіла Катерина. — Ти грався з сірниками біля каністри з бензином, чого ти очікував?
Микита задумався. Зараз він вже не міг нормально думати, тому, просто не маючи бажання хоч що-небудь коментувати, пішов у ванну кімнату, щоб вмитися та привести свій розум до ладу.
— І що це було? — спитала Руся, яка була дуже здивована тим, як такі в’ялі події були перервані таким раптовим проявом люті.
— Аналогично, — сказав Іван, який так само не зміг нічого второпати.
Звісно, ніхто їм нічого пояснювати не збирався. Катерина, побачивши, що неофіційне лідерське місце вільне, поспішила його зайняти, щоб просунути свої новаторські ідеї. Ніби вдаючи, що нічого не сталось, вона мовила:
— Повернемось до справи. У мене є одна ідея. Оксана, неси сюди хрестоматію з літератури, зараз будемо виписувати гарні фрази.

***

Був майже південь. Степан лише годину тому прокинувся і був безмежно радий тому, що сьогодні йому не потрібно нікуди йти. Звісно, йому було цікаво спостерігати за реакцією Росії на нову інформацію, проте він вже втомився від безцільного тиняння по квартирам друзів. По натурі він був інтровертом, йому потрібно було відпочивати. Звісно, як істинний відпочиваючий інтелігент, Степан починав свій ранок не з кави та не зі сніданку, а з інтернету. Тільки покинувши ліжко та згадавши, що батьків вдома нема, він йшов до свого вірного ноутбуку, щоб продовжити свою експедицію в надра інтернету. Звісно, він не міг оминути один всім нам відомий сайт, назву якого вам неважко буде вгадати.
Незважаючи на те, що він мав безліч важливих справ, рука, скерована якимись потойбічними силами, навела курсор на кнопку «Друзі». Потрібно сказати, Леся була одна із перших в списку, через те, що вони вели дуже активне листування стосовно їхньої спільної творчості, тому хлопець відразу помітив, що вона он-лайн і зайшла на сайт не з мобільного. Дивно, адже хлопець був впевнений в тому, що дівчина наразі допомагає іншим впоратись з навчанням Івана.
Не витрачаючи час на зайві роздуми, він написав їй: «Невже не тільки я вирішив не приймати участь в сьогоднішньому «навчанні»? Привіт, до речі».
Відповіді він чекав недовго, через півхвилини прийшло повідомлення від Лесі: «Привіт. Та я б і рада була, от тільки не можу. Мама має приїхати сьогодні, подивитись, як за нами наглядає дядько Андрій».
Степан посміхнувся, радіючи новому співрозмовнику. Проте цю радість перебивало якесь незрозуміле почуття, яке зародилося в серці Степана минулого вечора. Він не знав чи варто питати про те, що його так хвилювало, адже розумів як це буде виглядати раптово та вимушено. Він продовжував листування в тому самому руслі.
Через кілька повідомлень Степан дізнався, що дядько Андрій заборонив їм довго гуляти у зв’язку з приїздом матері Лесі та її сестри — матері Дарини. Дізнався й про дуже цікаву історію Лесиної сім’ї, яка в кожній частині України залишила по родичу, проте те йому було не так цікаво, хоч і давало відповіді на безліч запитань.
Вони листувалися довго, і Степан майже забув про вчорашній вечір, як раптом Леся надіслала йому повідомлення: «Через п’ять хвилин ми маємо вже виходити, тому мені скоро вже час іти, звиняй».
Зрозумівши, що часу майже нема, Степан, не відаючи, що робить, надіслав відповідь: «Зачекай, у мене одне питання. Вчора ти казала, що закохана, в кого?»
Уже після відправки, хлопець в думках починав проклинати себе за те, що осмілився задати таке дурне питання. Відповідь не довелося довго чекати, через десять секунд Леся відповіла: «У Львів». Наприкінці — двокрапка та закриваюча дужка.
Хлопець відразу ж кинувся друкувати відповідь, проте через п’ять хвилин він зупинився і, перечитавши своє повідомлення, стер усе, не бажаючи більше ганьбити своє ім’я такими дрібницями. Та й не було сенсу, Леся покинула сайт.
Відкинувшись на спинку крісла, Степан поглянув у вікно. Притримуючи штору, він розглядав такий буденний для нього пейзаж по ту сторону скла, вперто не розуміючи, у що тут можна закохатися. Він занадто звик, він бачив це місто з різних сторін, проте серйозно сприймав лише найгірші, намагаючись бути серйозним реалістом та не вдаватися до місцевого патріотизму, який, як кажуть, не є надто корисним. Він поглянув на той шматочок неба, що майорів між будинками, та посміхнувся.
— Вітаю, Львове, ти забрав у мене дівчину, — сказав він, хоч розумів, що окрім нього в кімнаті нікого не було.

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;

---

Санчата

Назва:Санчата
Автор: Marichka from Kyiv (Марічка, та що з Києва)
Фендом:Hetalia: Axis Powers
Персонажі/Пейрінг: Східна Україна, Західна Україна, Україна, епізодично Білорусь та Росія, згадується Київська Русь
Рейтинг:G
Жанр:Джен, гумор, повсякденність.
Розмір:Міні
Попередження:ОЖП, ОЧП, ООС.
Від автора:
Сьогодні, 20 січня 2013 року, особливий день, адже я вже два роки як офіційно фікрайтер. В цей день, два роки тому, о 20:38 я виклала свій перший закінчений фанфік у першій, тоді ще активній, фан-группі України. Пізніше він з'явився і на фікбуці, а деякий час висів навіть з перекладом, проте його довелось видалити, через мову, на якій він написаний. І от, сьогодні я трохи підредагувала текст, переклала його і знов показую його світу. Приємного читання, думаю, хоч комусь цей твір буде цікавий.
Дисклеймер:Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона - Хімаруї. Автор фанфіку зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.
Право на розміщення та публікацію: З дозволу автора
Статус:закінчений.

читати далі

Зима чудова пора для дітей, особливо коли снігу по пояс. Їм це лише в радість, адже яка різниця, чи може сусідова машина виїхати з двору, чи дерева ламаються під вагою снігу, а комунальні служби вже ще довго будуть згадувати ту зиму „незлим тихим словом”, зате так гарно. Ніби хтось спеціально вночі обліпив усе довкола білою ватою. Але це не головне, головне це погратися в сніжки та з’їхати на санчатах з найкрутішої та найвищої гірки.
На горі двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Хлопчик був одягнутий тепло, але якось неохайно. Руки його, ніби зроду не миті, були чорні від бруду й вугілля, але скільки мати не намагалась їх відмити, нічого не виходило. Волосся в нього, мабуть, було русяве, але його не видно було через шахтарську каску, яка була занадто велика, тому весь час налазила йому на очі. Це власне і був Східна Україна, або як його називали нормальні люди – Кирил. Дівчинка була майже повною його протилежністю в плані характеру, але по тому як вони були схожі, можна було сказати, що вона Кирилу сестра. Одягнута вона була охайно, але на пальті все одно можна було побачити декілька свіжих дірок, які з’являлись так швидко, що мати просто не встигала їх зашивати. У неї була туга руса коса майже до пояса, голубі очі, так само як і у брата, і щира дитяча посмішка на обличчі. Її звали Західною Україною або просто Марічка.
Обидва сиділи на санчатах готуючись до спуску.
- Ну, поїхали? – Західній Україні вже набридло чекати.
- Почекай, почекай... – Кирило трохи боявся спуску. – Може нам по одинці з’їхати? Спочатку ти, а потім я.
- Ну, ні. Ти, як минулого разу втечеш, а я потім від матері отримаю. І не так би було все страшно як би не постійні її репліки типу: „А Кирил так не робив”, „Кирил слухається мене”, „Кирил же в нас політ коректний”.
- А може...
- Що „може”, „може”. Ти хочеш їхати чи ні?
Марічка, образившись на „східного брата” встала з санчат і повернулась до нього спиною. Останнім часом вони часто сварилися з братом, то хтось чашку розіб’є, то хтось якийсь прапор випадково спалить, то хтось пам’ятник Сталіну обмалює, то хтось вибори програє, то виграє... У них взагалі життя веселе. Врешті решт мовчання порушила Західна Україна:
- І навіщо ти цю каску нап’яв?
- Звичка, - сказав Кирило з полегшенням, бо він знав, що коли його сестра згадує про каску, наближається примирення, - Це ніби як для тебе брати з собою гвинтівку, коли ми їдемо в Москву.
- Я це роблю для самозахисту, - Марічка повернулась до нього обличчям, на якому з’явилася посмішка, адже розмови про гвинтівку завжди закінчувались спільним рішенням.
- А коли ти перестанеш це робити?
- Коли Москва стане райцентром Чернігівської області! – від такої думки, Марічкін настрій зовсім покращився і вона знов сіла в санчата.
Кирило, на хвилинку уявив, що буде, якщо пророцтво Західної України справдиться. Уявив тризуб на кремлі і спалення Леніна і всі ті інші західноукраїнські мрії, від такої думки йому стало неприємно, чимось йому дуже мила була та Москва. Іноді, навіть занадто мила, що не влаштовувало його сестру.
- Ну, що, - обірвала його думки сестра, - Слава Україні!
- А? – він не встиг зрозуміти, до чого вона це сказала, бо в ту ж мить вони помчали вниз.
- Героям славааа~ - як завжди кричала Марічка, але брат не підтримував її радісний крик, хіба що тільки „ааааа~” вкінці.
Раптово, на їхньому шляху з’явилося дерево, що було цілком логічно, якщо враховувати, скільки їх просто на цьому схилі.
- Повертай, повертай! – просила сестра брата, і він все ж все ж повернув, але не дуже вдало, бо замість дерева вони урізались в купу снігу, яка знаходилась трохи ліворуч.
Вилізши зі снігу, „захід” почав докоряти „сходу”:
- Я ж казала повертай.
- Я й повернув!
- Праворуч а не ліворуч, дурню.
Можливо, ще б довго вони сперечалися, як би не з’явилася мати. Обидва відразу ж затихли, і подивились на неї найбільш невинним поглядом, який тільки могли зобразити. Але їх спроби були марними, Україна була налаштована серйозно. Зітхнувши, брат з сестрою покірно пішли додому за матір’ю, намагаючись не зустрічатись з нею поглядом.
Вдома, обидва, схиливши голови, слухали докори матері. Вони просто дивилися в підлогу, навіть не намагаючись виправдатися, бо Схід знав, що якщо він скаже, що Марічка його підмовила, то це призведе, до ще суворішого покарання і як мінімум годину розповідей про УПА (хоча сам він не розумів, яке це мало до нього відношення, він був впевнений, що все тому, що мати просто знала як він не любить ці розповіді), а його хитріша західна сестра, просто чекала моменту, для того щоб сказати одну з тих фраз, які просто чудодійно діяли на Софію Черненко (так до речі звали їхню матір).
- Хіба я тепер можу на вас покластися? Я ж думала, що ви відповідальні, що вас можна самих відпустити гуляти! Все... – коли Україна казала „все” це могло означати тільки те, що зараз комусь добряче дістанеться лозою. Тут і приходив час для фрази Марічки:
- Мам, невже ти коли була малою, ти ніколи так не робила?
Україна замислилася, справді ж, було таке. Ще коли жива була її матір – Київська Русь, в ті далекі часи, коли всі вони були зовсім малими. Вони – це Україна, Росія і Білорусь. В таку ж сніжну зиму, на такій же гірці, багато років назад, стояли вони троє і готувалися до спуску. Софія трохи злякано дивилася вниз:
- Може не треба, нам же матір заборонила...
- Не хвилюйся, я вже три рази звідси з’їжджав. Вона досі про це нічого не знає.
- Але ж...
- „Але ж”, „але ж”. Ти будеш кататись чи ні?
Вона послухалась брата і сіла біля нього на широкій дошці, яка заміняла їм санчата. Іван запропонував Наталі поїхати разом з ними, але вона тільки заперечливо похитала головою. Тоді він почав вмовляти Білорусь, в решті решт, вона сказала:
- Добре...
Вона підійшла ззаду, та намагалась примоститись десь там, але, чи так вона необережно сідала чи спеціально підштовхнула, вниз полетіло тільки двоє, а Наталя з байдужим виглядом дивилась їм вслід.
- САЛОООО! - кричала Софія, але її голос перебивав трохи нижчий хлопчачий:
- ВОДКАААА!
Дивно, але він тоді навіть не знав, що те слово означає. Іван вигадав його якось випадково і вживав де тільки можна. Врешті решт слово „водка” стало для нього чимось на кшталт бойового кличу.
Вони стрімко мчали вниз, набираючи швидкість. Раптом, через нерівність поверхні, дошка, яка далеко не досконало заміняла санчата, підскочила, скинувши своїх "вершників".
На щастя, тоді всі вціліли, але, все ж від гніву матері Софії та Івану не вдалося вберегтись, зрадниця Наталя все розказала Київській Русі. І за те, що Іван „підмовив сестру на небезпечне для життя заняття”, а Софія в свою чергу „не змогла його відмовити”, вони отримали так, що майже тиждень не могли сісти. Наталі ж, за зраду, оголосили бойкот, строком в два тижні. Вона бувало, мало не плакала, просячи щоб вони з нею поговорили, але вирок був виконаний без жодних пом’якшень... Ех, були ж часи!
З роздумів її вивів закипівший чайник, залишивши дітей в кімнаті вона побігла вимикати плиту. Захід і схід зустрілися поглядами, і так без слів, ніби очима обмінялися інформацією. Тут Софія знову зайшла до кімнати:
- Я розумію, можливо, покарання здасться вам занадто жорстоким...
„Обломилися” – одночасно подумали брат і сестра.

Вопрос: Сподобалось?

1. Так.		5	(100%)
2. Ні.		0	(0%)
Всего:		5

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;, Україна;

---

На могилі давнього ворога

На могилі давнього ворога
Автор: Вересковая
Перекладач: Марічка, та що з Києва
Фендом: Оріджинали
Рейтинг: PG-13
Жанри: Вірші
Розмір: Міні
Статус: Завершено

читати далі

Хіба після всіх тих образ і проклять,
Я маю від того радіти?
Як маєш ти вічно в труні спочивать,
І свічці твоїй не горіти?

Чом після бурі емоцій моїх,
Раптом тиша, дзвінка і пуста?
Не любив я тебе, ворогів як своїх,
І лиш помста була дорога.

Та чомусь десь отут (зліва, біля грудей)
Раптом тиша і більше ні звуку?
Ти того, зачекай, ти найгірший з людей,
Ти повернешся. Знаю. Падлюка.

Чом без тебе я ніби й не свій?
Я ж життя свій кінець і не бачив.
Знаєш, от зараз, ти ворогу мій,
Я тебе... як сказати... пробачив.

@темы: вірш, переклад

---

Особливості львівського косплею (частина 6)

Від автора: Так! Так! Минуло більше трьох місяців і от, нарешті, частина дописана. Я просто не знаю, як описати цю неймовірну радість. А тепер одне прохання до тих, хто хоч трохи володіє білоруською. В тексті присутні вставки цією мовою, але оскільки я знаю білоруську лише на рівні пісні "Пісні Чугайстра", а BaMaR, хоч і має білоруське коріння, проте знає мову на такому ж рівні, до того ж ми не знайшли людину, яка б нам адекватно переклала все, тому і користувались ми старим добрим он-лайн перекладачем. Будь-ласка, якщо там є помилки, повідомте нас, а якщо помилок немає, то теж повідомте.
Додалося попередження "Нецензурна лексика". Розмір змінився на міді.

читати далі

Частини 1 і 2 mulcifendom-by-ua.diary.ru/p173825156.htm?oam#m...
Частина 3 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p174951416.htm?oam#m...
Частина 4 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p175946928.htm?oam#m...
Частина 5 - mulcifendom-by-ua.diary.ru/p177129609.htm?oam#m...

Того ранку було дуже волого, що не дивно, адже з учорашнього вечора лив сильний дощ, який лише під ранок більш менш припинився.
Леся з Марією стояли на пероні Львівського вокзалу, дядько Андрій був разом із ними, але стояв трохи осторонь і розмовляв по телефону. Ну як розмовляв, найчастіше він повторював фразу „Що? Не чую, поганий зв’язок”. В руках у Марії була сумка з речами, а коло неї стояла валіза, яка за розмірами була, мабуть, більша, ніж вона сама. Що казати, речей вона й справді з собою взяла забагато, найцікавіше, що більша частина з них їй і не знадобилася. Насправді, дівчині було шкода покидати всіх, за всі ці дні, проведені тут, вона вже настільки звикла до всього, що їй вже навіть майже не хотілося додому.
Леся голосно позіхнула, подумки пошкодувавши про те, що її так рано підняли з ліжка.
- Ех, і чому не можна було взяти квитки на вечір? – спитала вона. – Та й як же ж ви так ті квитки вибирали, що знайшли ранковий рейс? Все ж до Києва вночі їздить, а це от надибали таке диво. Ранковий рейс, хех. Могли б ще поспати.
На декілька хвилин знову запанувала тиша. Марія з цікавістю розглядали свої туфлі, дядько Андрій десь на задньому плані скаржився на поганий зв’язок, а Леся просто задумливо дивилася на потяг.
- Знаєш, - все ж таки порушила мовчанку вона, - шкода, що ти їдеш. Могла б вже залишитися хоч на тиждень, а там разом поїхали б.
- Та ці ж конкурси, - нарешті, заговорила Марія, підвівши погляд. – Навіть влітку нема від них рятунку.
Почувши відповідь, Леся здивовано подивилась на співрозмовницю. Ні, її дивували не самі музичні конкурси і не те, як вона про них говорить. Дівчину здивувало те, що її подруга, яка до цього часу якщо і говорила, то виключно російською, раптом чисто і правильно заговорила українською.
Леся награно сплеснула руками і, з нотками глузування в голосі, сказала:
- Невже ж наша місіс „я мовчу і то на російській” знає мову?
- Тобі все смішно, - відповіла Марія, ображено опустивши погляд. – А сама ж яка була...
- Та добре тобі, - ніби виправдовувалась Леся. – Я ж просто жартую.
Можливо, Леся не видавала цього, але вона була дуже задоволена тим, що її подруга все ж таки заговорила. Вона б тут же кинулася б обнімати її, але стрималася, бо боялася, що налякає її і погубить ніжні й тендітні зародки україномовності.
Нарешті, дядько Андрій договорив і повернувся до дівчат.
- Я твоїй мамі сказав, що вже посадив тебе на потяг, - сказав він. – Вона читала мені інструкції близько півгодини, але думаю ти і сама знаєш. З вікон не висовуватись, з вагона не стрибати, по льоду не ходити. Скілько там до відльоту?
- Десь так півгодини, - відповіла Леся, яка раніше дістала мобільний.
- Ех, могли б ще поспати, - сказав дядько Андрій.
Він взяв Маріїну валізу, сама дівчина дістала свій квиток і всі разом пішли шукати потрібний їм вагон. Все ж таки, шкода, що Марія їде, адже вона пропускає найцікавіше.

***

Іван з нетерпінням чекав, коли ж нарешті Микита прийде та забере його звідти. Йому не спалося, але той вдавав сплячого до останнього, доки мати не почала його кликати на сніданок. Вмився він одним пальцем, чиєю зубною щіткою користувався він і досі не знає, снідав повільно, розжовуючи навіть чай, і все не сказавши ні єдиного слова. Він спілкувався з матір’ю переважно за допомогою кивань на знизувань плечима, доки, нарешті, не втік в свою кімнату. Щоб відвернути від себе увагу, він відразу ж схопив першу книжку, яка потрапила йому на очі, та почав вдавати, що читає.
Вдавати виявилося не так весело, тому Іван почав вдивлятись в літери, але зовсім нічого не міг зрозуміти. Букви мали вигляд якихось ієрогліфів, що дуже його вразило, адже він був впевнений у схожості російської та української. Ну, прийнамні повинні бути схожі літери, а тут все не так. Навіть цифри і ті якісь дивні. Та і сторінки якось дивно пронумеровані. От наприклад, чому після 68 сторінки йде 88? Хвилинку... Іван подивився на палітурку та впевнився в тому, що тримає книгу не тією стороною.
Засмучений своєю тупістю, він відклав книгу, але майже відразу знову взяв її до рук, згадавши, що треба чимось зайняти себе. Сама книга була, очевидно, не нова, обкладинка була трохи обдерта з країв, а на перших сторінках можна було помітити пляму від якоїсь рідини, що означало, що її все ж таки колись читали, але вона не розпадалася на руках, що значило, що в футбол нею теж не грали. Розглянувши книгу з усіх сторін, Іван отримав багато цікавої інформації. Наприклад, що книгу надрукували в 1977 році, тобто ще при Союзі, що його, з якихось причин, радувало, та те, що книгу купили за 53 копійки. Керуючись логікою та своєю памятью, він визначив, що Іван Франко – це автор, а не назва, а от з розшифруванням самої назви його не вистачило, справа в тому, що слово „твори” в нього асоціювалося лише зі словом „тварі”, тому він ледь стримався, щоб не засміятися і не видати себе. Титульний аркуш зустрів Івана тою самою інформацією та портретом самого Івана Франка, що теж порадувало його, бо підтверджувало присутність картинок в цій книзі. На наступній сторінці ілюстрацій не було, тому він інкстинтивно почав гортати далі. Через декілька сторінок Іван побачив ще одну картинку: троє дідів, на фоні дерев’яних будинків та ялинового лісу, один із них тримав знамено, яке, очевидно, було центральною фігурою малюнку. Вище від картинки заголовними літерами було надруковано „ЗАХАР БЕРКУТ”, Івану не потрібно було багато роздумів, щоб зрозуміти, що це назва повісті. Він погортав далі, але, на свій превеликий жаль, виявив, що картинок в цій книжці більше нема, тому повернувся до сторінки з назвою та, тяжко зітхнувши, перегорнув сторінку та почав розбирати, що написано. Перше, що він помітив, що епіграф був надрукований російською мовою, що його просто не могло не радувати. Що там казати, якби це був звичайний епіграф, до якоїсь російської книжки, то він би не звернув на нього увагу, а тут, при цих обставинах, він ніби випадково зустрів на вулиці давнього знайомого. Він перечитував той епіграф раз десять. „Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...” і підпис теж російською „А. С. Пушкин”. Мабуть, після того випадку, з усього Пушкіна, та що там казати, з усієї російської поезії, що він колись читав, не було слів миліших його душі. В решті решт, він відірвався від епіграфу та почав розбирати слова. На перших двох рядках, він був серйозний, як ніколи, але надовго його не вистачило, уже другому реченні він почав трохи по-дурному посміхатись, а на п’ятому ледь стримував сміх. Він не знав, чого сміється, просто його організм виробив звичку „сміятись над незрозумілим”, от і тепер, він продовжував читати по інерції, не вдумуючись в слова, тому лише в кінці сторінки задумався і зрозумів, що не зрозумів нічого, з того, що прочитав після слів „Сумно і непривітно”.
В цей момент, в коридорі почувся голос Микити. Росія навіть не чекав, поки його покличуть. Він в ту же ж хвилину відкинув книжку та побіг до коридору. Він ні сказав ні слова ні матері, ні Микиті, а просто надів кеди та побіг викликати ліфт, забувши, що живе на першому поверсі, навіть не зав’язавши шнурки. Тітка Оля була здивована такою поведінкою, можна сказати, могла б обуритися, якби Микита вчасно щось не набрехав. Він ще не придумав адекватної причини, тому сказав, що все це, мабуть, через те, що він дуже вжився в роль, і що Микита розпитає у нього про все. Тітка Ольга, звичайно, вважала це дивним, але довіряла Микиті як нікому, тому не покликала Івана назад. Таке з ним було вперше, вона просто не знала, що робити, та й сподівалася, що все пройде саме по собі.
Микита наздогнав Івана. Довгий час вони йшли мовчки і лише тоді, коли будинок був далеко позаду, Микита сказав:
- Слухай, ти виглядаєш занадто підозріло.
- А что я могу сделать? – спитав Іван, знизавши плечима. – Вы же все покинули меня одного.
- Якби ми тебе не „покинули”, то було б ще гірше, я тобі гарантую, - трохи похмуро відповів хлопець. – Всі твої родичі стояли б на вухах, а тебе, коли б знайшли, закрили б у домі, дозволяючи виходити хіба що раз в день на десять хвилин. А плюс до того всього...
- Так, постой, - Іван благаючим поглядом подивився на Микиту. – Можно по-русски? А то мозги уже кипят.
- Не можна, - категорично відповів Микита, - звикай, тобі тут жити.
Від цієї фрази Івану стало ще гірше, він не хотів вірити, що все це правда. Він просто хотів додому, в Москву, в свій світ, хіба це погано?
Микита зрозумів, що сказав те, чого не варто було говорити, тому поспішив змінити тему.
- До речі, ти б хоча б посміхнувся. Ти ж це вмієш.
Росія знизав плечима і, подолавши жаль, все ж таки посміхнувся. Микита, побачивши це, трохи перелякався.
- Знаєш, - сказав він, відвернувшись, - краще не треба, ти мене лякаєш.
Іван послухався і далі йшли вже мовчки. Росіянин вже було подумав, що вони знову підуть до знайомої йому квартири, але йшли вони зовсім не туди. Нарешті, Микита зупинився перед зовсім незнайомим Івану будинком.
- Прийшли, - проконстатував факт хлопець.
Вони вже було зайшли в під’їзд, але тут же їх наздогнав Станіслав. У хлопець тримав в руках якийсь альбом. Він біг зовсім недовго, адже жив навпроти, але дихав так, ніби пробіг десять кілометрів.
- Фух, ледве знайшов, - сказав він.
- І тобі привіт, - з похмурим сарказмом відповів Микита.
Що там вже казати, гірше обличчя Станіслава для нього було тільки обличчя його брата Слави. Хоча, Микита все ж таки в глибині душі радів, бо його любого брата було покарано вчора ввечері, а сам Вася зміг гарно відмазатися, адже в запасі відмазок була доволі сильна зброя: „Слава друга привів, а вони ж…”, „Я тільки вийшов в магазин, а тут…”, „Я намагався, але він…”, підкріплене щирими вибаченнями та чистосердечними зізнаннями. В’ячеслав, маючи на озброєнні тільки „Відки я знав, що ви так рано приїдете?”, чия дія тільки послаблювалась „І хто вас додому звав?”, ганебно програв і мусив весь сьогоднішній день провести за прибиранням. Проте, незважаючи на цю радісну подію, настрій у Микити був просто жахливий.
В цей самий момент, хтось вийшов з під’їзду, тому наша компанія з трьох чоловік, користуючись таким вдалим розблокуванням магнітного замка, що прикрило їх незнання того, в якій квартирі проживає Роман, зайшли всередину.

***

Наш Іван, доки Іван російський ще валявся в ліжку, як по графіку, встав рівно в сім годин. Хоча ні, це ж Москва, рівно в вісім. Прокинувся він не в своєму ліжку, через що спершу захотів знову заплакати, але швидко згадав вчорашній день, тому зрозумів, що все що можна він виплакав вчора.
Вирішивши, що можна ще трохи поспати, адже він все одно не знає, що робити, Іван знову ліг на диван. Проте, як він не намагався, він не зміг заснути, адже час часом, а зі звичкою так просто нічого не зробиш.
Хлопець довго думав над тим, що йому робити та як поводити себе. Чи варто вдавати з себе того, ким він не є? Можливо, це було найкращим та найлогічнішим варіантом, проте, якщо подумати, то хіба він зможе? Звісно ні, адже це не говорити завчені слова на сцені. Пояснити все як є? Та хто ж в такому разі йому повірить? Це ж просто нісенітниця сама по собі. Як таке взагалі може бути правдою? Тут він згадав про не менш важливе питання, а як він взагалі сюди потрапив і як йому повернутись додому? Над цим варто подумати. Що він пам’ятає? Ой, та що ж він пам’ятає... Той день для нього – цілковита загадка. От він стояв. Штора, куліси, сценарій... виступ! Точно, це сталося напередодні виступу! Але ж яка була причина? Ох, вже й голова починає боліти, адже це не весело, намагатися впорядкувати і зрозуміти зовсім абсурдну подію. Це схоже просто на жарт долі. А, може, доля спеціально завела його сюди? Може, все сталося, як в тих американських фільмах, коли за те, що герой щось неправильно робив у своєму житті, доля (в обличчі автора сценарію) посилає йому пригоди. Проте, хіба він щось робив неправильно? Йому вистачило б пальців однієї руки, щоб перерахувати всі свої помилки. А, можливо, і не його покарано? Так що ж це в решті решт, прокляття чи... можливість?
Поки він намагався впорядкувати весь цей потік питань без відповіді в щось більш-менш логічне, минуло немало часу. Раптом, його думки перебила Білорусь, яка, вже налаштувавшись на звичайний лад, так, ніби вже готувала документи в РАГС спитала:
- Братик, ты уже проснулся?
Це її питання раптом змусило Івана відкинути всі зайві думки та сумніви. Тепер то він знав, що і як треба робити. Якщо то сон, то це не матиме ніяких наслідків, а якщо це не сон... в будь якому разі, було б просто нерозумно нехтувати такою можливістю.
Він знову підвівся, сів на диван та, поглянувши в очі Наталі, сказав:
- Сестра, поговори со мной на белоруском.
І прозвучала ця фраза так, ніби він готовий був просто благати її про це. Ніби готовий був віддати всі гроші, квартиру і свою невинність, аби тільки почути від неї хоч одну фразу білоруською.
Наталя просто не знала, як їй реагувати. Вона очікувала всього, особливо, після вчорашнього вечора, проте це було вже зовсім неочікувано. Таке Білорусь якщо і чула від свого брата, то хіба що уві сні. Взагалі, з ним не варто було розмовляти на цю тему, якщо він ще був тверезий, то міг ще проявити терпимість, а от як нап’ється... тут Білорусь наслухалась такого в адресу себе, сестри та інших країн, з якими Росія так чи інакше пересікався, що вже страшно згадувати. А чи не знущається він? Можливо, всі його слова всього на всього насмішка?
- Ва-ваня, - тремтячим голосом спитала Наталя, - ты шутишь?
- Нет, - відповів він з щирою дитячою наївністю в голосі, але не так, як Росія, який цим навіть трохи лякав, а так... по-своєму. – Ты не волнуйся, я пойму. Я ведь и читал много. И понимал.
- Читал на белорусском? – Наталя вже була настільки шокованою, що вже, мабуть, була близька до безтямного стану.
- Ага, - кивнув Іван. – Но знаешь, я пока могу только понимать. - Наташа, сможешь меня нау…
- Помолчи, пожалуйста, - прошепотіла Білорусь.
І в ту ж секунду, зродивши крок назад, гукнула:
- Оля!
- Наталя, навучы мяне беларускай мовы.
- О, госпадзе...– сказала дівчина з дивною сумішшю радості й шоку в голосі.

***

- Ну, Йване! – змученим голосом сказала Оксана. – Ну, хіба то так складно?
- Ну, хіба, - пробурмотів Росія, схрестивши руки на грудях.
Потрібно сказати, Оксані вже давно набридло вчити Івана, хоч почала вона лише п’ятнадцять хвилин тому.
Перші п’ять хвилин хлопець ще старався слухати, але потім опустив руки і тільки відмахувався. В решті решт, йому набридло те, як йому намагаються пояснити шосту його фразу українською і він сказав:
- Нет, ну я не могу! Я вот вроде и понимаю, но сам не могу сказать. Мозг не воспринимает и все!
- Не воспринимает, говоришь, - задумливо сказав Микита.
Потім він спочатку подивився на надуту і ображену Оксану, потім на Лесю, яка, на диво, сьогодні була мовчазна і не дуже весела, на ще більш задуманого і мовчазного Степана, на Станіслава, який активно позував перед дзеркалом, та, в решті решт, на Романа, який спостерігав за всім з віддаленого кутка кімнати.
- Як „нє воспрінімаєт”, то треба зробити так, щоб „воспрінімал”.
Роман, очевидно, був єдиний, хто зрозумів, про що йде мова. Іван лиш з нерозумінням звів брови, але в нього почали з’являтися недобрі припущення, коли Роман, опустивши руку йому на плече, сказав:
- Ну, хто ж як не я?
- Чекайте, - раптом сказав Степан, - що ви хочете зробити?
- Просто нагадати хлопцю пару моментів, - відповів Роман, знизавши плечима, - з історії.
- Истории!? – здивовано спитав Іван. – Вы издеваетесь? Я – страна, я все пережил и видел своими глазами, а вы просто какие-то дети. И еще собираетесь меня учить истории?
- Слухай, - сказав Роман, - я переможець п’яти районних олімпіад, автор трьох МАНівських робіт, я свого вчителя по історії вчив, а ти просто хлопець, який вдарився головою.
Це був один з тих моментів, коли Роман ледь стримувався, щоб не вдарити Івана. Сам він теж був роздратований такою поведінкою. Цю ситуацію обидва сприйняли як виклик. Кожному хотілось щось довести і не так своєму опоненту, як самому собі.
- Так, йдіть розбирайтесь в іншу кімнату, - сказав Микита, відчуваючи, що це може закінчитись не дуже гарно.
- В ванну чи що? – з натяком на сарказм сказав Степан. – В іншій же ж ремонт.
- Ну і що, що ремонт? – спокійним голосом сказав Роман. – Мені це не заважає. Зачините двері за нами.
- Ви ж їх, ніби зняли.
- Ну, зняли, так що? Он вони, на підлозі біля шафи лежать, заставите якось.
Після складних махінацій, дверми не дуже акуратно засунули прохід і про все, що відбувалось там далі, могли знати тільки вони двоє. Можливо, то і на краще.
- Я думаю, - задумливо сказав Микита, - десь півгодини.
- Ні, - заперечив Степан, - враховуючи всі суперечки, година, не менше.
- Ви, взагалі про що? – здивовано спитала Леся.
- Про те, скільки Іван протримається.
- Романчик на все здатен! – Вигукнула Оксана. – Хвилин п’ятнадцять, не більше!
- І у нас є програвший, - тихо зауважив Степан, проте на нього ніхто і не звернув уваги.
Через декілька хвилин, коли всі перемістились на кухню, Леся спитала:
- А Роман, того саме, взагалі, Роман зможе? Та і чи воно нам треба?
- Ой, Роман і не таке може, - сказав Степан. – Він навіть Оксані зміг пояснити національно-визвольну війну.
- Та і у нас основна мета – залякати, - додав Микита.
- Тобто як?
- А отак. Такий тип покарання застосовували вожаті в нашому таборі, у разі порушення правил вожатий відводив порушника до себе і починав читати лекції з історії. Рекорд витримки – дві години розповідей про релігійні війни у Франції.
- Так все ж таки, я чомусь сумніваюсь, - сказала Леся, звівши брови.
- Слухай, Роман великий подвиг здійснив, пояснив історію цьому диву.
Після цих слів Микита кивнув в сторону Оксани, яка, видаваючи звуки типу „піу-піу”, дивилася, як по склу стікають краплі дощу.
- Оксано, а що відбувалось з 1648 по 1657 рік?
- Національно-визвольний рух українського народу під проводом Богдана Хмельницького, - почала говорити Оксана. – Рушійними силами війни були запорізькі козаки, українські селяни, міщани, духовенство та українська православна шляхта. Передумови війни: релігійна – утиск православної церкви з боку польських католиків; суспільна – утиск українських селян з боку польської шляхти...
- Та досить, досить! – вигукнула Леся, зрозумівши, яку страшну реакцію вона запустила. – Я вірю!
Та це не допомогло, Оксана все продовжувала розказувати все, що вона знала про національно-визвольну війну: від основних битв, до найдальших родичів Богдана Хмельницького.
Минуло близько години, на кухні всі сиділи тихо і спокійно, допивши шосту чашку чаю та вдаючи, що зовсім не зважають на шум у сусідній кімнаті. На щастя, Оксану вдалося заткнути на описі облоги Львова, тому вона повернулася до своїх спостережень за краплями. Леся оживилася і натхненно розповідала про щось Степану. Микита ж дивився на всіх сонними очима. От тепер він почувався дійсно спокійним, самим собою. Він завжди був такий у школі, так могли описати його більшість його друзів і сусідів. Лише двоє людей могли порушити його спокій однією своєю присутністю: його брат Слава та Катерина. Одна їх присутність робила його нервовим на неврівноваженим. Не любив він цих двох, йому завжди здавалось, що у них на меті лише одне – вивести його із ладу, хоч це не завжди було так.
Раптом, двері, які стояли приставлені до входу в „маленьку кімнату”, впали і, через секунду на кухню вбіг Іван.
- Ладно, мать вашу, учите! Учите чему угодно, вот только уберите меня от него!
- Я ж казав, що це дуже дієво, - задоволено сказав Микита.
Іван знову повернувся до занять з Оксаною. Тепер він був більш уважний, тому, хоч з Оксани і був поганий вчитель, чомусь він все таки навчився. Він навіть почав згадувати, як говорила його сестра, що йому теж допомагало. Як би там не було, розумів він майже все, фрази, які йому могли знадобитись, він теж вивчив, от тільки говорив він їх з занадто помітним акцентом, що дуже непокоїло всіх.
І от, коли Оксані вже набридло, а Микита вже готувався показати Івану його найближчих родичів, як почувся дзвінок в двері. Коли Роман пішов відчиняти, Микита інстинктивно відчув щось недобре і не даремно. Вже через кілька хвилин з коридору пролунало знайомий хлопцю фальшивий спів:
- Чумачечая весна!
Вже через секунду в кімнаті з’явився ніхто інший, як Слава, а за його спиною тихо, притискаючи до себе сумку, ніби намагалась сховатись Руся.
- Всім привіт! – Привітався Слава.
- Чого приперся? – хмурим голосом запитав Микита.
- Я того, - сказала Руся, вийшовши з-за спини молодшого Васяновича, - бутерброди принесла.
- Та не ти, а ця пародія на людину!
- Вася, чо так грубо? – відповів його брати, щиро посміхаючись, чим ще більше дратував Микиту. – Я ж не ображаюсь на тебе, що ти на мене весь бардак повісив. Ледь прибрав, до речі.
Сам він, в свою чергу, просто розвернувся до комп’ютера і, проклинаючи все на світі, почав шукати потрібні йому фотографії вконтакті. Тим часом, Станіслав нарешті відірвався від дзеркала.
- О, Слава! А ти відки?
- Не повіриш, з дому, - знаючи свою роль Петросяна, відповів В’ячеслав. – Слухай, а що ти так той альбом до серця притискаєш? Невже трьохгодинна фотосесія коханого себе.
- Та самі ж казали, фотки однокласників принести. Я, між іншим, весь вечір витратив, щоб їх знайти.
- Не міг просто в контакті подивитись? – буркнув Микита.
Станіслав замовчав, хоча десь глибоко в душі й проклинав свою голову за те, що не додумався до того раніше і ще більше голову Микити за те, що не підвела свого господаря.
Вийшовши з трансу, він все ж таки, на зло, як йому здавалось, Микиті, відкрив альбом перед Іваном та, без всяких вступів, почав пояснювати хто є хто.
- Знайомся, це твій клас, - сказав він, ткнувши пальцем, - двадцять вісім чоловік, які ніц не розуміють у красі, і ми з тобою.
Він показав на інше фото, яке не було вкладене в альбом. На ньому було четверо дітей: сам Іван, дівчина з хлопчачою зачіскою та двоє незнайомих йому хлопців.
- Оце – я! – гордо сказав Станіслав, показуючи на нечіткий силует за задньому плані. – Ну, а це Ігор, Іванка і Максим, ти з ними ніби як дружиш. Ігор зануда ще той, чемпіон класу з Контр страйку, мешкає в інтернеті. Загалом, прям як Степан.
Сам хлопець кинув ображений погляд на Станіслава, адже йому було неприємно, що його витончену культурну душу порівнюють з такою особою, як Ігор. Проте, через секунду він вирішив, що було б дивно на нього ображатись, адже він частково правий, Степан вів життя он-лайн, прийнамні, до цього літа.
- Іванка взагалі той ще перл, про неї розказувати і розказувати, але можна і в двох словах: пацанка типова. Ну, а Максим... я про нього взагалі ніц не знаю. Тілько, що він сильно з Іванкою дружить і...
- Дружить? – перебив свого друга Слава. – Та всі ж знають, що закоханий він в неї по вуха, якщо не глибше.
Майже одразу після цих слів, хлопець отримав по шиї від свого брата.
- Ідіот, він не повинен знати про це, - прошипів Микита і знову повернувся до свого заняття.
- Пф, всі знають, а він „не повинен знати”, - одказав В’ячеслав.
- Ну, загалом, пойняв? – звернувся Станіслав до Івана.
- Угу, - відповів той, намагаючись вдивитися в знімок і запам’ятати тих людей.
- Окей, - Станіслав повернувся до загального фото їх класу і, показавши на трохи повну жінку років сорока, продовжив: - це наша класуха, вчитель укр. мови. Ти її улюбленець, так що змерись, що мову маєш знати краще за всіх.
- Вот же ж все таки... – пробурчав Іван.
- О йо, - протягнула Оксана, - то мені його ще й граматиці вчить?
- Молись, щоб він все згадав, - знову прокоментував Микита.
Станіслав кинув хмурий погляд на тих, хто його так безцеремонно перебив і продовжив, показуючи вже на іншу персону:
- Артем, недошумахер і взагалі падло ще те, тому мам тобі не дозволяє з ним спілкуватись. Ну, тобі ніби і не треба.
Далі він показав на двох дівчат зовсім в іншому кутку фотографії.
- Отже, Марійка і Марія, та що не Маша, звертаються одна до одної на „кумасю”, новенькі, прийшли тільки в цьому році, до того, очевидно, вже давно були знайомі. Після того, як ти подивився „Хеталію”, почати з тобою спілкуватися, але то було не довго. Є питання?
- Ну...
- Нема питань. А це шляхетний нащадок великого й славного роду, найгарніша й найвишуканіша особа класу. Та що там класу, всього Львова. Воістину мужня людина, з аристократичними манерами.
- Та ладно, это ж ты, - скептично зауважив Іван.
- То все його велика скромність, - сказав Слава, дожовуючи третій бутерброд.
- Так, а ще...
- Стоп, - зупинив Станіслава Іван, - у меня уже голова болит от этого. Все равно в ближайшее время я не встречу никого из них, а у меня еще есть куча вопросов.
- Ну, - сказав Микита, який нарешті познаходив все, що йому треба було.
- Во-первых, я еще не всех вас запомнил.
Микита зітхнув і почав перелічувати всіх присутніх, вказуючи на кожного пальцем:
- Ці два ідіота по праву руку – Слава і Слава. Той, хто спить у тебе за спиною – Степан, поруч з ним – Леся, та, що ловить інтернет мобільним. Романа ти вже знаєш. Оксана... А де Оксана?
- Їй стало нудно і вона пішла кудись на кухню, - відповів В’ячеслав.
Саме в цей момент почувся дзвін розбитого скла, що змусило Романа піти на кухню і провідати винну в знищенні їх кухонного приладдя.
- Ну, ніби все.
- А я? – тихо пролунав голос Русі з найвіддаленішого кутку.
- Хто? – не відразу зрозумів Микита. – А, Руся, пробач. Ну і я – Микита.
- Можеш називати його Вася, - сказав В’ячеслав.
- Не можеш, - сказав Микита, кинувши хмурий погляд на свого брата.
- Потом, что за „Хеталия”?
На секунду запанувала тиша, яку своїм сміхом обірвали Слави, що змусило прокинутись Степана, відірватись від телефону Лесю і повернутися до кімнати Романа та Оксану. Хлопці сміялися, Руся дуже соромилася, інші навіть не чули питання і тільки Микита, за звичаєм, взявся все пояснити. Він повернувся до екрану ноутбука, відразу ж знайшов потрібне відео і, сказавши щось типу: „Ось, дивись”, - натиснув кнопку „Play”. Іван встав з дивану і підійшов до комп’ютеру. На екрані він впізнав себе, доволі мило намальованого, і Китай. Наскільки він зрозумів, вони були в якомусь літаку.
Він все придивлявся до зображення і раптом зрозумів, що такий момент дійсно був в його житті. Тут йому все стало зрозуміло. Він вже було почав сумніватися в тому, що відбувається і планував втекти назад до Москви, але зараз Іван усвідомив, що йому нема куди тікати, його світ, його Москва там – за екраном ноутбуку. Менталітет Івана завжди змушував запитувати: „Як...?” і „Що буде якщо...?”. Проте, цього разу він прекрасно знав, що на це питання ніхто не може знати відповідь.
Він перебував наче в ступорі й дивився на комп’ютер навіть тоді, коли декількосекундний уривок серії скінчився. З цього стану його вивів Микита, який, поклавши руки йому на плече, спитав:
- Ти хотів ще щось спитати?
- Этого, где у вас туалет? – спитав він трохи розгубленим голосом.
- Там, - відповів Роман, показавши рукою кудись на північний захід.
Брагінський не став уточнювати, а відразу ж пішов у вказаному напрямку. Коли хлопець вийшов з кімнати, Леся спитала:
- Ну, як ми по-вашому справляємось?
- Всьо чотко! – сказала Оксана, доїдаючи бутерброд.
- Я вважаю, що можна набагато краще, - без тіні оптимізму сказав Микита.
Раптом, в двері подзвонили і Роман, на правах хазяїна, пішов відчиняти. Через кілька секунд, до вітальні зайшла Катерина.
- Здрастуйте, - привіталася вона, посміхнувшись і кинувши на Микиту погляд а-ля „я прийшла, бо знаю, що тебе це дратує”.
Хлопець одразу ж нахмурився. Дві його найгірші біди знову були поруч з ним. І, хоч ніби вони ще не давали приводу для злості, Микита вже починав виходити з себе.
- О, привіт, - відповіла на привітання Оксана, яка була тільки рада появі подруги. – А у тя хіба не зустріч з Андрієм?
- Так, але хай почекає, - відповіла Катря.
- Він же аж з Франківська до тебе їхав.
- І що з того? Може, він мені вже обрид. Рятунку від нього нема, дзвонить кожні півгодини. Вже як я з вами, то вимикаю телефон, а як вмикаю, то десять пропущених, не менше!
- Нам це так цікаво, - з сарказмом сказав Микита.
Катерина ображено фиркнула, але не відповіла або, можливо не встигла відповісти.
Саме в цей час десь в коридорі, йдучи назад в кімнату, Іван вдарив мізинець об тумбочку:
- Ебать вашу мать! Блять, ну какого хуя!?
Додавши до цієї фрази ще кілька нецензурних слів, Іван все ж таки з’явився в дверях вітальні, не розуміючи, чому всі погляди спрямовані на нього.
- Панове, ми здається дещо впустили, - узагальнила ситуацію Леся.
- Что вы от меня еще хотите?
- Твій мат... – проте, Лесю одразу ж перебили.
- Неужели львовяне не матерятся? – з іронією в голосі сказав Іван.
- Можливо, львів’янин і може, але не Іван Ковтун, - діловим тоном сказав Микита. – Виховання не дозволяє.
- Не, ну знаете ли, это уже слишком, - сказав Росія, нахмурившись та зхрестивши руки на грудях.
- 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення... – почав казати Роман.
- Та, ладно, ладно! – перебив його Іван. – Так и быть.
Леся діловито оглянула присутніх і, випередивши Микиту, сказала:
- Катя, раз ти вже прийшла, навчи Івана манерам.
- Та що тут вчити? – знизала плечима Катерина. – Він і так все знає.
- Ага, - погодився Іван, - знаю.
- От дивись, - після того, вона звернулась вже до Івана: - на яке світло треба переходити дорогу?
- На зеленое.
- В автобусах, тролейбусах і трамваях треба що робити?
- Уступать место бабушкам, инвалидам и пассажирам с детьми.
- Матюкатись це що?
- Плохо.
- О! Дивіться, який здібний. Теоретик! – сказала вона з долею іронії. – Тут його вчити нема чого, потрібна практика.
- Практыка?! – здивовано спитав Іван і тут же змінив позицію: - Знаете, я ж в этом ничего не понимаю. Лучше поучите меня манерам без вот этого всего, по книжке какой-нибудь.
- Все, Йване, не відвертишся, - сказала Оксана.
- Все рівно в місто виходити доведеться, - додав Микита. – А мо ще й знайомих зустрінеш, так взагалі урок три в одному.
- До речі, намагайся говорити українською, - нарешті хоч щось сказав Роман.
- Да я знаю всего десять слов! – обурився Іван. – Да и вас не всегда понимаю, что вы от меня хотите? Если так хотите, отучить меня материться, то хотя бы скажите, что мне говорить вместо этого!
- Колоколкол?
- Это не слова были, а такая цензура, - сказав Іван, знизавши плечима.
На декілька хвилин знову запанувала тиша, лише з вулиці чулися якісь незрозумілі звуки, на які ніхто не звертав уваги. Іван поставив питання так, що ніхто якось не зміг одразу на нього відповісти.
- Ну, ахуеть ситуация… - тихо пробурчав Брагінський.
- Кажи краще, - на цьому місці Леся зробила велику паузу, після якої видала: - „очманіти”.
Тут всі почали сміятися, крім Івана, який не міг нічого зрозуміти.
- А, замість „блять”, „ой, лишенько”? – спитав Слава, той що фарбований, з явною насмішкою.
- Буде говорити як той, хто складає таблички в „Сільпо”, - прокоментував В’ячеслав. – „Не кладіть пляшки, а то буде лихо”.
- „Повертайте візки на місце, бо інші покупці засмутяться”, - додала Оксана, ледь стримуючи, щоб не засміятись сильніше.
Іван ніяк не міг зрозуміти, що тут смішного. Тим більш, його голова була зайнята усвідомленням того, в яку халепу він втрапив і які страшні муки йому доведеться терпіти.
- Леся, Степан, - сказав Микита наказовим тоном, - прогуляйтесь з Іваном по місту, покажіть пам’ятки культури та шлях до найближчого „Сільпо”. Ясно?
- Так, сер! – сказала Леся, вставши з дивану.

***

Вони гуляли по місту вже приблизно дві години. Що було дуже дивно і не могло не хвилювати Степана, так те, що Леся знала про Львів набагато більше. Здавалось, зупинити її біля будь-якого будинку і вона вмить розкаже тобі якого року він побудований, хто був архітектором і що в шістдесятих роках там жив Василь, близький друг сусіда її троюрідної бабусі по батьковій лінії. Степан практично весь час мовчав. Поруч з нею, йому здавалось, що це не він прожив в цьому місці все життя, а вона. Адже, хоч Степану і остогидли до смерті всі ті стандартні екскурсії, які їм організовувала школа, Леся розказувала все так, що і він дізнався багато нового. І як вона розказувала! Це було так натхненно, так гарно, ніби вона освідчувалась в коханні. Й, можливо, це і було її освідчення.
Іван теж, очевидно, був вражений, адже він вже не був такий хмурий, як тоді, коли вийшов з будинку. Зараз він ніби й розслабився, адже зрозумів, що не все так страшно, як він собі малював. До нього навіть почала повертатись та посмішка. І тепер вона не лякала, а навпаки, виглядала доволі щиро. Хоча, з іншого боку, хто знав, про що насправді думав Іван.
Часом, коли вони зупинялися біля чергового храму і Леся занадто голосно починала свою розповідь, люди зупинялися послухати, очевидно вважаючи її екскурсоводом. В такі моменти самому Степану ставало смішно, адже він і сам часом забував, хто тут гість, а хто корінний житель.
Лише на зворотному шляху, коли мова йшла про те, хто де живе і де найближчий продуктовий, Степан почав говорити. Але і ті слова він говорив обережно, адже досі не міг відійти від тих думок, що нахлинули на нього після почутого. Він боявся щось додавати, адже йому його ж слова здавалися надто прозаїчними та сухими.
На горизонті вже можна було побачити знайомий будинок, що знаменувало закінчення прогулянки, як сталася зовсім неочікувана зустріч. Івана покликала якась дівчина:
- Хей, Іване!
Всі троє озирнулися і побачили Іванку, які всі знали лише по фотографіям. Тут у Брагінського спрацювало бажання якомога швидше втекти, але йому не дозволили.
- Привіт, Йване! – сказала вона, підійшовши ближче до них. – Рада, що хоч ти лишився, а то всі роз’їхалися.
- При-віт, - сказав Іван криво посміхнувши і кинувши на Лесю і Степана погляд а-ля „рятуйте, вмираю”.
- Ну, як в тя життя?
- Нормально, - відповів він, намагаючись дати зрозуміти, що він не хоче говорити.
- Щось ти сьогодні якийсь дивний. А хто... – хотіла сказати вона, але відразу ж була перебита Лесею.
- Розумієш, у нього просто горло болить, - сказала вона, зрозумівши, що нічого гарного з цього не вийде.
- Ага, - кивнув Іван.
Після цього Леся взяла хлопця під руку і вони поспішили піти назад. Степан теж пішов за ними, але перед тим все ж таки сказав:
- Вибач. До побачення.
Іванка ще кілька секунд здивовано дивилася вслід компанії. Зайвим буде казати, що вона була здивована такою поведінкою. В решті решт, придумавши якесь не дуже правдоподібне пояснення цьому, вона пішла по своїм справам.
Коли невеличка компанія з трьох осіб пройшла вулицю, чергову розповідь Лесі перебило її ж власне ім’я, яке пролунало десь недалеко. Повернувшись на звук, дівчина, а також Степан і Іван помітили зграю косплеєрів, яка, розтягнувшись по тротуару, крокувала їм на зустріч.
- Ну а що? У мене квартира і так від ремонту страждає, ще не вистачало б, щоб ми її повністю розгромили. Ось, пішли теж прогулятись, вас заодно пошукати, - відповів Роман на здивований погляд Степана і Лесі.
- І, доречі, швидко знайшли! – вставив Слава, то, що В’ячеслав.
- А, я вже була подумала, що ти їх вигулювати повів, - зробила спробу пожартувати Леся.
- Якщо чесно, то так воно і є, - вже тихіше додав Роман, прокашлявся, і звичайним голосом продовжив: - так що там у вас, як успіхи?
- Та ми тут вже до «Сільпо» збирались звертати, та якось не дійшли… - відповів Степан, чухаючи потилицю.
- Ну так чого ми паримося? – задала питання Оксана. – Навколо купа магазинів! Посилаємо Івана за хлібом.
Заперечень ні у кого не було, навіть у Івана, який відніс це завдання до розряду «з легких». Тому вже через декілька хвилин Іван стояв з пафосним обличчям, гордо тримаючи гаманець в правій руці. Біля нього стояв Микита, як мудрий наставник коло свого учня перед важливим боєм. На задньому плані героїчність, серйозність і пафосність картини псували Слави, які ніяк не могли припинити сміятися.
- Ти готовий? – спитав старший Васянович з награною серйозністю.
- Да, - сказав Іван, але тут же виправився: - то есть, так.
- Ти пам’ятаєш своє завдання?
- Так, - знову відповів Брагінський і додав з ледь помітним акцентом: - купыты батон.
- О, Боже, - не могла втриматись від того, щоб не вставити свої п’ять копійок Катерина, - як же ж так він нас покидає!?
Сказавши це, вона театрально приклала зап’ястя до лоба. Молодший Васянович, зрозумівши, що не можна впускати момент, перестав сміятися і додав:
- А чи вернеться він додому!? Чи буде Бог настільки милостивий, що дасть йому шанс знову побачити нас і пригорнути до серця свою кохану.
Після цих слів, він вказав на Русю, яка, здивована такою увагою до себе, видала:
- А шо я?
І знову всі засміялися, навіть Іван і той не міг залишатися спокійним в цій ситуації. В решті решт, Микита, після спроби всіх заспокоїти, сказав Брагінському, щоб той вже нарешті пішов і купив той батон.
Зітхнувши, він все ж таки зайшов в продуктовий. Його вже давно не було, а Слави ніяк не могли заспокоїтися. Уже навіть Оксана, Катерина та Леся перестала навіть посміхатися, а у хлопців була просто істерика. Здавалося, що вони навіть завтра і післязавтра будуть згадувати ці „проводи за батоном”.
Минув час, багатьом, а особливо Степану, який ніяк не міг заспокоїтися, що пропадають такі дорогоцінні хвилини, в які він не їсть, не спить і не зайнятий тяжкими думами про долю сучасного суспільства, вже набридло чекати. І от, пафосно відчинивши двері, Іван вийшов з продуктового.
Підійшовши ближче до компанії, він переможно підняв батон вгору, хоча й самому хотілося сміятися від абсурдності ситуації. Ще ніколи похід в магазин за хлібом не обертався такою трагікомедією.
В’ячеслав голосно плескав в долоні, з іронією дивуючись такій винахідливості та сміливості Івана. Раптом, все обірвала, здавалося б, зовсім не в тему сказана Романом фраза:
- Сьогодні щось на диво яскравий захід сонця.
Після цього Микита захвилювався. Намагаючись зберігати спокій, що в нього не дуже виходило, він сказав:
- Стоп, як захід? Котра година?
- Деся так дев’ята, - сказав Степан, навіть не подивившись на годинник.
- Люди, Івану ж вже треба буть дома! – вигукнув Станіслав, який, очевидно, зрозумів причину хвилювання Микити.
- А хіба б тоді його мати не дзвонила через кожну хвилину запізнення? – здивовано спитав Степан.
Іван, згадавши, що у нього ще й телефон є, опустив вільну від батону руку в кишеню. Через п’ять секунд пошуку він витягнув звідти стареньку чорно-помаранчеву Нокію і сказав:
- А зарядка-то кончилась.
В мить, Микита, зрозумівши, в наскільки велику халепу вони потрапили, взяв Івана за руку і потягнув його в сторону, де повинен був знаходитися будинок Ковтунів.
- Швидше, тобі ж тільки гірше від цього запізнення, - підганяв Брагінського хлопець і, згадавши, що личило б ще й попрощатися, звернувся вже до компанії: - До завтра!
- Що будеш робити!? – крикнув Степан їм навздогін.
- Що-небудь, та й придумаю! – відповів він і, разом з нашим горе-попаданцем, зник за найближчим рогом.
На щастя, довго бігти не довелося і хлопці були біля під’їзду. На жаль, коли вони вже заходили, Микита почув краєм вуха від бабусь, що „ось, вернувся, а то вже всі на голові стоять, шукають”, що означало, що запізнення Івана на якусь годину-півтори не лишилося без уваги. Звичайно, адже Івасику в десять годин треба вже іти спатоньки, а якщо він так пізно буде вертатися додому, то не встигне почистити зубоньки, вдягти піжамоньку та послухати казочку на ніч.
Не встигли вони і подзвонити в двері, як з квартири вибігла тітка Ольга і кинулася обнімати свого синочка. Проте, ця мить, з якої можна було б писати „Повернення блудного сина”, тривала недовго.
- Боже, де ти так довго ходив!? – спитала вона таким тоном, ніби в неї скоро почнеться істерика. – Вже сонце заходить, а тебе нема. Чому не відповідав!? Я ж казала тобі, не гуляй так довго. Я ж не знаю, де ти є. А раптом з тобою щось сталось! Раптом би тебе машина збила, або що. Ти ж подумай, як я за тебе переживала!
Цей крик материнської душі перервав чийсь чоловічий голос:
- Знайшовся, значить.
В мить, з квартири вийшов високий чоловік, років приблизно сорока. На жаль, Микита не встиг повідомити Івана, що у нього окрім матері є ще й батько і що цього самого батька Іван бачить раз на три місяці, через те, що пан та пані Ковтун вже десять років, як розлучилися. Потрібно сказати, Іван і до тої події виховувався в основному матір’ю, тому це не сильно відбилося на ньому, він і без того рідко бачив його. Проте, тітка Ольга дуже переживала, що дитина росте без батька, тому активно намагалася знайти йому заміну, проте не дуже вдало.
- Можна подумать, сильно загуляв, - з якоюсь долею знущання сказав він. – Я ж казав, що вернеться, а ти, як завше, здійняла ґвалт, ніби він без вісти пропав.
- Тобі просто завжди було все рівно на нього, - відповіла йому мати на диво холодно, кинувши на того зневажливий погляд.
- Сама ж йому гірше робиш!
- Не починай хоча б при дитині!
- Пф, дитина, - пробурмотів він. – В армію скоро, а все „дитина”.
З цими словами, він попрямував до сходів, не попрощавшись ні з тіткою Ольгою, ні з Іваном, а лиш, перед самим своїм відходом кинув щось на зразок: „І не гуляй більше до пізна, а то знов мені прийдеться через місто пертися”. Можливо, він не був гарним батьком, але і він був в дечому правий, Ольга занадто сильно переживала за сина і таке виховання не може кінчитись добром.
Весь цей час, Іван спостерігав за цією картиною з обличчям а ля „Що тут взагалі відбувається?”, але, в принципі, останнім часом він завжди перебуває в такому стані. Микита ж більше розумів суть ситуації, але все ж таки був здивований.
- Так де ти ходив? – вже більш спокійним, але все одно схвильованим голосом спитала Ковтун.
- Ем, - протягнув Іван, подивившись на Васяновича поглядом а ля „Чого стоїш? Рятуй мене”.
Микита, схоже, зрозумів його становище, тому, зупинившись на першому та найреалістичнішому виправданні, яке прийшло в голову, він сказав:
- Пані Ковтун, можна з вами поговорити? Це просто дуже особиста справа..
Зайве казати, що вона була здивована, що на її питання відповідав не її син, а Микита. Проте, він входив в коло тих людей, яким вона могла довіритися, адже хлопець мав гарну репутацію, на відмінну від свого брата, тому не дуже впевнено, але погодилась.
Васянович непомітно прошепотів Іванові, щоб той пішов мити руки. Коли Ковтуни зайшли в квартиру, той озирнувся і закрив за собою двері.
Тяжко зітхнувши і, переконавшись що Брагінський-Ковтун уже в ванній, почав:
- Ви, мабуть помітили, що ваш син останнім часом дуже дивно себе поводить. Мало говорить, більшість часу проводить у себе в кімнаті, пізно приходить додому, неохоче їсть...
- Ні, - перебила його тітка Ольга, - ось апетит у нього навпаки покращився.
- Справді? Ай, та не важливо. Отже, Вам мабуть, цікава причина такої поведінки. Мушу Вам повідомити, хоч Іван і старається це зберігати в секреті, але Ви, як мити, просто повинні це знати. Ваш син поводить себе так через те, що... закохався.
Хоч Микита і мав багато часу на те, щоб придумати виправдання, але цю версію він пропрацював до кінця, тому своїм словам дивувався не менше тітки Ольги, яка перебувала просто в шоці від почутого.
- Він просто дуже соромиться своїх почуттів. Особливо він боїться, що Ви його не так зрозумієте. Тому прошу Вас, не засуджуйте його, він і так перебуває в стані глибокого стресу. Рано чи пізно це повинно було статися, особливо зважаючи на вік.
- І в кого ж? – тихо спитала вона здивованим голосом. – В кого ж він закохався?
- В Русю, - на автоматі видав Микита, навіть не встигши зрозуміти, що сказав. – Вона не раз була у вас, Ви її, напевно, бачили.
Потрібно сказати, Микита мав просто дар брехати напрочуд правдиво. Здавалося б, що найбільша дурниця з його вуст виглядала непорушною істинною. Навіть зараз, придумуючи все по ходу розмови, він ніяким чином не видавав себе.
- Боже, невже мій Івасик... – прошепотіла вона.
Саме в цю мить, Іван закінчив мити руки і вийшов в коридор до своєї матері. Через те, що він не був попереджений, він нічого не чув і просто не міг знати, що виявляється до безтями кохає Русю.
- Ну, мені вже час додому, - сказав Микита і пішов, знову покинувши Івана з його коронною фразою „Піду краще спати”.

***

Поки в будинку Ковтунів розгорталася справжня драма, компанія вже давно розійшлася по домівках. Окрім, звичайно Лесі, для якої захід сонця не значив майже нічого. Порушуючи традицію останніх тижнів, сьогодні вона не тягнула Степана на прогулянку, прикриваючись своїм „доведи, а то заблукаю”. Вона чудово розуміла, що хлопець і так находився за день, та і екскурсію доведеться проводити ще і завтра, і післязавтра, і після післязавтра, адже за дві години так все і не покажеш. Цього разу, Леся просто запропонувала провести Степана до його дому. Той лиш віджартувався, що не личить леді проводжати додому джентльмена, але не відмовив, бо у самого було до неї декілька питань, на які йому дуже хотілося знати відповідь.
Йшли недовго, але ще кілька хвилин просто стояли біля під’їзду, бо ніяк не могли завершити розмову. Степан сам дивувався, що з Лесі такий гарний співрозмовник, адже вона здавалась йому занадто легковажною. Він все намагався відтягнути момент істини, знайшовши для себе виправдання в тому, що питання буде просто не по темі розмови. І от, раптом, з уст Лесі пролунала та сама фраза, яка означала кінець діалогу:
- Тобі ж, мабуть вже час.
Хлопець не відразу зрозумів про що йде мова, але дуже скоро до нього дійшло, що вже дійсно пізно.
- А, так, мабуть.
Після цих слів він поліз в кишеню піджака, який носив тільки через наявність тих самих кишень. Він дуже довго щось шукав, чувся дзвін копійок та давно відірваних, але досі не пришитих пластмасових ґудзиків. В результаті, Степан, перевіривши все раз двадцять, повідомив:
- Ну, як завжди. Я знову забув ключі вдома, а мої батьки мають повернутись тільки завтра.
- Ну ти й даєш, - сказала Леся, посміхнувшись. – Невже джентльмену слід часто забувати свої речі вдома.
- А може я і не джентльмен, а леді й мені личить забувати про такі дрібниці, як ключі, - продовжив Степан в тому ж тоні театральних діалогів.
Так вони провели ще якийсь час, вирішуючи, що личить леді, а що не личить та всіляко перекручуючи поняття „джентльмена” і „леді”. В решті решт, дійшовши висновку, що Леся більше джентльмен, ніж леді, а Степан більше леді, ніж джентльмен.
Коли ніби тема вичерпала себе, хлопець просто не міг не скористатися такою можливістю та... не скористався. В його свідомості раптом пробудилося вже давно дрімаюче питання.
- Знаєш, тобі не здається, що Львів стає не тим, чим він є?
- Що ти маєш на увазі? – здивовано запитала Леся.
- Культура, - продовжив думку він, ніби й забувши, що дівчина народилася й прожила все життя в Києві. – Львів носить звання „Культурної столиці”, вважається культурним центром України. Проте, поглянь хоча б на нашу „компанію”, чи можна їх назвати культурними? Чи відповідають вони тим стандартам, що були поставлені невідомо коли і ким, як зразок поведінки? Ні, я не хочу їх образити, не подумай, але ж хіба хтось з них, хіба ми самі є культурними? Проте, ніщо не береться нізвідки. Тоді відки ж тоді таке високе звання нашого міста? Невже воно дане несправедливо?
- Ти не зовсім правий, - на диво серйозно відповіла Леся. – Щоб там не було, ти просто не знаєш безкультур’я, жив би ти в моєму районі, давно б зрозумів це. Можливо, культура і справді не в найкращому стані, але місто ваше заслужено носить це почесне звання. Настільки заслужено, що ніхто, як Львів цього не заслужив!
Хлопець лиш з цікавістю дивився на дівчину, він відчував, що зайве щось питати, от-от вона все скаже сама. Проте, йому вже і самому ставало якось ніяково від того, на що він взагалі розраховує? Що він чекає від тої відповіді?
- Знаєш, - продовжила вона, починаючи відходити від теми, - я вперше боялася сюди їхати. Не тому, що це інше місто і не тому, що я його зовсім не знала, навпаки, після розповідей дядька Андрія я навіть занадто гарно його знала, але було страшно. Боялася, що картина, продумана мозком, буде неправдивою, що все розвіється, тільки но я вийду на вулицю. Тоді все пройшло гарно, але мені все одно здавалося, що мені тільки так пощастило. Знаю, це звучить смішно, але я одночасно і намагалася скористуватись кожною можливістю вибратися сюди, і боялася знову опинитися тут. Знав би ти, скільки разів я прослуховувала ці екскурсії! Нормальній людині вже давно б набридло, а мені – ні. Очевидно, зі мною щось не так.
Вона усміхнулася і поглянула кудись вгору, ніби відводячи погляд, але при тому не маючи бажання його опускати. Степан все ще мовчав, от він і отримав питання на перше своє питання, вона розкаже все сама, головне – не заважати і слухати.
- Але максимальний час, на який я лишалася – це тиждень. Більше мені було вже страшно лишатися, страшно було і заводити друзів, адже раптом вони б не виправдали очікувань. І от, я познайомилась з тобою. Боже, знав би ти, як я була рада! Ти дійсно був тим, хто розвіяв мій страх, не розвіявши романтики. Дякую, завдяки тобі я, нарешті, почуваюся тут по-справжньому вільною. Ти просто ніби справді той самий ліричний герой, що я його собі малювала в уяві, а під час цієї розмови я просто ще більш впевнилася в тому.
Для Степана ця відповідь була трохи неочікуваною, але він підсвідомо розумів, до чого вона веде, тому навіть трохи розчарувався в тому, що причина такої прив’язаності виявилась настільки банальною.
- Я просто закохана, - промовила Леся свій завершуючи акорд в цьому монолозі.
- В мене? – питав хлопець, будучи вже зовсім впевненим в її відповіді.
- Ні, - сказала вона, таємниче усміхнувшись.
От це стало для нього несподіванкою. Як так, адже вона сама вела все до цього? Хлопець лиш здивовано кліпав очима. Він і сам не розумів своїх почуттів. З одного боку, він був радий, що все виявилося не так банально і що він отримав відповідь. Але з іншого, він почувався так, ніби йому тільки що обірвали останню надію.
Він не встиг навіть подумати про те, щоб задати зустрічне питання: „А кого ж тоді?”. Леся, глянувши на екран мобільного телефону, сказала вже в своїй звичній манері, але все з тими ж нотками романтики:
- Ой, ти звиняй, але мені вже час. До завтра.
Вона знову усміхнулась і повільно пішла в сторону свого будинку.
- Бувай! – попрощався Степан вже услід їй.
Він дивився на неї, чекаючи поки вона зникне за рогом. Втративши її з поля зору, він зрозумів, що вона теж не може бачити його, тому дістав з кишені свої ключі, вже подумки сумніваючись, чи варто було взагалі казати, що він залишив їх вдома.

***

Роман, повернувшись додому, застав квартиру пустою, що було дивно, адже батьки вже давно мали повернутися. Проте, все пояснювала записка, залишена на найвиднішому місці:
Ми з мамою пішли на зустріч випускників. Коли вернемось точно незнаємо.
Пе.Ес.
Забери дрєль у дядька Андрія, все рівно будеш до нього заходити.
Пе.Пе.Ес.
Не забувай більше мобілку.
Роман скептично оглянув записку. Не довго думаючи, хлопець взяв ручку, яка лежала неподалік і виправив всі помилки в записці. Знайшовши під нею свій телефон, який він, за звичкою забув вдома, він виявив там два непрочитаних повідомлення аналогічного змісту.
Хлопець глянув на годинник, з часу як були відправлені повідомлення минуло трохи менше трьох годин, а йому здавалось, що він вийшов з дому тільки хвилин тридцять тому. Проте, що ж поробиш, добре що хоч ключі він завжди носив з собою.
Зітхнувши, він знову взувся і пішов до відомого нам дядька Андрія. Щоб не було ніяких питань, відразу повідомляю, що він людина дуже комунікабельна, навіть занадто. Тому, проживши у Львові приблизно п’ятнадцять років він знав більше людей, ніж ті, хто жив там все життя. Дядько Андрій був просто унікальною людиною, адже тільки за п’ять хвилин розмови ставав майже будь-кому мало не найкращим другом. Батько Романа, зважаючи на своє активне життя, не виняток. Хоч Андрій служив охоронцем в тому ж магазині що й він менше місяця, та і то тимчасово і лише ночами, він знав в обличчя майже весь колектив.
Поки Роман повільно йшов за дорученням батьків, сам дядько Андрій активно збирався на нічну зміну. Потрібно сказати, його сестри, тобто матері Лесі та Дарини, нічого не знали про те, що він підробляє і зі спокійною душею відправляли доньок до нього, впевнені в нагляді. За Дар’єю нагляд і не потрібен був, вона і так дуже рідко виходила на двір, а як виходила, то погано було і їй, і всім оточуючим. А от Леся була іншим випадком, бувало, вона приходила за північ, бо просто вирішила обійти іншою стороною. Проте у неї з дядьком були добрі відносини, та й вона сама була дівчиною порядною, гуляла допізна чисто з естетичною ціллю. От і виходило так, що вона прикривала його, а він прикривав її, а Дар’я просто намагалася не лізти в чужі справи.
- Все, - мовив дядько Андрій племінниці, одягаючи пальто, - я йду. Повернусь завтра, десь опівдні. Чуєш?
- Ага, - протягнула вона, набираючи чергове повідомлення.
- Двері закрий, але ключ витягни, як Леся прийде, то сама відкриє. Чуєш?
- Ага.
- І як прийде, скажи їй, що скоро халява закінчиться, бо її мамі не подобається, що вона тут з хлопцями гуляє. Хоча ні, краще я передам. Чуєш?
- Ага.
- Ще тут у мене знайомий хотів дриль позичити. Казав, що прийде його син, хоча швидше вже завтра вранці, бо пізно. Як прийде, впусти. Дриль в кладовці. Чуєш?
- Ага.
- Ну, я пішов, зачиняй.
Після того він пішов, голосно гримнувши дверима, але Дарю те мало хвилювало. Вона лиш краєм вуха чула щось про дриль і Лесю, проте по звичці не надавала тому значення, адже звикла, що вони все вирішують самі, а її втручання зайві.
Минуло небагато часу, але Роман встиг розминутися з дядьком Андрієм і йшов до квартири з повною впевненістю, що як там не буде його, то буде хоча б Леся і конфлікту йому вдасться уникнути. В решті решт, все просто, прийти й забрати, що може статися?
З якоїсь причини, двері під’їзду були навстіж відкриті. Очевидно, вантажники заносили щось і забули зачинити двері, але Роману було якось все одно, до того ж, так йому не довелось дзвонити в домофон. Йому хотілося просто якнайшвидше завершити справу і піти додому, ніби ж просте і природне бажання, чи не так?
Коли двері квартири йому відчинила Дарина, а не хтось інший, він був дуже неприємно здивований і це почуття, потрібно сказати, було взаємним.
- Чего пришел? – прошипіла вона, навіть не привітавшись.
- Не прийшов би, якби не послали, - таким самим тоном відповів хлопець.
- Конечно, своей же головы нет, как скажут, так и делаешь!
Одна ця фраза вже почала виводити Романа з себе. Такої образи він терпіти не міг, але на цей раз здоровий глузд поборов прагнення відповісти образою на образу.
- Так, ми обидва хочемо, щоб мене тут не було, тому просто віддай мені дриль і я піду.
- Раз надо, сам возьми, - сказала вона, відступивши від дверей і вказавши в сторону комірчини. – Где-то в кладовке.
Роман незадоволено фиркнув, але нічого не сказав. Він спокійно пішов у вказану сторону і, після недовгих пошуків, знайшов ту саму комірчину.
Дар’я була здивована відсутністю реакції, тому чисто інкстинтивно, навіть не подумавши як слід, вирішила, що варто напакостити ще більше. Коли Роман зайшов в те тісне приміщення, яке слугувало складом різного мотлоху, і почав шукати серед того всього потрібну йому річ, двері зачинилися і Роман почув, як щось лязгнуло. Він штовхнув двері, але відразу ж зрозумів, що Дар’я зачинила їх на клямку.
- Хей, - гукнув він, - відчини.
Ніякої реакції не було. Він кілька разів гукав, але він й сам розумів, що марно. В решті решт, він просто почав виходити з себе, все те, що він намагався стримати весь цей час знову вилилося в потік все можливих прокльонів. Проте, навіть після цього реакції не було. „Тішиться, падло,” – промайнуло в його голові.
Й справді, коли Роман був замкнутий у тісному й темному приміщенні, Даря почувала себе переможцем і всі слова хлопця лише додавали їй впевненості.
Спочатку, він хотів просто вибити двері, але, подумавши, а перед тим зробивши кілька невдалих спроб, Роман зрозумів, що тоді він завдасть збитків дядьку Андрію, з яким той не хотів сваритися. Він намагався підняти клямку, зачепивши її чимось, але те, що пролазило в щілину не було настільки міцне, а що було достатньо міцне – не пролазило в щілину.
Так він і провів близько півтори години, в перервах між приступами злості намагаючись вибратися. В решті решт, йому просто набридло все це і він повернувся до варіанту з вибитими дверима. З усього можливого розгону, тобто з півкроку, він з усієї сили вдарив ті нещасні двері. Після трьох ударів, все ж таки, незважаючи не те, що була прикручена на п’ять сантиметрів в стіну, не витримала клямка.
Нарешті вийшовши з темної комірки злий і з дрилем в одній руці, він дійсно думав, що приб’є на місці Дарину, яка прибігла на шум.
- Ах, ти ж бісове створіння, - казав він, вже стискаючи кулаки.
- Неужели посмеешь ударить девушку? – спитала дівчина, яка вже десь глибоко в душі почала шкодувати, що зачинила хлопця там.
Ці слова дійсно мали вплив на Романа. І виховання не дозволяло, і власний життєвий досвід. Він сам встановив собі цей принцип і сам поклявся його не порушувати. І от, зараз, після цього випадку, незважаючи на те, що він вважав цю дівчину найгіршим створінням Землі, він просто не міг завдати їй фізичної шкоди.
- Ненавиджу, - прошипів він.
Сказавши це він, пішов до дверей, які на диво були незачинені. Хлопець дуже швидко покинув будинок, по дорозі проклинаючи той самий інструмент, який він так міцно тримав в лівій руці і через який це сталося. Зараз йому як ніколи хотілося податися якнайдалі від цього місця і не вертатися.
Було вже без чверті північ, а він тільки повернувся додому, знову заставши квартиру пустою.

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;

---

Як поЄтеса поЄму писала

Раз жила одна дівчина,
Проста-проста, яких немало,
Й раз захтіла писать вірші,
Про те, що серце хвилювало.

читати далі

Думаєте, про погоду,
Чи про те, писать що може,
Про природу або школу?
Ні, що ви!? Борони Боже!

Пише вірші про кохання,
Про погане й невзаємне,
Хоч сама іще не знає,
Що є біль, а що приємне.

Навіть ні, то був не вірш,
То була ціла поЄма,
Строф приблизно на чотири,
Та то вже її проблема.

Значить там сюжет такий от,
Покохали дівка хлопа.
Покохала й не сказала,
Тому той ніц не второпа.

Та образилась страшенно:
"Я же так тебе кохаю!
Що не бачиш, гад такий от,
Як я плачу і страждаю!?

Я ж тобі "вконтакті" статус,
Нещодавно присвятила.
Ах ти ж падло! Ах, нікчема!"
Так взяла і розлюбила.

Дуже там сюжет трагічний,
І життєвий прям до жаху!
От і другу вже поЄму,
Строчить дівчина без страху.

Там все є ще більш трагічно!
Там все є ще більш життєво!
Ще й поставила три крапки,
Щоб було ще більш чуттєво.

Значить, там сюжет такий от:
Є там хлопець і дівчина,
(Тут традиція є давня,
Писать: "гарна, як калина").

Один одного кохають,
Дуже сильно, до безтями,
Та дуже жорстокий автор,
Керував тими життями.

І сказав безжальний лікар:
"Пані, в вас страшка хвороба,
Рак туберкульозу нирки
Та бронхіт печінки лоба.

Лікувати вас не можу,
Не до того, бач мені,
То ж, звиняй, хоч ви і гарні,
Жити вам лише три дні".

І заплакала дівчина,
Що так мало в світі жити,
Та і кинулась до річки,
Щоб з життям тим покінчити.

Хлопець кинувся до неї.
Відмовляти? Ні, ну як так?
Він себе убить не проти,
Залить кров'ю свій піджак.

Він там їй довго казав щось,
Довго з нею він прощався,
А, як пафос закінчився,
Ложкою убить ся взявся.

Як писала ту поЄму,
Свою фішку показала,
Не поставила ті букви,
Що сама іще не знала.

Викинула всі-всі коми,
Крапок ставила по п'ять.
Так вона всім показала,
Що нелегко так писать.

В інтернеті всі писали:
"Аффтар пишеш харашо!
Не сматри на те ашипки,
Проду, продочку, исчо!"

Та вона те вже не чує
(Тут, для рими, вставлю "кригу").
Вже не пише ті поЄми,
А всерйоз взялась за книгу.

Від автора: Цей вірш не був написаний з метою когось образити. Це просто привід посміятися над розповсюдженими штампами та помилками. Якщо помітили помилки, кажіть, проте, якщо мова йде про нерівний ритм, порадьте, як виправити, бо це я і сама бачу, проте не знаю, що з ним робити.

@темы: стьоб, вірш, штампи

---

Вірш про ненависть

Чому, скажи мені на милість,
З тобою мою справу мати?
Чом, забуваючи про щирість,
Тобі не можу заважати?

читати далі

Ти ж нехтуєш не тільки мною,
Не тільки мене зневажаєш.
Та ти із власною дочкою,
Про її права забуваєш.

Ти зневажаєш нашу мову
Й культуру нашої країни.
Таких як ти, повір же слову,
Потрібно гнать із України.

Не те скажу, не так погляну,
І робиш ти з того скандал,
Тебе, повір, я теж прокляну,
Бо ти для світу як вандал.

Моя ненависть дуже щира,
Ніколи я того не знала.
І днина мені та немила,
Коли таку тебе пізнала.

@темы: вірш

---

Особливості львівського косплею (частина 5)

Від автора: Минув рівно місяць, тому, щоб не порушувати режим, вирішено було розділити цю частину.

читати далі

І от, наша компанія знову стоїть біля знайомого вже нам будинку, в якому проживає, проживала і, напевно, в якому доведеться проживати сім’ї Івана.
Потрібно сказати, що ніхто просто не міг пропустити цієї події, напевно, розуміючи, що, якщо зважати на глибокі пізнання мови Івана та на те, як він перші години шарахався від самого слова „Львів”, це буде весело. Микита давав останні настанови Росії, хоча той, очевидно, знаходився в стані „їжачок в тумані”, тому з великим успіхом прослухав основну частину його промови.
- И главное, если спросит что-то, на что ты не сможешь дать ответа, то просто говори, что потом расскажешь, потому что ты сейчас устал и хочешь спать. Понял?
- Ага, - відповів той, киваючи. – Я знаю, как это будет.
- Ну? – спитав він, піднявши одну брову.
- Выбач, я шось притомился…эм… втомился, втулился… нет… спился?
Після цього він, як мала дитина за фортепіано, якій сказали зіграти гамму, а вона, після невдалої спроби, відволікшись, почала просто бахкати по клавіатурі, почав всіма можливими способами перекручувати ту нещасну фразу. При тому так, що навіть Азарову до того було далеко. Від такого знущання над українською мовою, Роман затулив вуха, ледь стримуючись, щоб не дати Івану в морду, інші ж просто сміялися, а В’ячислав навіть дістав мобільний та почав це знімати, і тільки Микита додумався, нарешті, зупинити це знущання з української мови:
- Так, стоп! Просто запомни одну фразу „Піду краще посплю”.
- Пиду краще посплю, - не без акценту, але все ж таки вимовив він.
- Хоча б вже так, - сказав Микита, закотивши очі.
Росія якось нервово зітхнув, не подобалось йому все це. Не зважаючи на те, що йому пояснили, що ніхто його тут не вб’є та дали обіцянку, що Романа будуть стримувати, його уява, опираючись на події початку минулого місяця, малювала до дива неймовірні картини. Івану було б набагато спокійніше з Микитою, ніж йти до тітки Олі, просто тому, що він не знав хто вона така(хоча, як би слухав, що йому казали, то знав би).
- Може досить з ним вже тягатися? – невдоволено пробурмотів Станіслав. – Все ж таки, якщо зважати на моє шляхетне коріння...
- Так, так, - перебила його Катерина, - прапрапрапрабабуся по батьковій лінії двоюрідного племінника першої дружини короля Польського, не нагадуй, набрид вже.
- От тільки не треба з мене сміятися! – ображено вигукнув він. – Між іншим, я справді маю благородне походження. Просто більша частина документів згоріла під час Другої світової.
- Ти ж казав, що Першої? – здивовано зауважила Руся.
- Я ж так і сказав, - викрутився хлопець.
Отже, наша компанія розділилася на дві групи: ті, кому було дуже цікаво (більша частина), та ті, хто дуже хотів додому (тільки Станіслав). Загалом, після довгих суперечок, було вирішено брати тільки тих, хто міг справити гарне враження на матір Івана. Таким чином, автоматом відпали Роман, Катерина та обидва Слави. Також, не пустили Лесю, мовляв, занадто вона „нестримана й гаряча”, якщо Іванова мати занадто добре пізнає її, то може й не дозволити Івану приймати участь в таких заходах, заодно з нею, не пішла й Марія. Окрім них, не пустили й Степана, хоч навіть і не пояснили чому.
Згідно з дуже хитрим планом Микити, вони заводять Івана і залишаються у Ковтунів на чай, де намагатимуться як найдовше затриматись, щоб врятувати Івана від зайвих питань. Вже ввечері, за домовленістю, всі збираються в квартирі дядька Лесі, де детально обговорюють плани на подальше життя.
Наша група з чотирьох людей наближалась до потрібної квартири, а у Івана все частіше билось серце. І от, двері квартири відчинила сама тітка Ольга. Потрібно сказати, Росія був дуже здивований, адже він очікував побачити кого завгодно. Його уява малювала йому найрізноманітніші образи, від інтелігентки, до алкоголічки, від політично нейтральної, до радикально налаштованої націоналістки, від цілком адекватних, до зовсім безглуздих, але вона здивувала його, бо була... цілком нормальною жінкою. При наймі, на перший погляд. До того ж, що дивно, якщо придивитися, то в її рисах обличчя можна було простежити риси його старшої сестри та навіть матері. Звичайно, вона не сильно на неї скидалася, проте щось таке можна було помітити.
Йому вже це все почало здаватися просто жартом і в якийсь момент повинен з’явитись Америка та, сміючись, повідомити йому, що це все – постанова. В наступний момент він би напевно отримав в морду. Проте, якесь внутрішнє чуття казало йому, що це все не так. Все було занадто справжнє, занадто правдиве. Якщо Джонс й справді зміг влаштувати таку виставу, то Росія вимушений буде похвалити його, але перед цим все ж таки дасть в морду.
Коли Іван нарешті відволікся від роздумів, він вже сидів за столом з чашкою чаю, а Микита вже, дуже вміло упускаючи всі неприємності, розказував про виступ. На жаль, його красномовство вичерпалося буквально кількома питаннями, але в них була таємна зброя на ім’я Оксана, яка мала унікальне вміння уникати небажаних розмов та заходити далеко від теми.
- Іване, з тобою щось сталося? – занепокоєно спитала Ольга. – Чому ти мовчиш?
Ось воно, одне з найнебажаніших питань. Іван розгублено подивився на матір, навіть не знаючи, що сказати, адже його словниковий запас не був дуже багатим, але, на щастя, як раз в той момент на трибуну вийшла Оксана.
- Ой, а Ви знаєте, чомусь майже всі весь час мовчать! От він мовчить, Степан мовчить, той що Микитин однокласник, ви всі його знаєте, Марія мовчить, це та, яка на піаніно грала, он навіть Руся мовчить!
Дівчина, ніби підтверджуючи слова Оксани, почала невпевнено кивати.
- І навіть Роман і той не говорить майже, а тільки виправляє, - продовжувала вона. – От знаєте, Роман – прекрасний хлопець. Він і сильний, і розумний. А знали б ви, як він історію гарно знає! От мені ще розказували, що коли ще в них старий учитель історії був, Стефан Болеславович. Зануда такий, на його уроках майже всі засинали. Його ще звали Штефан Штефанович за те, що він дуже сильно шепелявив. А знаєте, от ми сміялися, але коли людина шепелявить, то це ж насправді дуже великі проблеми в людини! От, наприклад, у маминого брата був знайомий, я вже й не пам’ятаю, як його звали, чи то Сергій, чи то Андрій, але то не важливо. Так значить, він на радіо працював, а одного разу впав зі сходів, щось собі пошкодив і після того став сильно шепелявити. Його мало не вигнали з роботи. Потім, ще йому якусь операцію робили. А знаєте, там ніби нічого такого й не зробили, але так дорого!..
Отак, повільно, але цілеспрямовано, вона і зайшла так далеко від початкової теми, що й важко було згадати, з чого все починалося. Що сказати, вона вміло впоралася зі своїм завданням.

***

Тим часом, в хеталійській Москві, Білорусь, яку наш Іван все ж таки пустив, і Японія, який просто так повз проходив, спостерігали дивну картину: Іван, притиснувши до себе подушку, раз у раз набирав на телефоні номер, примовляючи „Мамо, матінко, ну, візьми слухавку”, але кожного разу чув жорстоке „Номера не существует”. При цьому, він ледь стримував сльози. З кожним разом, йому ставало все страшніше, але він продовжував набирати. В решті решт, не додзвонившись ні мамі, ні друзям, ні взагалі комусь з тих, чий номер він знав, Іван не витримав і, відкинувши слухавку, скрикнув:
- Що значить „не існує”!?
Після цього він, ще сильніше притиснувши до себе подушку, забився в куток та почав тихо плакати, закривши обличчя тією самою подушкою.
Від таких дій з боку Росії, спостерігачам стало якось не по собі. Така поведінка для нього була не те що дивною, навіть просто недопустимою. Навіть Білорусь, яка звикла до рішучих дій, зараз не наважувалася до нього підступити.
- Що з ним? – прошепотів Японія, інтелігентно поправляючи пов’язку на оці (землетрус же, якщо хтось забув).
- Не знаю, - відповіла Наталя, з подивом дивлячись на те, що мало вигляд росіянина.
Нарешті, білоруска отямилась від шоку та звернулась до Івана:
- Ваня, что с тобой? Кому ты звонил?
Іван, почувши, що до нього звертаються, підвів заплакані очі та сказав:
- Пані, мо-мо-можна за-за-задати пи-питання?
Наталя, від того, що її улюблений брат раптом чисто заговорив на мові сестри, з якою у нього часом складалися напружені відносини, здивувалася ще більше. Вона невпевнено кивнула, а той, намагаючись заспокоїтися, подовжив:
- Д-де я? І х-х-хто ви?
Хронічна амнезія? Наслідки тижневого запою? Вдарився головою? Чи може щось гірше? Такого з Іваном досі не траплялося, принаймні, Наталя такого не пам’ятала.
- Ты у себя дома, тут, в Москве, - відповідала вона, не приховуючи здивування. – Я твоя сестра – Наташа.
- Москва? Наташа? – перепитав хлопець.
Його найгірші здогадки справдилися. Він нервово засміявся, так, що здавалося, що він от от знову заплаче.
Тим часом, Японія трохи відійшов від культурного шоку. Звичайно, він не був з дуже хитрих, але все ж таки невідомий інстинкт підказував йому, що потрібно використати ситуацію.
- Россия-сан а не могли бы Вы…
Але йому не судилося завершити фразу, адже хлопець, почувши, як до нього звертаються, вигукнув:
- Ні, ні, ні! Ви помиляєтесь, я не Росія!
Японія тільки здивовано кліпав очима, а Білорусь, яка не була така вразлива до дивної поведінки, а також краще розуміла, що він каже, спитала:
- Кто же тогда ты?
- Іван, - він злякано підвів погляд на присутніх та продовжив, - Ковтун. Громадянин України, львів’янин.
Японія з Білорусією з нерозумінням подивились одне на одного. Вони й не знали вже, що робить, а Іван тим часом знову почав ревіти. В решті решт, до голови білоруски прийшла світла ідея і, поки японець намагався вмовити хлопця підписати якісь папери, вона взяла в руки телефон та набрала номер єдиної людини, яка, на її думку, могла владнати ситуацію – України.

***

Проходила година, друга, було десь приблизно без п’яти п’ять годин вечора, чай був вже тричі випитий, печиво з’їдене разом з пачкою, а Оксана все не закінчувала свою історію. Пані Ковтун, через те, що була людиною зразкової культури просто не могла перебити дівчину, а іншим це, хоч і до жаху набридло, було лиш на руку.
- Отже, тоді вони повернулись до готелю, а там їм сказали, що вже вся турбаза на вухах стояла, поки їх шукала. Після того випадку, вони завжди дивились прогноз погоди, перед тим, як піти в гори.
Після цих слів, дівчина замовкла. Спочатку, ніхто і не зрозумів, що вона нарешті закінчила говорити, але, після хвилинного мовчання, Микиту, який вже встиг заснути, штовхнула в бік Руся і він, не розібравши ситуацію, вигукнув:
- Ну, нарешті!
Помітивши, що своїм вигуком він привернув увагу всіх присутніх, він вирішив, що час вже залишати Івана самого. Тим більш, що зловживати гостинністю Ковтунів не варто було. Він одразу ж повідомив всім про те, що час вже йти. Тітка Ольга, ледь стримавши „Як шкода, що ви нарешті йдете”, проводила всіх трьох, доки Оксана раптом не згадає історію з життя, яку не встигла повідомити під час монологу.
В решті решт, вона, зітхнувши, повернулася до свого сина, який весь цей час сидів на місці, подумки проклинаючи всіх за те, що так рано його покинули.
- Ой, щось ти зовсім зблід, - сказала тітка Ольга, подивившись на Івана. – Ти нормально себе почуваєш?
- Піду краще спати, - випалив одну з п’яти завчених фраз Іван і покинув кухню, йдучи до свого ліжка, місце розташування якого, на щастя, йому повідомили.

Минуло трохи більше години, в квартирі дядька Андрія, зібралася вся банда з десяти чоловік. Табуреток катастрофічно не вистачало, тому Славам довелись розміститись на підвіконні, Катерині на колінах Микити (хоча, він був проти, бо та своїм бюстом закривала йому огляд), а Роману підпирати собою стінку. Степан, як завжди, вдавав сплячого, Оксана намагалася привернути увагу Романа, що той вперто ігнорував, Слави про щось пошепки перемовлялися, що додавало турбот Микиті, а Руся й Марія, по своїй звичці, мовчали. Леся, вирішивши взяти на себе обов’язки лідера, не так пафосно, як це хотів зробити Микита, але розпочала:
- Ітак, шо нам з ним робити?
- Я пропонував, - з непомітною долею жарту, відгукнувся Роман.
- Гуманний варіант, - перебила його Леся.
- Елементарно, - виглянувши з-за Катерини, сказав Вася, той що Микита, - потрібно просто його перевиховати. Зробити, можна сказати, з нього зразкового львів’янина, яким він був.
- Це і так ясно! – сказав В’ячеслав. – Вася, кажи по суті.
- Я і казав по суті, - трохи ображено відповів той. – Треба його заново мові вивчить, місто показати, познайомити з однокласниками, родичами та друзями, нагадати старі звички. А, оскільки він всерйоз вважає себе Росією, то доведеться...
- Я зрозумів, - відповів Роман, хитро усміхнувшись. – Хто ж як не я.
- От тільки не перестарайся! – відгукнувся Степан, який весь цей час уважно слухав те, що говорять. – Зразковий не значить стереотипний.
- Не хвилюйся, Степане, - заспокоїла його Леся. – Іван то Іван, щоб там не сталося, звички Романа він не перехопить.
- Ти не знаєш Романа, - буркнув Степан. – Згадати хоча б випадок зі Стефаном Болеславовичем...
- А що це за випадок? - поцікавилась Леся.
- Ой, знаєте, я зараз... – вже хотіла розпочати історію Оксана, але була перебита синхронним вигуком Русі, Катерини й Микити „Не треба!”.
- Потім розкажемо, - сказав, вже спокійнішим голосом Микита.
В коридорі почувся якийсь шум, то повернулись додому дядько Андрій, разом з Дариною, не дуже любимою двоюрідною сестрою Лесі з Харкова. Чулися в основному тільки гучні скарги останньої на те, що до неї тут відносяться якось не так, говорять тут якось не так і взагалі „город у вас какой-то нє такой”. Після недовгого шарудіння, обидві персони з’явились на кухні, дядько Андрій з пакетом з продуктами в руці, а Дарина без нічого.
- Нет, ну я тебе говорю, что они все там на меня косились! – ображено казала дівчина.
- Навіть не знаю чому, - з іронією зауважив Андрій. – Чи то від того, що ти голосно доводила переваги Харкова над Львовом, чи то від того, що ти хвалила комуністичний режим.
- От только не надо опять! – сказала вона, ображено надувши губи.
Весь конфлікт міг би на тому вичерпатися або, якщо казати вірніше, не розпочатися, але Роман не втримався від коментаря:
- Молоді комуністи? Я думав, ви вимерли.
- Я вижу, тут кто-то только на это и надеется, - прийняла виклик Дарья.
- Й багато платять за „форумні війни”?
- Что по себе судишь? Или же бесплатно преподователи с флагом на митингах заставляют стоять?
- Я так бачу, хтось себе здав. Ти ще скажи, що за Союз з Росією!
- Все лучше, чем в ваше долбанное НАТО!
Присутні могли спостерігати унікальну картину, коли холівари з інтернету переходять в побутову дійсність, в прямому сенсі, на кухню. Дивлячись на них, все й не здогадаєшся, що вони мають найкращі знання історії в своїй школі, настільки дурними, неправдоподібними та нікчемними були їх аргументи. Їх сварка майже не несла цінності, це були швидше особисті образи, невміло прикриті фактами.
Довгий час, ніхто й не знав, з якого боку до того підійти. Бійці заважали лиш стіл, Руся, яка сиділа як раз між двох вогнів, та розуміння Романа, що Дарина все ж таки дівчина і він не хоче повторити стару історію з молодших класів, коли йому довелося міняти школу, через те, що не стримався і вдарив дочку завуча.
Дядько Андрій, здивований такою картиною, все ж таки відійшов від шоку та спробував владнати ситуацію, але не зміг. Оскільки, в нікого не було вже сил терпіти, ситуацію взяли в руки Леся і Степан, які вже були більш-менш досвідченими в таких справах.
Їх розціпили та, можна сказати, насильно розвели по іншим приміщенням.
- Клята комуняка! – замість прощання, з усією ненавистю до персони Дарини, вигукнув Роман.
- Чертов бандеровец! – з аналогічними почуттями відповіла Дарья.
Степан вивів Романа з квартири. Вже біля ліфта, він намагався заспокоїти друга, але це йому погано вдавалося. Роман просто палав від злості. Стільки часу він стримувався, не було на кого все виплеснути і от, прийшла вона. Хлопець вважав Дарину просто якимось пекельним створінням, вона здавалася йому найпотворнішою з потвор, хоча насправді, на вигляд, вона була досить гарною. Гнів засліпив йому очі настільки, що Роман вже й забув події останніх днів та такі речі, як логіка та мораль. Він повісив всі гріхи комуністичної влади та її наслідки на одну особу, хоч й сам те не усвідомлював. Він зненавидів її, зненавидів з першого слова.
Нічого не сказавши Степану, він просто пішов, з бажанням якнайшвидше покинути це місце.
Леся, завівши Дарину в іншу кімнату, намагалася вмовити її вести себе адекватно, проте вона навіть і не думала слухати її. Сказати, що вона була зла – нічого не сказати. Це була чистої води лють. Вона бачила в Романі втілення всіх своїх ворогів. Вона, відкинувши начисто здоровий глузд, звинувачувала його в усіх бідах людства, кляла його так, як тільки могла, показуючи свій широкий словниковий запас лайки. Дівчина й зовсім забула, що коли вперше, коли вона побачила Романа, буквально мить, коли вона проходила на кухню через вітальню, вона невільно подумала, що він досить милий. Зараз Роман – її найстрашніший й найненависніший ворог, на таке місце в своєму житті вона поставила його.
Зачинивши родичку в кімнаті, Леся повернулася на кухню, куди вже повернувся Степан.
- І що це було? – здивовано спитав дядько Андрій, який явно такого не очікував.
- Мабуть, НЛО, - відповіла Леся. – Може, підеш з нею поговориш?
- Та доведеться ж, - відповів той, тяжко зітхнувши.
З цими словами він, долаючи неохоту, він пішов вести виховну бесіду з Дариною. Ще на декілька хвилин на кухні запанувала тиша, чулася лише приглушена лайка Лесіної родички.
- Нє, ну це повинно було статися, - сказав Слава, той, який дратує Микиту. – Давайте продовжимо, чи що?
- Так, продовжимо, - погодився Микита, трохи ображений тим, що в нього забрали його слово.
Потрібно сказати, він в душі святкував перемогу, адже Катерина нарешті залишила його в спокої та пішла підпирати стінку.
- Отже, по-перше, пропоную Славу та Славу від цього діла усунути, - продовжив він.
- Хей, Вася, ти що!? – ображено вигукнув його молодший брат. – А чого це? Я, між іншим, типовий „хлопець з Бандерштату”. Хожу до церкви, шаную батьків.*
- А я взагалі з ним в одному класі вчуся! – підтримав обурення Станіслав. – Я ж найкраще знаю всіх наших однокласників і вчителів, а як без того, а?
- По перше, Слава, те, що ти, коли зі школи йдеш, через церковний двір скорочуєш, це не значить, що ти до церкви ходиш. А подарована листівка на День матері не компенсує всю ту мороку, що я й батьки за рік через тебе маємо. А друг твій теж недалеко зайшов!
Потрібно сказати, Микита більше думав не про користь їх в операції, а про те, як би їх здихатись, щоб не заважали йому. Він тільки хотів вже перейти до „аргументів” стосовно Станіслава, але пролунав дзвінок.
Взявши слухавку та побачивши, що дзвонить їх зі Славою мати, він поспішив вийти в сусідню кімнату, щоб відповісти на дзвінок.
- А ви знаєте, - сказала Леся, коли хлопець вийшов, - не слухайте його. Слав обов’язково треба взяти! Адже ж треба показати йому школу, а В’ячеслав теж може сильно знадобитися. Не треба нікого виключати!
- Оце я підтримую! – вигукнув молодший Васянович. – Васю геть, Лесю в президенти!
- На рахунок всього іншого, мову ж тут всі знають?
- Куди ж без цього, - сказала Катерина.
- А хто чистіше за всіх говорить?
- Роман, - не роздумуючи сказала Оксана.
- А хто краще за всіх знає історію міста?
- Роман! – ще впевненіше відповіла Оксана.
- А в місцевих географічних особливостях хто краще всього знається?
- Роман!
- Нє, - сказала Леся, знизуючи плечима, - щось Роман у нас „універсальна пазла”, куди не всунь - всюди підійде.
- Давайте все ж таки проробити план „Б”, - втрутився Степан. - А то я серцем відчуваю, щось у нас з Романом не склеїться.
Далі обговорення йшло в такому ж дусі. Щоб не навантажувати текст зайвою інформацією, скажемо коротше, поки Микита розмовляв з мамою, обов’язки розділили таким чином: Роман – історія, ідеологія, підґрунтя для подальших експериментів; Оксана, Роман – чистота мови; Степан, Леся, Роман – історія та географія міста; Станіслав, Микита – родичі, однокласники, знайомі; Катерина, Слава – всі проблеми „на районі”; Руся – бутерброди (ну, не гнати же дівку, як прийшла). Марія, на жаль, покидає місто наступного ранку.
Тільки завершили останнє обговорення, як зайшов сумний на невеселий Микита.
- Я ж казав, через Славу всі проблеми! – сказав той, поклавши телефон назад в кишеню. – Мені матір півгодини лекцію читала, через те, що він квартиру не прибрав. Викликають додому зараз же. Хто знає, може все перевиховання обламається через нього!
- Вася, а чо це я квартиру не прибрав? Те, що ти найперший звалив не звільняє тебе від обов’язків.
- Тільки не треба переводити стрілки, – з ноткою обурення в голосі сказав Микита.
- Так, не сваріться хоч ви, - сказав Степан, з докором подивившись на братів.
Після недовгого пояснення, Васяновичі покинули квартиру. Після них повільно розійшлися й всі інші. Домовилися про зустріч в десять годин завтрашнього ранку.

***

Хоч на вулиці було ще світло, але годинник показував вже доволі пізній час, як це часто буває. Та сама квартира Росії.
Україна, як і обіцяла, прийшла вчасно. Разом з сестрою, їм вдалося заспокоїти та приспати Івана. Він спокійно спав на колінах в українки, періодично, крізь сон, буркочучи щось незрозуміле. Японія ж втік ще до її приходу, все ж таки добувши жаданий підпис, проте їх він мало хвилював, зараз було не до того.
- И что это было? – питала білоруска.
- Я й не знаю, - відповідала вона.
Казати, що Україна була здивована такою поведінкою – нічого не сказати. Особливо в світлі того, як їх стосунки погіршились останнім часом. Вона не могла знайти нормального пояснення і в якийсь момент навіть повірила в версію про Івана Ковтуна. Проте, були перевірені всі особливі ознаки Росії, всі родимки та шрами були на місці, тому не виникало сумнівів, що перед ними Брагінський, але який, очевидно, трохи вдарився головою.
- Можливо, то все горілка, - не знайшовши інших пояснень, припустила Україна. – Залишається лиш чекати завтра.

*Бо ми – хлопці з Бандерштату. Ходимо до церкви, шануємо батьків. – рядок з приспіву пісні Братів Гадюкіних „Ми – хлопці з Бандерштату” з однойменного альбому. До слова, також, в тексті часто повторюється рядок з іншої пісні того самого альбому „А на Україні лад і спокій” – „не хочеш спати, то лежи й мовчи”.

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;

---

Особливості львівського косплею (частина 4)

Примітка Марічки:
Цього разу, частина на дайрі з'явилася раніше, ніж на фікбуці. Хоча різниця десь в декілька хвилин, але ж раніше!
Хех, я знаю, що опублікувала цей запис у себе в щоденнику на декілька місяців пізніше, але ж хто його тут читає? ^^"

"Добрий" ранок

читати далі

Іван з титанічним зусиллям зміг піднятись з дивану. Голова сильно боліла, а мозок практично відмовлявся працювати. Він відкрив очі, проте картинка розпливалася, а в ніс вдарив різкий запах спирту, що ще більш його заплутало.
Через декілька хвилин, він все ж таки частково отямився. Він ще досі не розумів, де знаходиться, але якийсь невідомий інстинкт підказував йому шукати ванну кімнату. На його щастя, квартира була не дуже велика, а планування просте, тому він швидко знайшов те, що шукав.
Вмившись та випадково вдарившись об одвірок, Іван вже почав розрізняти речі навколо. Він озирнувся, як раптом зрозумів, що знаходиться далеко не у своїй квартирі. Ковтун намагався згадати всі квартири своїх друзів та родичів, проте нічого схожого йому не згадувалося.
Повернувшись до вітальні, перше що він зробив – це відкрив штори, впустивши світло в темну кімнату, і визирнув у вікно з надією, що пейзаж йому щось пояснить. Проте нічого такого незвичайного там не було: звичайний двір, звичайні машини. Такий пейзаж можна було побачити у більшості районах Львова, Києва та інших міст. Що там сказати, навіть як би він раптом опинився в Польщі чи Росії, то вид з вікна, мабуть, був би такий самий. Загалом, це йому нічого не пояснило.
Іван розвернувся до вітальні, вирівнявся та випрямив плечі. На секунду йому навіть здалось, що він став вищим.
В кімнаті був легкий безлад. Багато де пил, здавалось, ніколи не витирали, хоча, судячи з одягу на стільці, пустим пляшкам біля дивану та багатьом іншим численним ознаками, тут хтось жив. Меблі, очевидно, були ще з радянських часів. Сервант з книжками з повним зібранням творів Чехова, які на виймались звідти, мабуть, відтоді, як їх сюди поставили, декілька крісел, накриті вже вицвівшими чохлами, диван, килим на стіні – все було буденне і звичайна, але зовсім не знайоме Івану.
Хлопець вже почав сильно нервувати. Раптом, він помітив в серванті якісь фотографії. Придивившись, він зрозумів, що на фото був ніби косплей по тій самій „Хеталії”. І потрібно сказати, косплей був доволі якісний. Ті люди ніби вродилися для того, щоб косплеїти саме „Хеталію”.
Тут він почув, що в двері хтось наполегливо стукає. Не встиг він зреагувати на це, як характер стуку змінився так, ніби хтось хотів вибити двері.
- Братик, - лунав жіночий голос з-за дверей, - давай же, впусти меня братик!
На лобі у Івана виступив піт, адже в його голові вже з’явились невтішні здогадки.
- Боже, - злякано прошепотів він, - куди я потрапив?

***

Тим часом, у Львові, в квартирі нам відомих Васяновичів, ще ніхто не прокинувся.
Крім Степана, який відкрив очі й зрозумів, що заснув біля комп’ютера. Піднявши голову з клавіатури, яка відбилася на його щоці клавіша в клавішу, він першим ділом перевірив, чи не заснув раптом на Backspace, але, на його щастя, комп’ютер він, очевидно, вимкнув до того, як відключитись.
Степан встав і відразу пішов на кухню, намагаючись не наступити на Русю, яка спала біля дверей кімнати. Дійшовши до місця призначення, він почав активно шукати на полицях каву хоч в якомусь її вигляді, проте нічого не знайшов, крім річних запасів чаю, солі та якихось незрозумілих приправ.
Поки він робив ревізію на полицях, на кухню зайшла Руся. Вона декілька хвилин мовчки спостерігала за діями хлопця, а потім, нарешті, спитала:
- Що ти шукаєш?
- Засіб від того, - на цій частині він позіхнув, через що зробив паузу, - щоб не заснути.
Степан повернувся до Русі обличчям, і тоді вона помітила, що „канадська завитушка” досі прикрашала зачіску хлопця. Розуміючи, що в цьому є її вина, вона вирішила не видавати себе, але це виходило у неї поганенько.
- Ааа, - говорила вона, якось ніяково киваючи.
Степан тільки но хотів спитати що з нею, але дівчину врятував Роман, який як раз вже вмився і повертався з ванни.
- Добрий ранок, - привітався він, ті в свою чергу просто ввічливо кивнули, як їх привчили до цього в першому чи другому класі.
Роман декілька секунд придивлявся до Степанової зачіски, а потім сказав:
- Ти що, досі в образі?
- А? – не розуміючи його, спитав він.
- Ну, зачіска твоя.
Тепер хлопець зрозумів його. Він, перевіривши наявність завитушка, відразу пішов змивати лак, що пробудило тривогу в серці Русі. Тільки Степан зник за дверима, як в кімнату зайшла Оксана. Хоч у неї було коротке волосся, це не заважало йому щоранку формувати зачіску а-ля мочалка.
- Добрий ранок, - сказала вона, протерши свої очі. – А чого це ви встали, якщо ще навіть десяти нема.
- Зараз дев’ять п’ятдесят п’ять, - сказала Руся, подивившись на годинник.
- І що? Нема ж десяти, - відповіла вона, знизавши плечима.
Оксана, схоже, остаточно прокинулась, тому нарешті помітила, що на кухні знаходився ще й Роман. Потрібно сказати, що вона була з тих людей, які закохуються тільки через те, що захотіли в когось закохатися. При чому цікаво було те, що інколи вона й сама забувала, що закохана.
- Романчику, - намагалась вона говорити ніжним голосом, але це в неї не дуже виходило, - як тобі спалося?
- Нормально, - відповів хлопець, не виражаючи ніяких емоцій.
Потрібно сказати, що „Романчик” або дуже гарно робив вигляд, що не помічає, або й дійсно не помічав численних натяків зі сторони Оксани. І, мабуть, так було краще для них обох.
Після кількох хвилин, розмову наших героїв перебив крик Степана.
- Руся!!! – почувся його розлючений голос з ванної кімнати.
Дівчина, відчувши небезпеку, відразу сховалась за спиною Романа. В ту ж мить, в кухню, мало не розбивши скляні вставки в дверях, ввірвався розлючений Степан. Волосся було мокре, а в тій нещасній завитушці... застряг гребінець.
- Що ти мені з волоссям зробила!? – крикнув він.
- Я-я, випа-падково, - тремтячим голосом відповіла дівчина з-за спини Романа.
- Випадково!? – Степан й сам не знав, що може бути таким. – А ну йди сюди...
Він уже підходив до неї, проте Роман зупинив його.
- Скажу те, що ти зазвичай кажеш мені, - говорив він, - заспокойся.
- Романе...
- Не перебивай мене. Вона ж дівчина. З нею можна сваритися, на неї можна кричати, але ти будеш останнім бидлом, якщо смієш її вдарити. Знаю за власним досвідом.
- І відколи це в тобі раптом прокинувся джентльмен?
- Потім розкажу, цікава історія. Але зараз не про це. Ти вибач її, вона ж випадково.
- Ага, - тихо підтвердила його слова Руся, - випадково.
Степан зітхнув. Він мусив погодитися з цим. Тим більш, його десять секунд гніву пройшли, тому йому вже час було вертатись до своєї звичайної меланхолії, як ні як, ліміт був перевищений.
- Добре, - сказав він, вказуючи на гребінець, що застряг в його волоссі, - а з цим що робити?
- Відріж, - порадила Руся, нарешті вийшовши з-за спини Романа.
Степан вийшов з кухні, перед тим кинувши нехороший погляд на ту, через яку він мусив розпрощатися з цілим пасмом волосся. Коли він знову повернувся в ванну кімнату, на кухню прийшла Леся.
- Чого шум підняли? Деякі люди сплять ще.
- То не ми, то Степан, - сказала Оксана, яка за той час вже встигла зібрати дань з холодильника Васяновичів і спокійно їла знайдені в ньому котлети.
На декілька хвилин стало майже тихо. В сусідній кімнаті сопів Іван, в ванній Степан рився в ящиках, а на кухні Оксана їла котлети – загалом, майже тихо. Раптом, цю відносну тишу зруйнував голосний крик обох Слав:
- Африка!!!
Відразу після цього почувся якийсь шум і приглушені прокльони Микити. Усі, крім Марії, у якої була традиція на канікулах спати до дванадцяти, побігли до вітальні.
Як і було зрозуміло з криків, наші два ідіота влаштували Микиті те, що у табірній культурі прийнято називати „Африкою”, тобто перевернули матрац разом з Микитою, та ще й сіли на нього, на даючи бідному хлопцю встати.
Більшість з тих, хто прийшов, почали тихо сміятись і лише Степан, пробившись крізь натовп, намагався переконати хлопців припинити і звільнити Микиту з під матрацу, проте це не давало ніяких результатів. Тільки коли й сам Микита зрозумів, що нема йому порятунку в Степанових словах і видав таке жалібне прохання про порятунок, що змусило втрутитися Романа.
- Злізли швидко!!! – гаркнув він таким голосом, що обидва Слави в відразу ж встали.
Микита, коли виліз з під матрацу, вже хотів було помститися хлопцям. І він би помстився, як би його не тримали Руся з Оксаною. Микита старався вирватись, проте вони тримали його занадто міцно. Потрібно сказати, всі дівчата в кімнаті хотіли запобігти бійці, крім Лесі, яка кричала: „Відпустіть його! Хай буде бійка!”.
Весь цей шум розбудив Івана, який до того часу спав, як вбитий. Перші декілька секунд він не звертав на себе уваги, проте, коли він остаточно прокинувся і відкрив очі, відразу ж дав про себе знати.
- Кто вы, мать вашу!? – крикнув шокований Іван.
Вся компанія, у тому числі Марія, яка прибігла на крики, з великим подивом дивились на хлопця, який був в неменшому шоці.
Він нарешті відірвав очі від людей і почав розглядати кімнату. Не потрібно було великих розумових зусиль для того, щоб зрозуміти, що він знаходиться не в своїй квартирі.
- Іван, - порушив тишу Станіслав, - ти що того... не пройшло?
- А чё говорчишь как-то по хохляцки?
Степан і Микита, відразу ж, схопили Романа, тим самим вберігши Івана від тілесних пошкоджень. Як би його не вдарило по голові і щоб він не казав, а хлопця треба доставити матері цілого й не ушкодженого.
- Итак, - сказав Іван, - какого хрена я здесь? И где я вообще?
- Иван, успокойся, - почав Микита. – Ты просто немного выпил вчера. Мы у меня дома.
- Да я понял, что не у меня, - пробубнів він, з підозрою подивившись на Васю. – Где? Город? Район? Улица?
- Город Львов, улица Ше… - повільно казав Микита, проте він не зміг закінчити фразу, бо тут же був перебитий Іваном.
- Львов!?
Хлопець ще раз з подивом поглянув на оточуючих. Тепер то до нього дійшло, що все це було не сном. Зрозумівши, як він тотально влип, той обхопив голову руками та почав впорядковувати свої думки, щоб зрозуміти, як він опинився так далеко від Москви.
Наші друзі, яких віднині пов’язав один косплей і одна проблема, тим часом вирішували, що їм робити.
- Не пройшло, як бачиш, - сказала Леся, з долею іронії подивившись на Микиту.
- Ну що поробиш, звідки ж я знав? - відмахнувся він.
- Простіше буде одразу прибити, - пробурмотів Роман, який вже відчував, що з Іваном будуть проблеми.
- Романе, ну не починай ти знову, - сказав Степан, який, потрібно сказати, після сцени на кухні, вже мало не почав вірити в переміни в його характері.
- А що я? Я ж того, жартую, - відповів той, знизавши плечима.
- Так, а тепер давайте серйозно, - сказав Микита таким тоном, ніби вже знав, що треба робити. – Отже, у нас ще є час, поки тьо... тітка Оля не почне хвилюватись за своє чадо. Коротко вводимо цього в курс діла, приводимо до ладу і ведемо до матері. Як щось ляпне, то скажемо, що вжився в роль.
- Ну, це ясно, але ж якщо він таким і залишиться? – спитала Катерина.
- Сьогодні переживе, а ввечері поговоримо, як будемо перевиховувати. До речі...
Микита поглянув уважніше на дівчину, на якій крім майки, яка ледь прикривала те, що треба було прикривати.
- Катя, вдінь ти хоча б труси!
У відповідь вона тільки фиркнула та вийшла з кімнати.
Не встиг Микита і зітхнути з полегшенням, як десь з коридору почувся сигнал мобілки Івана. Леся за секунду принесла його в вітальню і, поглянувши на номер, сказала:
- Це його мати дзвонить. Скинути?
- Ні, ні в якому разі! Дай мені!
Леся спокійно передала слухавку Васі, а той прийняв виклик. Всі в кімнаті як по команді затихли.
- Алло? Тьотя Оля?
- Не „тьотя”, а „тітка”, - за звичкою виправив Роман, проте ніхто і не звернув уваги на його зауваження.
- Де Іван? А він просто в ванній... Ну, не буду ж я його відволікати... Що? Так рано?... Ну, можна він з нами побуде хоча б до обіду?... Та не хвилюйтесь, ми його нагодуємо!... На сніданок...ем... каша, чай... Добре... Добре... Добре... Звичайно... Бувайте, будемо в обід.
Він поклав слухавку і зітхнув з полегшенням.
- Я домовився, в нас часу до обіду. Скільки зараз? Десять сорок? Думаю, нам вистачить.
Тим часом, Іван згадав майже всі події свого життя, в тому числі вчорашній день, крім того таємничого моменту, коли він якимось невідомим способом перенісся зі своєї квартири в Москві, до Львова. Він пам’ятав, як прокинувся у себе дома, пам’ятав, що випив, а далі смутні спогади, про те, що він прокинувся в якомусь незнайомому місці та про якихось людей. Магія? Амнезія? Хімічні експерименти? Все можливо. Одне він знав точно, він – Іван Брагінський, Росія, і йому потрібно якнайшвидше дістатись додому.
З роздумів його вивів Микита.
- Так, сейчас иди в ванну. Не задавай никаких вопросов, все обьясним после завтрака.
Йому не залишалось нічого, крім як скоритися, адже він ще не знав, по суті, нічого. А що як його схопили і утримують члени якоїсь місцевої банди і за дверима стояли сорок, озброєних до зубів чоловіків? Можливо, хоч він і спіймав себе не думці, що це швидше припустимо тільки для альфредовських бойовиків.
- Я їсти хочу, - сказав Станіслав, як тільки Іван вийшов з кімнати. – Що там зі сніданком?
- Ну, там в холодильнику, здається, були котлети.
- Уже нема, - сказала Оксана.
- Нічого, є ще вчорашній борщ.
- Ем, а він теж скінчився, - відповіла Руся знизавши плечима.
- Рис? Картопля? Каша?
- Та його там і так небагато було! – сказала Леся.
- Коли ви встигли? – здивовано спитав Микита.
- Опівнічну закуску ніхто не відміняв.
Вася, на ім’я Микита, просто не міг знайти цензурних слів для того, щоб нормально сформулювати думку. В результаті опитування та ревізії в холодильнику було встановлено, що на сніданок був лише чай, пів банки старої гірчиці та лід. І це при тому, що тільки вчора вранці було повно продуктів, а більша частина чоловічої половини ще не снідала.
Після нетривалої дискусії, було вирішено, що буде проведена експедиція в найближчий магазин.

***

Після того, як Івана коротко інформували про те, хто він і що треба дотримуватися простого правила „не хочеш спати, то лежи й мовчи”, а також дали короткий урок української, в решті решт, вони вийшли з будинку. Група складалась лише з п’яти чоловік: Микити, який вже мало не проголосив себе лідером компанії, хоч про це знав тільки він, Івана, не досить зрозуміло, для чого конкретно його взяли, але Микита сказав, що може коли він побачить майже рідні пейзажі, то може й згадає все, Романа, якого взяли щоб слідкувати за Іваном, Степан і Марія, останніх двох майже ніхто і не помічав, просто треба було показати Марії, як дійти до львівського вокзалу. Йшли майже тихо, Микита читав Івану лекцію на тему «скільки ж від тебе буде проблем», Роман думав про щось своє і навіть не звертав уваги на оточуючих, а Степан, в основному за допомогою жестів, показував Марії куди пройти. Йшов дрібний дощ, але він був настільки непомітний та незначний, що соромно було б розкривати парасольку. Тим більш, що він от от повинен закінчитись, якщо зважати на те, що хмар вже майже не було.
Потрібно сказати, що те, що говорив і показував Степан було цікаво не скільки Марії, скільки Івану. Так, правильно, він вже починав розробляти план для втечі. Він вже трохи зорієнтувався куди йти, залишалось тільки дочекатися слушного моменту. І він дочекався.
Марія, яка не дуже то й дивилась від ноги, випадково перечепилась об нерівність на асфальті. Мало того, що сама вона впала, забруднивши своє біле плаття та порвавши колготи, так ще й, на автоматі схопившись за того, хто стояв найближче, відірвала рукав від піджака Степана. Інша б людина на її місці відразу б почала проклинати все і вся, але вона була людиною культурною і тихою, тому єдине, що вона сказала це „Ах, ти ж...”, а потім, після секундної тиші, почала сміятись.
Їй допомогли встати, а Степан сказав, що йому не шкода піджака, все одно він вже його зносив і рвався він вже раз триста. І все було б добре, та в цей час всі ніби й забули про Івана, чим він і скористався. Першим отямився Роман:
- Так, а де наш хворий на амнезію?
В той же момент, Микита повернув голову і побачив, як той побіг в сторону найближчого двору. Всі відразу ж кинулись за ним, та коли завернули за ріг найближчого будинку, не побачили ні його, ні хоч якихось слідів його перебування тут.
- Алло, Леся? – кричав Степан в слухавку мобільного телефону. – Він втік!

***

Не минуло й п’яти хвилин, як всі зібрались на місці інциденту. Роман і Микита відразу ж побігли шукати хлопця. Степан же пояснював все тим, хто тільки прийшов.
- Ні, ну як ви примудрилися його загубити? – питала Леся.
- Та ж я кажу, що він втік, - не придумавши кращого виправдання, говорив Степан. – Мабуть, він дійсно сильно головою вдарився. Я всяке бачив, але таке...
В цей самий момент прибіг Роман та Микита, які, не знайшовши нікого, вирішили повернутись назад. Віддихавшись, останній сказав:
- Мабуть, ми його вже не знайдемо. Сів на якусь маршрутку та й поїхав звідси.
- Та що ми хвилюємось?! – втрутився Слава. – Міста він не знає, та й у нього ж навіть грошей нема. Куди він дінеться?
При згадці про гроші, Вася почав перелякано перевіряти кишені. Не знайшовши свого гаманця, він зблід і сказав:
- Боже, невже вкрали?
- А, може ти просто загубив? – припустила Руся.
- Я ніколи нічого не гублю, - категорично заперечив він.
- А скільки там було? – поцікавився Слава.
- На маршрутку і плацкарт до Москви вистачить, - сказав він таким голосом, ніби зараз зомліє.
- Зате ми знаємо, де його шукати, - зауважив Степан. – Куди ж йому подітися, як не на вокзал?
Сумнівів не було - Іван поїхав саме туди. Тому всі відразу ж поспішили на вокзал.

***

Потрібно сказати, що Іван витратив немало зусиль на те, щоб дістатися до вокзалу. Проте він пережив все і дістався своєї цілі.
Він більше не задумувався над питанням як він тут опинився, та і йому вже було все рівно. Скоро він поїде звідси. Хай може не відразу до Москви, але головне щоб в Росію, а далі він якось та й добереться до дому.
Після недовгих пошуків, він все ж таки знайшов касу та розклад потягів. Йому можна сказати пощастило, адже саме в той вечір у Львові зупинявся поїзд Ужгород – Вороніж. Побачивши це, він вже було зрадів, та почув десь за спиною знайомий голос:
- Он він!
Це була Оксана, а разом з нею й всі інші. Він навіть не встиг зрозуміти що відбувається, як був мало не збитий з ніг в результаті зіткнення з Оксаною, яка, щоб запобігти новій втечі відразу ж вчепилась йому в руку.
- Ну, все, Іван, - казав Степан. – Нащо ж ти так? Щоб ми твоїй матері сказали? „Звиняйте, Ваш син втік в Росію”?
- Какая еще мать? Я же вам говорил, что она умерла десяток столетий назад, - відповів Іван, який вже трохи розумів що йому кажуть.
- Иван, - сказав Микита, якому вже набридло повторювати одне і теж, - я тебе уже сотню раз повторял, что твоя мать, Ольга Ковтун, жива и здорова.
- Снова завели эту песню про каких-то Ковтунов. Брагинский - моя фамилия! Да и вообще, страна я! И имя мне – Россия!!!
- Та пойняли ми, чо кричиш?! – вигукнула Оксана, яка стояла занадто близько до нього.
Запанувала тиша, всім стало зрозуміло, наскільки сильно Іван вірить в те, що він – Росія, Іван Брагінський, персонаж аніме „Хеталія”. Проте як його повернути до тями? Як переконати його, що в їх світі немає ні Івана Брагінського, ні Веніціано Варгаса, ні взагалі кого-небудь з „Хеталії”?
Тут до світлої Микитиної голови знову прийшла слушна думка:
- Иван, я тебе говорю, что нет никаких стран в человеческих образах. А раз есть – то докажи. Вот мой мобильный, позвони хоть кому-нибудь из своих знакомых!
З цими словами, він простягнув Івану свій мобільний телефон. Той взяв його і, сказавши щось на зразок: „А от и докажу” – він почав набирати єдиний номер, в якому не міг помилитися – свій домашній. Він натиснув кнопку виклику, але почув лише голос оператора, який повідомив йому, що такого номера не існує. Він тричі набирав номер, перевіряючи кожну цифру, проте історія повторювалась – номера не існувало.
Іван зблід.
- Как… номера нет? Что это означает?
- Это означает то, что ты – Иван Ковтун, а Ивана Брагинского никогда не существовало, - з відчуттям перемоги в голосі, відповів Микита.
От тепер до Росії дійшло, куди він влип. Мало того, що в оточенні незнайомих людей, у Львові, так ще й не в своєму Всесвіті! Гірше просто бути не могло. Він не розумів що і як, але тепер знав, що доведеться все ж таки зіграти роль Івана Ковтуна – неповнолітнього львів’янина, який любить свою маму.

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;

---

Особливості львівського косплею (частина 3)

Виступ.

читати далі

Світло на сцені погасло, з-за куліс спокійно вийшла Марія, в костюмі Австрії. Вона підійшла до синтезатора, який вдало замаскували під рояль і почала грати якусь гаммоподібну мелодію, але зразу ж збилась. Не хвилюйтесь, все було по плану, після того як вона так само „театрально збилася” на спробі зіграти Шопена, Марія, у швидкому темпі, зіграла коломийку, а вже опісля почала грати „Собачий вальс”, який був основним супроводом до сценки.
Музика стала тихішою (дякувати технологіям, на синтезаторі є відповідні кнопки) і на сцені запалилося світло. В правому кутку сцени стояла, імпровізована з ДСП, скотчу та фарби, яка залишилась після ремонту, шафа, а посередині стояв стіл, накритий довгою скатертиною. Скатертина частково закривала коліщатка. За тим столом і сиділи наші герої: справа – Роман-Японія, в центрі – Америка-Оксана, а по правому та лівому боці від неї – Англія-Микита та Франція-Катерина.
- Любі друзі, - почала Оксана-Америка, - я зібрав вас тут...
- Зачекай! – крикнув Микита-Англія. – Тут немає половини.
- А нащо хтось іще? Вони ж будуть тільки заважати? – сказала Оксана-Франція.
Після тих слів, вона стала пересуватись в сторону Англії, навіть не помічаючи перед собою перепону, в обличчі Америки. Микита відсунувся, готуючись до захисту, але в тому не було необхідності, бо Америка майже відразу відштовхнула Францію.
- Що я там казав? – продовжила Осксана-Америка. – А, краще почати, бо мене, як героя, мало часу. Тим більш, Німеччина та Італія не прийдуть, а Росія...
В цей час, на сцену випхнули п’яного Івана. Хоч йому і пояснили ситуацію, але все одно адекватним його назвати не можна було. Залишалось лиш сподіватись на те, що його мозок не повністю відключений. Він пройшов декілька кроків до столу, і, спершись на нього руками, сказав:
- Пришел, встречайте!
Він похитнувся і міг впасти, як би хтось вдало не підставив під нього стілець. Оскільки було невідомо, що він міг сказати або зробити, всі вже свідомо налаштувались на імпровізацію.
- Отже, - знову почала вже в який раз перебита Америка, - я вважаю, що в наших рядах повинно стати на одного менше.
- Можешь идти, Америка, мы не будем скучать! – сказав Росія.
- Дідько, це ж мої слова... – тихо проговорив про себе Англія, мабуть, і не одразу помітивши, що сказав це в голос.
Музика на задньому плані, тим часом, набула тривожного характеру.
Америка була дуже розлючена тим, як принизили її геройську персону, тому не залишалось нічого, як розпочати суперечку. Іван теж підтримав її, незважаючи на те, що і не дуже розумів, де взагалі знаходиться і хто всі ці люди. Франція вирішила часу не гаяти та скористатися тим, що майже всі, хто потенційно міг їй завадити, зайняті, тому почала все ближче наближатися до Англії. Заради того, щоб врятувати свою невинність, той почав опиратися, що, в решті решт, переросло в бійку. Загалом, що можна було сказати, Росія та Америка сперечалися, незрозуміло навіть через що, а Катерина-Франція та Микита-Англія або забули, що просто грають, або просто дуже натурально зображали бійку. Тим часом, Леся за кулісами плакала над своїм сценарієм, проклинаючи той момент, коли весь план зірвався, і тільки Роман-Японія зберігав спокій та пам’ятав про те, що потрібно якось викрутитися. Він інтелігентно поправив пов’язку, яка була побічним ефектом від подій 11 березня, та звернувся до глядачів:
- Ідіоти всі вони. Ніколи не розумів, як вони взагалі змогли досягти таких успіхів, якщо навіть між собою не здатні домовитися.
Ці слова послужили знаком для інших припинити безлад та почати повертатись до сценарію. Адже ж не даремно вони стільки часу витратили на репетиції!
- Стоп! – крикнула Оксана, йдучи зі сцени. – Я не можу витрачати свій геройський час на вас, тому пропоную розійтися.
- З радістю! – сказав Англія.
Скориставшись моментом, той відкинув Катерину вбік та втік за сцену, де його чекала ще більш страшна та реальна погроза в образі розлюченої Лесі. Зрозумівши, що час покинути сцену, Катя поспішила за ним.
Роман теж майже зразу пішов, залишивши Івана одного.
- Ну и пошли вы все, - пробурмотів він, та ліг на стільці.
На задньому плані заграла мелодія „Гей, соколи”. Як тільки він зникнув за столом, як з-під скатертини з’явилися Польща-Станіслав з Литвою-Русею.
- Я ж казав, що нічого не вийде, - сказала Литва. – Та і навіщо ми це робимо?
- Як „навіщо”!? – здивувався Польща. – Я ж тотально тобі вже пояснював, що у мя, типу, драма століття, між іншим! Мало того, що, типу, президент помер...
- Вже рік минув, - пробурмотіла Литва.
- Не перебивай мене! Так, про що це я? Ааа, тотально драма століття, у мя ще й дівчину, типу, намагаються ввести! А до Євро вже тотально трохи менше року!
- Почекай, так ти про Україну?
- А про кого ж ще?
- Так яка вона тобі дівчина? – здивувалась Литва. – Ви ж не зустрічаєтесь, та і сумніваюсь, що взагалі колись будете. Та і з чого ти взяв, що хтось хоче її ”ввести”?
- Та ти ж мене тотально не слухав! Я ж тобі вже показував записку.
Після цих слів, він дістав з кишені пожмаканий клаптик паперу та почав читати:
- Люба Україно, зустрінемось сьогодні у мене. З... Ну, а далі, типу, обірвано. Ми ж повинні якось дізнатись, від кого це.
- І це твої докази? Може, це просто їй, ну не знаю, флешку треба було забрати. А у тебе вже пішли... асоціації. Та і взагалі, до чого тут я?
- Як до чого? Я ж твій найкращий друг!
Декілька секунд Литва з нерозумінням дивилась на нього, а потім, дивлячись уже у зал, сказала:
- Непереконливо.
З цими словами, вона покинула сцену. Польща декілька секунд дивився їй вслід, після чого звернувся вже до глядачів:
- Нічого, сам дізнаюся!
Він розвернувся та пішов зі сцени з іншого боку.
Після того, як Станіслав покинув сцену, з-за столу піднявся Іван. Той зняв одну рукавицю та почав читати підказку, яку йому намалювали перед виходом на сцену:
- Так значит, Украина, вот как. Только отвернешься, а она уже и переспит, и родит, и замуж выйдет. Да еще, не дай Бог, с каким-то там Америкой… Минуточку, значит, предать она меня решила. Нет, со мной это не пройдет. Сейчас же найду этого твоего ухажера и увидит он, как к тебе цепляться.
Він встав зі стільців та поспішив піти зі сцени.
Марія зробила звук на синтезаторі голоснішим і почала награвати „Жарт” Баха. Світло на декілька секунд вимкнулось, за цей час стіл з усіма стільцями пересунули на задній план. Шафа залишилась на своєму старому місці. На столі, так саме на столі, сидів Румунія, вголос роздумуючи над своєю тяжкою долею.
- Ех, клятий інтернет, - говорив він, ніби звертаючись до глядачів. – Був я звичайною країною, пив і спав, як всі звичайні люди. Жив зі своїм циганським стереотипом і, в принципі, хоча б жив. Потім, Брем Стокер мені нав’язав ще й Дракулу, а разом з ним і всіх інших „не живих”. Мені спочатку це не дуже подобалось, але згодом і зрозумів, що це все було не так погано. Але «Сутінки» то вже занадто… Ох, клятий Ютуб! Тепер варто тільки вийти з дому, кожен тобі вслід кричить „румунський спецназ”. Нє, ну дійсно, набридло вже! От, чесне слово, як би міг, скрутив би тому Латвії шию, за те, що його громадяни знімають, та Америці, за те, що його громадяни придумали Ютуб!
Нарешті, він закінчив свій монолог та, підперши голову кулаком, задумався. Тим часом, на сцену вийшов Польща-Станіслав.
- Отже, - звертався він до глядачів, - на зборах ніхто нічого такого не казав. Спробую перевірити її сусідів. Угорщина та Білорусь, типу, жінки, можливо, Росія... нє, всеж таки, не буду тотально ризикувати. Що ж, залишився тільки Румунія. Треба з ним тотально по-чоловічому розібратися.
Тоді він спробував прийняти вираз обличчя а-ля „Я суворий, як позашлюбна дитина Луганськ та Челябінська”, але вийшло швидше щось на зразок „розбірок між п’ятелітками”. Розправивши плечі, Польща-Станіслав підійшов до Румунії-Слави, який все ще перебував в задумливому стані. Поляк, за сценарієм, трохи розгубився, тому зміг видати тільки одну, доволі несподівану, фразу:
- Ти з нею спав?
- Бувало пару раз, - все ще перебуваючи у задумливому стані відповів Румунія. – Стоп, ти про кого?
Зал, який складався в основному з прихильників такого гумору, жарт оцінив.
- Про Україну.
- Ааа, так ти про неї, - сказав Румунія, зрозумівши, яка дурна вийшла ситуація. – Нє, звиняй.
- А, типу, чесно? – сказав Польща-Станіслав, намагаючись набути грізного вигляду, що робило його тільки смішнішим.
Румунія-В’ячислав, дивлячись на це видовище, просто не міг стримати сміх. В решті решт, він відповів:
- Ти в цьому плані звернувся краще б до Франції.
- Точно! – вигукнув Польща. – Як же я зразу про нього не подумав, адже ж це тотально в його стилі. Слухай, типу, а зроби ласку, піди зі мною. Мені просто самому якось, типу, лячно.
- А в чому взагалі справа?
- По дорозі поясню.
Після цих слів, він схопив Славу за рукав та повів за куліси, де Леся вже кликала на допомогу Божу Матір, адже наступним був вихід Івана.
Світло знову погасло на декілька секунд, на цей раз не так довго, адже нічого пересувати не доводилось. На фоні знову грав „Собачий вальс”, майже в центрі сцені стояла Америка-Оксана з листком в одній руці.
- Я прийшов, - читала вона, - щоб звільнити вас від страшної тиранії... так, тут якісь букви... Абдмхра... Нє, думаю, обійдуся без імені. Так от, щоб звільнити вас від страшної тиранії і принести демократію в ваші краї. Дідько, і обов’язково все це говорити? Ай, да ну його, обійдуся.
Сказавши це, вона зім’яла листок і викинула його. В цей час на сцену вийшов Іван. На цьому моменті в нього теж повинен був бути довгий і пафосний монолог, але стільки тексту на руці не вміститься.
- Америка, тебе конец! Это ты к Украине пристаешь!?
- Україна? – сказала Оксана-Америка, не зовсім зрозумівши що і до чого. – Це де?
- А? – не зрозумів Іван.
На щастя, Леся за кулісами швидко зрозуміла, що не так, і повернулася до роботи суфлера.
Іван спробував зобразити ту саму „російську усмішку”, проте його міміка, внаслідок сп’яніння працювала з перебоями.
- Ты из меня дурака не делай.
Як би там була стіна, Америка була б до неї притиснута. Погрозливий вигляд Івана змусив її зрозуміти, що треба терміново щось придумати.
- А, знаєш, я от як раз згадав, - говорила вона, роблячи, про всяк випадок, крок назад, - що Англія здається щось нещодавно казав про... ну, про цю... як її?.. Україну.
- Так я тебе и поверил!
- Та чесне слово!
Іван з підозрою глянув на Америку та сказав те, що йому з усіх сил підказувала Леся:
- Тогда пойду и проверю, но тебе я не доверяю, так что пойдем со мной.
Після цього, він пішов зі сцени, потягнувши за собою Америку.
На задньому плані Марія заграла „Сонату №1” Бетховена, світло знову вимкнулося на декілька секунд. Коли світло знову увімкнулося, на сцену вийшла Катерина-Франція.
- Англія, - казала вона, імітуючи поведінку канонної Білорусі, і зазираючи за шафу, - де б ти не був, все одно не сховаєшся.
Вона тільки підійшла до столу, як звідти вискочив Англія. Погрожуючи одним із стільців, він сказав:
- Не підходь!
Вона вже хотіла щось відповісти, як на сцену вийшли інші. З однієї сторони – Польща з Румунією, з іншої – Росія та Америка.
- Франція, у нас, типу, до тебе тотально важливе питання, - сказав Станіслав-Польща.
- Англия, нам нужно кое-что у тебя узнать.
- Хвилинку, - з підозрюючим тоном спитав Польща, - а що вам, типу, треба від Англії?
- То же самое, что и вам от Франции, - відповів Іван, трохи невиразно, але все одно достатньо розбірливо. – Мы хотим разобраться на счет той записки.
- Почекайте, - перебив їх Микита-Англія, - якої ще записки.
На цьому моменті повинні були йти слова Росії, проте він мовчав. Тиша тривала пару секунд, але, на щастя, Станіслав врятував ситуацію:
- Хтось, типу, залицявся до України. Якщо хоч, покажу.
Він дістав пожмакану записку з кишені і простягнув її Англії. Той взяв її, та, переглянувши, сказав:
- Та це ж може означати що завгодно. От ви б краще пішли і спитали у неї.
- Вот и прекрасно! – сказав Іван таким тоном, ніби його тільки що розбудили. – Пойдем все и спросим!
Хоч там і планувався довгий діалог, в якому пояснювались всі мотиви і причини, але вирішено було не випробовувати долю і піти зі сцени доки Іван ще тримався на ногах.
Поки вмикалося-вимикалося світло, на програші був той самий „Собачий вальс”. Потрібно сказати, що Марія вже почала імпровізувати і грала перше, що прийшло в голову. На сцені з’явилася Україна, яка стояла біля шафи, ніби тримаючи дверцята.
Вийшла й вся інша компанія.
- Україна, - сказав Станіслав, хоч це і були слова Івана, - у нас до тебе тотально питання! Хто до тебе, типу, залицяється?
- Ти, - сказала Леся, виходячи на середину сцени.
- Ну, а ще?
- Так, - сказала вона так, ніби уникала відповіді, - до чого це ти?
- До, типу, цього.
Він показав їй записку, вона декілька секунд просто дивилась на неї, а потім, ледь стримуючи сміх, сказала:
- І ти подумав що це залицяння? Та це просто один з моїх придурків-депутатів. Можеш бути спокійним, я тоді не прийшла.
Потрібно сказати, що більшість „підозрюваних”, хоч і відчули невелике полегшення, але все одно були розчаровані через те, що весь шлях був практично марним. Єдині, хто дійсно був радий – це Польща і Росія.
- Ааа, - з великим полегшенням сказав Польща, - ну, я сподіваюсь, що хоч в Євро ти мене не підведеш.
- А коли це я когось підводила?
- Тобі цікаво? – відізвалась Америка. – Я веду список.
В цей час Марія почала грати програш „Ти ж мене підманула”. Перший куплет співала Америка:
- Ти казала раз багато,
Що уступиш ти у НАТО.
Тебе досі там нема,
Підманула, підвела.
Україна Леся лиш знизала плечима і заспівала приспів:
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе, молодого,
З ума-розуму звела.
Наступний куплет співав Іван, хоч його українська швидше походила на донецький говір.
- Я казал уже нє раз:
„Заплаті мені за газ”.
Як пріду, грошей нєма,
Подманула, подвєла.
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе, мій любий брате,
З ума-розуму звела.
До пісні приєднався і Англія, який не міг згадати нічого особистого, тому і виступив від обличчя усієї Європи:
- Ту аварію в ЧАЕС,
Пам’ятають ще в ЄС.
У наш бік тоді вітер дув,
Ніхто цього не забув.
Україна заспівала свій приспів доволі здивованим голосом:
- Чим же тут я підманула?
Чим же тут я підвела?
То Радянського Союзу
Вся ідея та вина.
Після цих слів, Англія підозріло покосився на Росію, в якого вигляд уже був а-ля „на сьогодні досить”.
- Ти казала, що в неділю, - почала свій куплет не стільки політичного, скільки інтимного характеру Франція, - Даш і ти мені, Софію.
Я прийшов, ти дала в глаз,
Підманула й на сей раз.
Відкинувши від себе Францію, Україна заспівала звичний приспів:
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе молодого,
З ума-розуму звела.
На цьому моменті з-за куліс раптово вийшов Японія у якого теж були деякі претензії:
- Витратила мої хороші,
Не на те „кіотські гроші”.
Хоч різниці нам нема,
Все одно ж ти підвела!
- Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела,
Я ж тебе, молодого,
З ума-розуму звела.
Далі вперед виступив Румунія зі своїми територіальними претензіями:
- Я казав тобі що зими:
„Ну віддай мені Зміїний”.
А ти бач не віддала,
Підманула, підвела.
На цей раз Україна відповіла більш грубо:
- Я тебе не підманула,
Я тебе не підвела,
Ввічливо тобі сказала:
”Хрін, не острів, тобі на”.
Під кінець пісні, настав час заспівати свій куплет Польщі:
- Я казав, ну що напевно,
Буде в нас з тобою Євро.
Україна вмить його перебила:
- Все як треба проведу,
На цей раз, не підведу!
На цей раз, не підману я,
На цей раз, не підведу,
На цей раз, я обіцяю,
Все як треба проведу!
Пісня закінчилась, зал почав аплодувати. Всі країни, крім України, розійшлись. Ну, як розійшлись, Івана довелося тягнути під руки. Зал затих, на фоні тихо почала грати мелодія з „Титаніка” у виконанні Марії.
Леся підійшла до шафи і відчинила її. Звідти вийшов ніхто інший, як Степан-Канада.
- Думаєш, здогадалися? – спитав він.
- Навряд, ти ж їх знаєш, - відповіла Україна.
Декілька секунд вони просто дивились один на одного, посміхаючись. Очевидно, що Степан просто забув слова. Раптом, він відвернувся від неї й промовив:
- Ні, ну не можна. Це ж... не по канону.
Почувши ці слова, Леся вийшла на середину і подивилася в зал.
- А знаєш, а може ну його?
Після цього, вона зняла перуку, одночасно забравши шпильки, які тримали її косу. Зал в більшості відреагував доволі позитивно, адже, що сказати, в глибині душі, всі українські хеталійці хотіли бачити Україну саме такою - кароокою й чорнобровою.
В цей момент, світло погасилося й музика затихла. Кінець сценки.

***

Увесь день було дуже душно, тому нікого не здивувало, що ввечері пішов дощ, що завершало аномальну, як для Львова, погоду і повертало звичний „сезон дощів”.
Всі косплеєри зібрались в квартирі Микити і Слави, бо як раз їхні батьки поїхали до їх бабусі в Житомирську область, а їх, у зв’язку з виступом, залишили самих на три дні.
Іван відключився зразу після того, як його винесли зі сцени, тому спав у сусідній кімнаті; Степан відразу, як прийшов, побіг до ноутбука, а інші просто обговорювали сьогоднішній виступ. У кімнату зайшов Микита з телефоном в руці.
- Все, - сказав він, - тьотя Оля знає, що Іван тут.
- Не „тьотя”, а „тітка”, - вже автоматично виправляв Роман. – А як тобі це вдалося?
- Елементарно! Ой, ну Ви що, - говорив він, пародіюючи власну розмову, - як же можна його в такий дощ на вулицю відпустити. А раптом він намокне і застудить ноги, руки і праву легеню?
- Ти вмієш вмовляти, - з легкою іронією сказала Леся. – Але що ж нам з ним завтра робити?
- Прокинеться, - сказав він, знизуючи плечима, - прийде в себе, переживе похмілля, ми йому розкажемо, як все було. Загалом, стандартний сценарій.
- Ти думаєш, - з підозрою спитала Леся, – що ці „аномалії” пройдуть?
- Хто знає, але сподіваймося на краще.
Микита був частково правий, тому Леся вирішила не відповідати. Переночують вони, всі одинадцять чоловік, у Микити з Славою, а завтра подивимося, що буде.

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;, Україна;

---

Особливості львівського косплею

Назва:Особливості львівського косплею
Автор: Marichka from Kyiv (Марічка, та що з Києва) в соавторстві з BaMaRu
Фендом:Hetalia: Axis Powers
Персонажі/Пейрінг:Росія, косплеєри. Пізніше з'являться інші.
Рейтинг:G
Жанр:Джен, гумор, повсякденність, AU, містика.
Розмір:планується Міні
Попередження:ОЖП, ОЧП, ООС, вставки на іноземній мові.
Від автора:
У мене лише одне прохання: якщо ви відразу зрозуміли, що вам ця тема не буде приємною, то йдіть зразу або ще краще не заходьте, а якщо вже прочитали, то, будь-ласка, без дискусій в коментарях. Дякую за увагу.
Дисклеймер:Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона - Хімаруї. Автор фанфіку зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.
Право на розміщення та публікацію: З дозволу автора
Статус:в процесі.

Невелика група українців готує сценку на найближчий аніме-фестиваль. Перед самим виступом, косплеєра Росії, якого за іронією долі теж звуть Іван, напувають і далеко не водою. Вже в стадії алкогольного сп'яніння, Росія та Іван міняються тілами. Таким чином, Росія опиняється у Львові.

Репетиція

читати

Звичайний, як для Львова, так і для інших міст України, день. Звична для літа спека панувала в місті Лева, допомагаючи в бізнесі продавцям морозива і холодного квасу, якщо не традиційного пива. Погода немов знущалась над городянами, адже було безвітряно, і на чистому блакитному небі не було ні хмаринки. Особливо не пощастило людям, які цього дня кудись поспішали, як Степан. Він мало того, що вийшов пізніше, ніж потрібно було, так ще й примудрився сісти не на той трамвай і проїхати дві зупинки не в тому напрямку. І тепер він, запізнюючись на цілу годину, біжить на репитицію, втішаючи себе думкою, що його вихід все одно наприкінці номеру. Дві пекельні муки - займатись пробіжкою і їхати у душному трамваї в таку погоду.
Нарешті, через десять хвилин бігу, за які Степан вже встиг сильно втомитися, він побачив потрібний йому будинок. Двері під’їзду, з якоїсь причини, були відчинені, тому він без перешкод забіг всередину. На його щастя, потрібна Степану квартира була на першому поверсі.
Втомлений і захеканий він постукав у двері квартири. Через хвилину, йому відкрила тітка Оля - мати Івана. Дуже привітна і добра жінка та гарна мати, от тільки іноді вона вже занадто берегла свого сина.
- Добридень, - трохи віддихавшись відповів Степан, все ще тяжко спираючись рукою об стіну.
- Тебе вже всі зачекались, - сказала вона, впускаючи хлопця в квартиру.
Знявши кеди, він попрямував до кімнати Івана, де проходила репетиція косплей сценки, над якою всі вони мучаються вже мало не півроку. Ну, півроку мучаються, а репетирують три тижні. Тільки він відкрив двері, як почув іронічний вигук Романа:
- З’явився нарешті. Пропоную це відсвяткувати!
- Якщо ви справді хочете відсвяткувати то нічого, я можу додому піти...
- Ні, ні, ні, - сказав Микита, підводячись, - так просто не відвертишся! Ти взагалі, знаєш про такий винахід людства, як годинник?
- Та...ну... ну, вибачте, - Степан почувався трохи ніяково, коли на нього звертало увагу забагато людей, - взагалі, продовжимо репетицію.
Ці слова врятували його, в той же момент, активізувалася авторка сценарію і головний режисер їх веселого балагану – Леся.
- Він правий, у нас же виступ через декілька днів! Давайте все проженемо з самого початку.
Хтось дуже тяжко зітхнув, проте цього ніхто не помітив. Більшість, звичайно, тягнуло далеко від душної квартири, куди-небудь на свіже повітря, щоб поблизу було озеро або річка. Але кожний розумів, що сам погоджувався косплеїти, і аніме-фестиваль не за горами. А поки вони всі зайняті репетицією, пропоную познайомитися з ними поближче. Почнемо з тої дівчини, що зараз тримає в руках сценарій. Як ви вже зрозуміли, її звати Леся і вона авторка всього того, що наша компанія буде робити чи говорити на сцені. Сама вона теж буде брати в тому участь і, незважаючи на свої чорні брови і карі очі, а також не менш темне волосся, яке дуже суперечать канону, буде грати Україну. Як то кажуть, перука, одяг та вата в ліфчику роблять дива. Також, важливо зазначити, що вона зовсім не львів’янка, як ви могли подумати, а справжня, на дві чверті чистокровна киянка.
Крім неї, тут є ще одна киянка, дівчина, яку Леся майже насильно притягла сюди, - Марія. Зараз, вона просто сидить за піаніно і нікого не чіпає, бо по життю вона йде з девізом: „Не хочеш спати, то лежи й мовчи”. Та й слів у неї не було, щоб говорити, проте була не менш важлива роль „живої фонограми”, тобто весь музичний супровід до сценки грала вона. А щоб вона краще вписувалась в загальну атмосферу, її перевдягнуть в Австрію.
Також просимо звернути увагу на вже знайомий нас суб’єкт, який після своїх занять бігом відчайдушно хлепче мінеральну воду, і якого, як ви вже зрозуміли, звуть Степан. Що про нього можна сказати? Та в принципі, нічого. Хіба що те, що він має дуже багато знайомих у всіх можливих українських областях. І це саме він знайшов Лесю з її сценарієм на одному з сайтів, а та, в свою чергу дізнавшись, з якого він міста, доклала всіх зусиль, щоб приїхати до них в найближчий час. Він, до речі, косплеїть Канаду.
А бачите того блондина? Погодьтеся, він просто народжений, щоб косплеїти Росію, адже має натурально зовнішність, яка, чи то на дивний збіг подій, чи то завдяки подарунку долі, дуже співпадає з каноном. Його звуть Іван і він живе в цій квартирі разом з мамою. Не дивлячись на кремезність, насправді, він є дуже наївною людиною, яка хоч і робить все так, як сказала мама, але його можна легко „зламати”. До того ж своєю світлою стороною характеру, теж дуже нагадує самого Росію. А от в схожості темної сторони, та взагалі, її наявності, багато хто сумнівається.
За столом, який перетягнули з кухні спеціально для репетиції, навпроти Івана сидить не менш цікава особистість на ім’я Роман. Він хлопець сам по собі непоганий, не курить і не п’є, але не всі з ним можуть нормально спілкуватися, адже невідомо, чи існує людина, якій би звання „націоналіст” пасувало би більше. Якщо він щось починав робити, то всі хто його знали, могли здогадатись з якою метою. Є у нього одна величезна вада, занадто він запальний та бувало дуже легко піддається на провокації. Отак бувало, міг спалахнути від вже потухлого сірника. Що правда, були знайдені способи погасити його так само швидко, але не кожному це вдавалося. Єдине, що залишається дивним, це те, як хто-небудь взагалі міг затягти людину, яка про „Хеталію”, та й в принципі про будь-яке інше аніме, й гадки не мала, в цю сценку, та ще й на роль Японії.
Зліва від Роми, сиділа, в занадто відвертому одязі, фарбована білявка на ім’я Катерина. Потрібно сказати, що не даремно саме вона косплеїла Францію, адже у них було багато схожого в характері. Краще промовчати на рахунок всіх тих легенд (чи ж правдивих історій), які ходять про неї та її розпущеність. Упустимо її суто особисті справи і просто скажемо, що хлопців у неї було справді багато, а чим закінчувалась кожна зустріч то повністю її справи. Варто лише розповісти про історію її залицяння до Степана. Після багатьох натяків та залицянь з боку Каті, Степан все ж таки наважився і запросив її до нього „на каву”. Яким же було її здивування, коли запрошення „на каву”, виявилось справді запрошенням тільки на каву.
В центрі столу сиділа, ледь стримуючись щоб не засміятися, Оксана – косплеєр Америки. Вона була одною з тих людей, він яких не знаєш, що чекати, бо вони самі не знають, що від себе чекати. Вона дуже швидко змінювала смаки, рішення та рід занять, тому потрібна була валика сила, щоб зациклити її увагу на чомусь одному. Інколи здавалося, що хтось помилково приписав їй зайві п’ять років і насправді вона все та ж сама дитина, якою і була завжди. Друзів у неї було багато, але найкращою подругою вона, з невідомих причин, вважала Катерину. Хоча, зустрічалися вони не так вже й часто, але оскільки Оксана вже вбила це собі в голову, то так і було.
Між Оксаною та Іваном з дуже серйозним виглядом сидів Микита (ні, не той, що у Франка), що грав Англію. Що правда, більшість звали його просто Вася, через його прізвище – Васянович. „Микита” йому подобалось більше, але на „Вася” теж озивався. Чесно признатись, він зараз цілком впевнений в тому, що тут він головний, незважаючи на те, що сценарій тримала Леся. Хоча, як би хтось і розвіяв би цю ілюзію, він навряд проявив хоч якісь емоції. Він був з тих, кого називали флегматиками, тобто тими, кому все ніби пофіг. Єдиний, хто міг порушити його спокій був його молодший брат В’ячеслав або просто Слава, який, до речі, стоїть в он тому кутку і чекає на свій вихід. Слава дратував „Васю на ім’я Микита” просто своєю присутністю, але той навпаки намагався завжди бути зі своїм старшим братиком та, і як на зло, розділяв усі його захоплення. Сам Слава є людиною надзвичайно активною і дружелюбною. Багато говорив, і часто всього не те, що хотіли почути інші, і те, що казати було просто не можна. Трішки дурнувата посмішка рідко зникала з його лиця, і часто залишалась на вустах навіть тоді, коли спав. Проте, як каже сам Микита, найчастіше Славі сниться новий спосіб вивести старшого брата із ладу, або, як це називає сам хлопець, «трішки пожартувати». Саме ці жарти додають, як то кажуть, масла в вогонь, тому, коли брати разом беруться за якусь справу, виникнення пожежі неминуче. Часто влазить в історії, проте за допомогою своєї голови і ніг, він доволі швидко виплутувався.
На дивані сидів інший Слава, тільки той був В’ячеслав і грав Румунію, а цей Станіслав і він грає Польщу. Цей фарбований блондин якщо любив когось сильніше від себе, то... ні себе він любив найбільше. Себе та своїх „славних предків”, які були якимись дуже важливими персонами у Польщі, проте нічого про них достовірно невідомо, бо Слава любить з кожним разом давати їм все нові й нові титули.
Поруч з цим фарбованим блондином, повернувшись обличчям до світла, сидить і зашиває чиїсь штани скромна дівчина, яку всі звуть Русею. Вона косплеїла Литву і була одна з тих, хто бажав залишатися непомітним, проте одне захоплення змусило її перейти через себе. Цим захопленням виявився косплей. Половину свого вільного часу вона шила костюми, а іншу половину – шукала друзів по захопленню. Так вона шукала, шукала, знайшла нашу веселу компанію і вирішила до неї приєднатися. Хоча вона вже не раз косплеїла, але то зазвичай була коротка фото сесія, а не сценка. На сцену вона виходила вперше і не секрет, що Руслана дуже хвилювалась стосовно цього.
Час йшов і, коли Марія програла все, що повинна була, всі повторили свої слова і сценку прогнали тричі, до кімнати зайшла мати Івана і сказала:
- Вибачте, що турбую, але вже доволі пізно.
- Нічого, тьотю Олю, - сказав Степан, - не хвилюйтесь, ми закінчимо через десять хвилин.
- Добре, - сказала вона, покидаючи кімнату.
Микита підвівся зі свого місця і, оглянувши присутніх, сказав:
- Думаю, можна йти додому, от тільки у мене є одне зауваження до Івана.
- Яке? – спитав той, дивлячись на нього таким наївним дитячим поглядом, що Микиті важко було не відвернутись, і він на мить відвів погляд.
- Розумієш, от ти ніби все говориш правильно, на російській і з правильною інтонацією, але якось не по-російськи, не як Росія, розумієш?
- Не дуже розумію...
- А що тут розуміти? – втрутився Роман. – Ти хоч і граєш москаля, але говориш не як москаль. Хоча, не треба вимагати від хлопця неможливого.
Тут не очікувано прокинувся Слава, той що В`ячеслав, і вирішив вставити свої п’ять копійок, не дивлячись на те, що вони не були доречними:
- А може його напоїти? От один мій знайомий тільки як нап’ється може нормально російською розмовляти.
- Не верзи дурниць, - відмахнувся Вася, почувши про нову безглузду ідею молодшого брата. – Ніби не знаєш Івана.
- Це погана ідея, - підтримав його Іван, - я одного разу спробував і більше не хочу, тим більш мені мати не дозволяє.
- Ага, - додала Леся, - навіть я знаю про цю історію. Давайте вже розійдемося! Завтра зустрінемося знову і все обговоримо детальніше. У нас ще є два дні.
Всі прийняли пропозицію Лесі й, попрощавшись, розійшлись по домівках. Лише сама Леся з Марією залишилися стояти біля під’їзду. На їх щастя, Степан вийшов з будинку останнім і помітив це.
- Чого ви тут стоїте?
- Ну, ем, розумієш, тут така справа...
- Она опять забыла дорогу назад, - закінчила за неї фразу Марія.
Степан подивився на дівчат з нерозуміючим поглядом.
- Невже досі не запам’ятали?
Марія заперечливо похитала головою, а Леся тільки ніяково опустила голову. Степану, як завжди, нічого не залишалось, як проводити дівчат додому. Ця ситуація повторювалась майже кожного разу, як вони збирались тут або в іншому місці. Інколи йому в голову приходила думка, що вони спеціально так роблять, але він завжди відганяв її.
Леся зі Степаном йшли попереду, розмовляючи про своє, а Марія трохи відстала, так, ніби навмисне не хотіла їм заважати. Вона говорила багато і швидко, тому очікувала від Степана такої ж швидкої відповіді, проте він доволі довго обдумував свої відповіді, хоча з іншими він спілкувався в нормальному темпі.
- Я ж відчуваю, що тобі важко отак говорити, - нарешті не витримала вона. - Не хвилюйся, говори зі мною так, як з усіма!
- Ти впевнена, що зрозумієш?
- Ти ж не на китайській балакати будеш, звичайно, що зрозумію!
Він зітхнув і, подивившись на Лесю, сказав:
- Підемо завтра в склєп, я знаю дуже слічні сподні, які тобі личитимуть. А потім ми можемо піти в локаль, і замовити фоліжанку пива, а якщо ти захочеш щось солоденького, можемо замовити лєгуміна.*
Ще хвилину Леся йшла мовчки, намагаючись вникнути в суть цих слів, проте її „глибокі” пізнання обмежувались словом „філіжанка”. В решті решт, тишу порушив Степан:
- Я так розумію, що запрошення не прийняте, - з усмішкою сказав він, і поспішив перевести тему. – Щось дуже спекотно останнім часом.
Отак всі троє дійшли до будинку, де, тимчасово, в квартирі дядька Лесі, проживали наші дівчата. Зі Степаном вони прощались по різному, якщо одна просто мовчки кивнула (для Марії цей жест був універсальний і міг означати різні слова, в залежності від ситуації), а друга дуже довго дякувала, намагаючись затягнуті його в гості. В решті решт, йому вдалось ввічливо відмовитися від запрошення та, остаточно розпрощавшись з Лесею, пішов до себе.

*Підем завтра в магазин, я бачив дуже гарні штани/спідницю. Потім ми можемо піти в бар і замовити келих пива або дисерт.

Час мінятись
Нормальна для цієї пори, але аномальна для цього міста спека продовжувалася. Хоч український Гідрометцентр і обіцяв дощі вже через два дні, проте в передбаченні погоди простіше було б повірити своїй акваріумній рибці, ніж вітчизняним метеорологам.
Цього дня, наші герої зібралися в квартирі дядька Лесі. До виступу залишилася лише доба, але не можна було сказати, що вони через це дуже переймалися.
- Тільки день?! Як!? Ми ж нічого не встигаємо!!! Нам кінець! Наш виступ провалиться і ніхто не забуде мені цього до кінця мого життя! – в паніці кричала Леся, бігаючи по квартирі в пошуках сценарію.
Вся компанія спокійно спостерігала за нею, стараючись не заважати цьому приступу паніки, тільки Степан примудрився заснути, сидячи на табуретці. В решті решт, їм набридло спостерігати за цим, тому Микита, той що Вася, сказав:
- Слухай, а нащо він нам? Ми ж все все знаємо.
- Навіть, якщо знаєте, все одно сценарій потрібен, - пробурчала Леся, втрете подивившись під шафою. Мабуть, під час минулих репетицій надто потоваришувала з цими декількома папірцями, адже рідко випускала їх з рук.
В цей час, в кімнату зайшов Лесин дядько, людина на диво спокійна та врівноважена. В руках він тримав саме той нещасний сценарій, через який Леся вже перерила всю кімнату, ледь не покалічив Станіслава, і налякав Русю, яка настільки задумалась, що підскочила на стільці від її криків.
- Я знайшов це в ванній, - сказав він, коли дівчина вирвала сценарій з його рук. – До речі, сьогодні приїжджає твоя двоюрідна сестра Дарина, так що постарайся бути привітною.
Ці слова пролунали так буденно, мов би нічого в них такого страшного й не було, але Леся думала інакше. Неочікувана і малоприємна новина ще більше засмутила і без того заклопотану дівчину.
- З нею постараєшся бути привітною, - пробурчала вона. – Чому вона щороку сюди приїжджає? Мені тут подобається, в мене тут друзі, а вона як не приїде, так весь час тільки й говорить, як їй тут погано.
- Хвилиночку, - втрутилась в розмову Оксана, - яка ще Дарина?
- О, думаю, краще б вам її й не знати, - зітхнула Леся. – Минулого року вона на всю вулицю проклинала львівських архітекторів тільки через те, що вдарилася ногою об бордюр. Та і що там казати, вона взагалі не дуже Львів любить.
- В будь-якому разі, вона буде тут через годину, - відповів дядько Андрій, направляючись до дверей. - Все, більше не буде вам заважати, бо через десять хвилин мені вже треба виходити.
Після цих слів, двері в кімнату зачинилися. Леся тяжко зітхнула та повернулася обличчям до інших.
- Я так відчуваю, що дехто з твоєю сестрою обов’язково посвариться, - сказав Славко, той що Румунія, якось підозріло глянувши на Романа. Через декілька секунд погляди усіх присутніх в кімнаті були спрямовані виключно на Романа.
Той, помітивши це, розправив плечі та, підвівши погляд, сказав:
- Що? Невже в тебе є дар провидіння?
- Хм, а чом би й ні? Хоча, з твоїм характером, і дар не потрібен, - Славко, театрально знизив плечима і не менш награно задумався, після чого відповів так, мов це очевидно. А це було насправді очевидно.
- Та я сама врівноваженість! – з нотками обурення в голосі вигукнув Роман.
- Ага, звичайно, - в один голос сказали всі присутні.
Всі вони знали деякі цікаві історії з життя Романа. Хоча б той випадок, як він, ще будучи в сьомому класі, вибив десятикласнику зуб за декілька необережно сказаних слів. Загалом, якщо й можна було назвати його врівноваженим та спокійним, то... хоча ні, не можна було.
- Та ну вас, - відмахнувся він. – Давайте вже розбудимо Степана та продовжимо цю вашу репетицію.
Всі погодились з ним, та прийнялися будити хлопця, але він заснув так міцно, що не прокинувся навіть якщо б почалася війна. Після декількох невдалих спроб, за діло взялася Олеся. Вона підійшла до Степана з обличчям експерта та тихо прошепотіла йому на вухо:
- Адміністрація фікбуку заблокувала твій профіль.
Ці слова вмить спрацювали, він підскочив на стільці так, ніби його вдарило струмом та скрикнув:
- Вони не мали права! За що!?
Перші секунди, він не розумів хто він, де він і хто всі ці люди, але, почувши сміх своїх однокосплеєрів, до Степана дійшло, що з його сторінкою все в порядку. Посміхнувшись, Леся сказала:
- Ну, як спалося?
Через пару хвилин, всі нарешті заспокоїлися і перейшли до репетиції. Проходив час і, коли все вже було прогнано та повторено, раптом з коридору почулася страшна лайка. Косплеїри здивовано переглянулися, і тільки Леся знала, в чому справа.
- Приїхала, - тяжко зітхнувши, сказала вона.
Двері до вітальні відчинилися і в кімнату зайшла хмура особа, віком приблизно як Леся, та вже знайомий нам дядько. Під оком у дівчини був величезний синець.
- Привіт. А що у тебе з...
- Какая разница? Подумаешь, в дверь не вписалась, так что, каждому нужно обязательно спросить? - Пробурчала вона. – Это, наверное знак был, что не стоило мне садиться в этот чертов поезд.
Після цих слів, вона, навіть не подивившись в сторону інших, пішла на кухню, гучно гримнувши дверима.
- Потяги Львів-Луганськ настільки суворі, що попереджують заздалегідь, - сказав дядько Андрій, підвів вказівний палець догори, що повідомляло про повчальність даного факту, та пішов за Дариною.

Час йшов і, в решті решт, всі вирішили розійтися, домовившись про завтрашню зустріч. Всі, крім Марії, Лесі та Степана, який і не дуже квапився йти, мабуть, через те, що досі не прокинувся, вже пішли. Степан зав’язував шнурки, думаючи про те, які невідкладні справи чекають його в інтернеті, але не судилося йому зробити все так, як планувалося. Він навіть не помітив, що Леся теж взулася, не дивлячись на те, що їй як раз додому йти не треба було.
- Степанчику, а ти ж ще пам’ятаєш, що мені обіцяв? – Леся миттю спробувала повторити славнозвісний погляд Кота із Шрека, або ж просто кота, який випрошує у свого хазяїна щось смачненьке.
- А що я обіцяв? – невпевнено відповів він, намагаючись вдати, що нічого не пам`ятає.
- Що ти мене зводиш на Високий Замок.
- А що, невже ти не знаєш дороги? – здивовано спитав він. – Ти там буваєш частіше, ніж в цій квартирі.
- Ну то й що? В мене дуже погана пам’ять, тим більш, скоро темнішає. А завтра „Динамо” грає з „Карпатами”, а ти ж знаєш цих вболівальників.
- „Карпат”?
- „Динамо”!
В решті решт, у хлопця не залишилося вибору і, після декількох хвилин вмовлянь і «котячих оченят», він погодився, хоч і при умові, що довгою ця прогулянка не буде.
По дорозі туди, його мучила одна думка і, щоб спростувати або підтвердити її, він ніби випадково звернув не в ту сторону. Не встигли вони пройти і п’яти кроків в неправильному напрямку, як Леся це помітила.
- Ти куди? Нам же праворуч.
Степан тільки мовчки повернув назад та пішов в правильну сторону, але висновки він все ж зробив. Йому стало зрозуміло, що вона тягає його за собою не у якості провідника, а тим більш, у якості охоронця. Адже, в такому разі, було б логічніше взяти з собою Романа чи Івана, які набагато сильніші за нього.
Він так задумався над цим, що і не помітив, що вони вже давно дійшли до місця, що його іменують Замковою горою. Хоч, від того славнозвісного замку крім декількох уламків стін нічого не залишилося, але ж з назвою нічого не поробиш. Мабуть, саме звідти відкривався найкращий вид на Старе місто, тому й не дивно, що через Високий Замок пролягала більша кількість туристичних маршрутів Львова.
Оскільки було вже доволі пізно, там було небагато людей. Степан на хвилинку задумався, тому стояв непорушно, опустивши голову, а коли він підняв її, то помітив, що Леся стоїть, спираючись на огорожу, та дивиться кудись в далечінь. Він підійшов до неї, проте вона навіть не помітила того. Степан побачив в її очах якийсь дивний блиск. Такий самий, як тоді, коли він вперше зустрів її особисто. Такий самий, як тоді, коли вона вперше попросила його провести її сюди. Такий самий, як тоді, коли вона, намагаючись навчитись малювати, міряла пропорції з його фігури. Такий самий, як кожного разу, коли вона чула саме слово „Львів”. Спочатку, йому здавалось, що це природно для неї, але потім він помітив, що цей блиск зникав, коли він питав її про Київ, про якесь інше місто, або ж навіть про неї саму.
Степан знову задумався. В такі моменти, він настільки сильно поринав у думки, що повністю відривався від реального світу, ніби засинав з відкритими очима. З цього стану його вивели слова Лесі:
- Що з тобою? Підемо назад, а то щось холодно стає. Ти ж ніби додому хотів.
Степан кивнув та запропонував довести її до дому, проте вона лиш відмахнулася:
- Нічого, сама дійду.
Тоді він знову промовчав, проте теж зробив висновки. „Що це за дівчина та чого їй від мене треба?” – промайнуло в нього в голові.

***


От він, той день, якого чекала і боялася уся наша компанія – день виступу.
Микита вдивлявся в дзеркало, взяте з косметички Катерини, та марно намагався роздивитись в ньому те, як йому приклеїли брови, адже освітлення в приміщенні було навіть гірше, ніж у типових українських під’їздах. Поряд з ним, навмисно вибравши найтемніший куток, закривши обличчя книжкою в чорній палітурці, сидів Роман, на якого вже встигли вдягти японську форму. Причина цього „переховування” не була відома, але ніхто не наважувався питати. Недалеко, теж при всьому параді, стояли Катерина з Оксаною, остання щось розказувала, активно жестикулюючи та раз за разом оглядаючись на Романа. Її співрозмовниця, здавалась, і не слухала її, проте Оксана ніколи не зважала на такі речі, хоч би її не перебивали. А трохи в стороні сидів Степан-Канада, закривши обличчя якимось шматком тканини, поки Руся намагалася нанести лак на „святу канадську завитушку”.
- Все? – спитав він.
- Та май... – тут вона подивилась на балончик і з жахом побачила на ньому якісь невідомі чи то китайські, чи то ще якісь ієрогліфи та напис, зроблений чорним маркером, „клей”. – Ох, ти ж...
- Що там? – спитав хлопець, який нічого не бачив через тканину.
- Та, нічого, то в мене того... шпилька впала, - викрутилася вона. – Можеш вже прибрати.
Степан вже було запідозрив щось, але висловити ці підозри йому завадила Леся, яка, мабуть найбільше з них усіх переживала через цей виступ. І її можна зрозуміти, адже сценарій її, вірші її, режисура її й навіть супровід, частково, вона вибирала. Того дня вона метушилася так, що це робило її трохи неуважною.
- Уф, дізналася, наша сценка буде ближче до кінця, бо фандом виявився не дуже популярним і виступати по ньому будуть тільки три групи, якщо рахувати нас.
- Лесь... – невпевнено сказав Степан.
- Не перебивай! Камера у дядька Андрія, якщо з якихось причин він не зможе зняти, я домовилася з однією людиною, яку вам знати не обов’язково.
- Лесь, в тебе...
- Та що ти мере перебиваєш!?
- Ліву грудь поправ.
Вона опустила очі й побачила, що зліва вата трохи сповзла, тому „форми” тримались не на одному рівні. З обличчям а ля „не палимся”, вона поправила вату та пішла, вже більш спокійна, знову щось уточнювати і дізнаватися. Потрібно сказати, вона вже почала трохи діставати зі своїми питаннями про рояль, та мікрофони, які вони принесли спеціально для виступу, бо тих, що були не вистачало, та й плутатись в дротах не хотілося. По легенді, мікрофони належали Станіславу в якого „типу, є зв’язки”, проте не будемо розбиратись в деталях.
До речі, про самого Станіслава. Він стояв собі біля стіни гордо і спокійно, в рожевій сорочці, яка йому насправді дуже личила, проте не кажіть про це йому, а то ще невідомо, до яких наслідків це може призвести. Значить, стояв він, а тут раптом чиясь рука опустилася йому на плече. Від несподіванки, той аж підскочив, але обернувся і побачив Славу.
- Чого так лякаєш?
- Слухай, у мене є план, - сказав Слава, ніби навіть і не почувши співрозмовника.
- Який ще план? – не зрозумів його Станіслав.
- Ну, пам’ятаєш, я говорив, що Івана треба напоїти. Цей зануда не погодився, а ти потім ще підійшов до мене і сказав, що ідея не погана. Так от, вирішено привести план в дію, а ти повинен мені допомогти.
- А, так ти про це. До чого тут я?
- Ну, як же, ми ж усі прагнемо до однієї мети. Я ж просто хочу зробити якнайкраще. Ну не може ж з ним нічого особливого статися, якщо він вип’є буквально ну трошки. Та й тобі треба тільки пляшку йому дати, не складно ж?
Він лиш задумався та знизав плечима, але через секунду на його обличчі вже з’явилася підозріла посмішка. Правду кажуть, що у цих двох мізки схожі. Навіть Станіслава, ім`я якого в скороченому вигляді має промовлятись як Стас, називають Славою.
- Хвилиночку, а як же ти змусиш його випити?
- Та, в пляшці з під води можна будь-яку прозору рідину видати за воду. Я б міг і сам, але ж він мені після одного випадку не дуже довіряє.
Хлопці знову хитро посміхнулись, що означало згоду, тому Слава спокійно передав пляшку Станіславу та показав, де знаходиться Іван.
Потрібно сказати, що підійшов він як раз дуже вчасно, адже Іван вже мало не помирав від спеки, адже в шарфі й пальті в таку пору не дуже комфортно. Не встиг Станіслав і підійти зі своєю пляшкою, як хлопець вихопив її і, вибачившись, за декілька ковтків випив півпляшки, навіть не помітивши нічого незвичайного. Що сказати, могутня сила переконання! Що правда, ефект не змусив себе довго чекати, промовивши щось на зразок „Ой, мені щось недобре”, він зробив декілька кроків і тут же впав.
Станіслав був настільки шокований, що навіть не знав, що робити. На щастя, повз як раз пробігала Леся.
- Що це?! – наблизившись до них, спитала вона.
- Я... я тут ні до чого, - намагаючись умити руки, відповів хлопець.
Проте дівчині не потрібні були пояснення, коли вона відчула характерний запах горілки.
- Ти що ідіот!? – зірвалась вона.
- Я ж сказав, що ідея не моя, - марно намагався викрутитися він.
- Ах, ти ж, все ж таки... Мала б час, показала б тобі, - сказала вона, гнівно подивившись на Станіслава.
На щастя хлопця, дійсно не було часу для суперечок. Леся повернулась в сторону інших і крикнула:
- Марія, Степан... ой, про що я думаю? Катю, Романе!!!
Вони прибігли тільки почувши, що їх кличуть, як і інші учасники групи, крім Слави, який знав, що йому загрожує, тому поспішив втекти.
- З п`яними поводитись вмієте? – з хвилюванням в голосі спитала вона у прибувших Романа на Катерини.
Ті кивнули.
- Так чого, блін, стоїте!? Робіть щось!!! – крикнула Леся таким тоном, що було страшно навіть наближатися до неї більш, ніж на метр.
Послухавшись наказу, Івана відтягнули кудись в сторону, але ніхто і не звернув увагу куди, бо, в ту ж хвилину, Леся притиснула до стіни Станіслава і погрожувала йому так, що її довелось забирати силою, бо інакше це могло б не дуже весело закінчитися.
Через деякий час, коли Лесю вдалося заспокоїти, а Слава був спійманий Микитою при спробі втечі, всі нарешті могли хоч не хвилинку заспокоїтися. Але що сталося з Іваном досі ніхто не знав.
- Ну чого ж ви, поляки, всі такі ідіоти? – спитала Леся, якій вже встигли дали валер’янки, яку Руся, з невідомих причин завжди носила з собою.
- По-перше, не ідіоти, а, по-друге, я поляк тільки наполовину, - відповів той, про всяк випадок, відійшовши на безпечну відстань.
- Поляк може й на половину, але ідіот на всі сто відсотків. Через тебе ми виступ завалимо. Як ти пропонуєш грати з п’яним косплеїром, який мабуть ще й без тями?
- Як-небудь, - фиркнув той.
Не встигла Леся придумати, що відповісти, як з’явилася Катерина.
- Ну, як? – спитав Степан, про всяк випадок, тримаючи Лесю.
- Не повірити і будете сміятись, - відповіла Катя. – Відкачали, а коли отямився то почав молоти щось на російській про те, чого не дома. Потім почав розказувати Роману, що фіг він йому якісь Курили віддасть і щоб той йшов до біса. Досі не в адекваті, але говорить на диво чітко, як для того, хто не переносить алкоголь.
- Говорить і ходить?! От і прекрасно! Все, сценка не пропаде! – уже з оптимізмом в голосі сказала Леся.
- Стривай, - перервав її Степан, - у нього ж мабуть отруєння. Треба терміново відвезти його до...
- Ну, він же отямився!
Леся нізащо не погодилася б відмінити виступ, тому не здавалася в своїх доказах того, що Іван в порядку. В решті решт, Степан здався.
- Люди, то все дуже чудово, але чули б ви, що він там говорить!
В цей час, ніби як підтвердження її слів, з’явилися Іван та Роман. Наша жертва випадковості, хоч і робила не дуже тверді кроки, проте все одно трималася напрочуд рівно.
- Да пошел ты! Мало того, что с дома украли, так еще и держать меня здесь вздумали?! Фиг вам!
Косплеїри здивовано кліпали очима, навіть не знаючи, як відреагувати на такі слова з уст Івана, який взагалі був втіленням вихованості, і тільки Катерина пробурчала щось на зразок „Я ж казала”. Іван вже хотів покинути будівлю, але дорогу йому перекрили Роман з Микитою.
- Іване, якщо ти не заспокоїшся, я змушений буду розповісти все твоїй матері, - сказав Микита, той який Вася.
- Что ты несешь? Ничерта не понятно.
- Он говорит, - відізвалась Марія, яку всі до того часу ніби й не помічали, - что если ты не успокоишься, то расскажет все твоей маме.
- Что за бред? Моя мать умерла много столетий назад.
Зайве говорити, що така відповідь шокувала всіх присутніх. Мало того, що він не розумів українську, так ще й і поховав свою матір, яка, на щастя, була здоровою та доволі щасливою жінкою. Першим від шоку отямився Микита, який вже, очевидно, мав якесь припущення.
- Як, - казав він повільно, щоб Іван зміг зрозуміти, - звуть?
- Иван Брагинский, - з легким нерозумінням того, що відбувається, відповів той.
Тут уже стало зрозуміло, що Іван не тільки напився, а ще й добряче вдарився головою, коли впав. Присутні перезирнулися і лише Микита, який вже здогадувався про таку відповідь, почав повільно, обдумуючи кожне слово, говорити:
- Значит так, Иван, вот это все, что ты видишь, это не совсем так, как ты видишь…
- Матриця, блін, - перебив його Слава.
- Так вот, мы не те, кем тебе кажемся, это просто игра, театральная постановка. Мы не страны, но и ты не страна. И зовут тебя не Иван Брагинский, а Иван Ковтун. Ты просто немного ударился головой.
- Чё за бред?
Оскільки Іван був напідпитку, йому важко було зрозуміти те, що говорив Микита. Не скільки самі слова, скільки суть в цих словах. Він вже думав йти, але дорогу йому знову перекрив Микита.
- Ты учти, что у тебя нет денег. Да и твоя мама начнет тебя искать. Ты же несовершенолет…
Івану вже набридло, що Микита ставав у нього на шляху, тому на цей раз він просто відштовхнув хлопця і пішов туди, де, на його думку, знаходився вихід. Микита вирішив востаннє спробувати зупинити його і крикнув:
- Ты же в Львове!!!
Цією фразою він привернув увагу інших людей. І складно сказати, що більше їх дивувало: мова, на якій це було сказано, те, що повідомлялися очевидні речі або вираз обличчя Івана, коли він почув, що йому кажуть. Він майже зразу розвернувся і пішов назад, до компанії.
- Усё, понял, молчу, - пробурмотів він, спираючись однією рукою на стінку, щоб не впасти.
Степан, дивлячись на це, трохи засмутився.
- Ну, чому всі вірять в ці дурні стереотипи? – сказав він до Микити.
- Стереотипи – наш найкращий друг, в даній ситуації, - сказав він так, щоб ніхто крім Степана не почув, а потім звернувся до Івана. – Сейчас мы скажем тебе, что нужно сделать. Если ты все…эм… сделаешь правильно, то мы отпустим тебя домой, - побачивши, що Іван з недовірою дивиться на нього, він додав, - клянусь самым дорогим в жизни.
- Вір йому, він поклявся Вікіпедією, - вигукнув Слава, але тут же отримав по шиї.
До виступу залишалось всього нічого, тому довелося швидко пояснювати п’яному Івану що і до чого та чиї підказки слухати.

@темы: Hetalia: Axis Powers;, фанфікшн;

---

Пан

Пан
Автор: Кузнечик
Перекладач: Марічка, та що з Києва
Фендом: Оріджинали
Рейтинг: G
Жанри: Джен, Повсякденність, Вірші
Розмір: Драббл
Статус: закінченний

читати далі

Дуель? Та що ви, пане.
Вже не за честь вам буде шана.
Питайте допомоги у судах,
Бо рішення усіх проблем в словах.

Я - боягуз? Звиняйте, пане,
Чом в вашім погляді догана?
Проблему вирішить валюта.
Такий закон. Чом погляд лютий?

Щось ви бліді. Та майте розсуд!
Навіщо, пане, б'єте посуд?
То річ є дуже дорога,
Згадаєте мої слова.

Нащо сердитесь ви, пане?
Одначе, ви як псар той п'яний,
Який колись, напевно, з п'яну,
Прокляв мою покійну маму.

Що ж ви робите, пане?
Уже за честь не буде шани.
Закон нам треба поважать.
Вб'єте мене - вас ув'язнять.

Будь ласка, пане, зачекайте!
Заради Бога, розум майте.
Не треба лізти з кулаками,
Я не позбавив честі пана.

До чого револьвери, пане?
До чого?.. Й чому біль відчуваю?
Й повітря щось не дістає...
Невже час смерті настає.

@темы: вірші, переклад

---

День Незалежності

Назва: День Незалежності
Автор: Марічка, та що з Києва (Marichka from Kyiv)
Фендом: Hetalia: Axis Powers
Персонажі: Канада, Україна
Рейтинг: G
Жанр: Повсякденність, джен
Розмір: Міні
Попередження: ООС
Від автора:
Мене скоро виженуть з фікбуку. Яке горе. Було це написано ще 22 серпня.
Дисклеймер: Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона, а автор фанфіку зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.
Право на розміщення та публікацію: Спочатку питайте
Статус: закінченний.

Канада вирішив привітати Україну.

Смутна й невесела сиділа Україна, дивлячись у вікно. Сьогодні у неї День Незалежності, та й не просто День Незалежності, а двадцята річниця. Вона так готувалась до цього дня, так його чекала, а як тільки він настав, так відразу стало невесело. Може, їй зіпсували настрій події цього року? Та, хіба лише цього року?
Софія подивилася на годинник. 8:00, вона мала повне право ще поспати, але вона навмисне встала раніше, щоб хоч трохи насолодитися тишею, поки Марічка з Кирилом ще не прокинулись. Звичайно, вони обіцяли поводити себе як належить, але Україна знала їх, та як вони виконують ці обіцянки.
Вона тяжко зітхнула й відійшла від вікна. Чому у неї що не бос, то придурок? Мабуть, з усіх найнормальнішими були Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Хоча, дивитись на них через такий значний відрізок історії було легше, адже вже були відомі результати. Можливо, тоді народ теж був не вдоволений владою. Особливо, вони, мабуть, були проти прийняття християнства. Проте, вона уже не пам’ятає точно, треба буде спитати у Києва, він такі речі краще запам’ятовує. Хоча, він був з народження хрещений, Остап ніколи не розумів їх, язичників. Можливо, він уже і не згадає.
Тільки-но Україна задумалась, як з роздумів її вивів дзвінок в двері. Не довго думаючи, вона побігла відчиняти.
На порозі стояв Метью з букетом квітів та якимось пакунком.
- З Днем Народження! Ну, що, я перший?
- Тихіше, дітей побудиш, — посміхнувшись, тихо сказала вона. – Заходь вже.
Канада зайшов і вже тихішим голосом спитав:
- Я, сподіваюсь, тебе не розбудив?
- Ні, я вже давно встала.
Канада опустив голову та почухав потилицю, ніби хотів щось згадати. Ця звичка, разом з емігрантами, таємничим чином передалася йому від України. Нарешті, він задав про подарунок.
- Ем, ну...загалом, це тобі, — сказав він, вручивши їй букет з пакунком.
- Дякую, — з посмішкою сказала Софія.
Метью ніяково посміхнувся. Він цілу промову підготував, поки їхав сюди, а зараз не міг сказати нічого нормального. Як завжди, все йде не так, як він планував.
- Давно ми з тобою не бачилися, — нарешті порушила тишу Софія.
- Ага. В останній раз я тебе бачив 1 липня, але тоді ми не встигли навіть нормально поговорити.
Україна зітхнула та сіла на тумбочку.
- Щось не так? – занепокоєно спитав Канада.
- Розумієш, — Софія ще раз зітхнула, — ця політика псує навіть гарні моменти в житті. От наприклад, ми з тобою: колись ми бачились кожен день, а тепер не можемо навіть на свята нормально поговорити.
- Ми ж тоді жили разом, — сказав Канада, — і я не бачу тут ніякого відношення до політики.
- Як не бачиш? Я ж не маю часу на те, щоб зустрітися з тобою через те, що зайнята проблемами в своїй країні.
Вона подивилась в очі Вільямсу і продовжила.
- Ще й ці ідіоти в керівництві. Не зрозуміло, що вони роблять, для чого і куди діваються гроші. Хоча, ні, це, на жаль, зрозуміло. Влада тільки робить вигляд, що думає про народ, а інколи лінується навіть робити вигляд. Замість того, щоб нарешті об’єднати країну, вони тільки більше сварять моїх дітей. Львів з Харковом вже ніби не брати зовсім.
Софія схрестила руки на грудях, та опустила голову. Ця ситуація в США, суд над Тимошенко, постійні сварки її дітей, все це негативно позначалося на її здоров’ї.
- Мені вже страшно знаходитися поруч з Росією, — продовжувала вона. – Завжди чекаю від нього якогось підступу. Страшно вже повертатися спиною до нього, вже давно втратила я довіру до брата. І все через той проклятий газ. Ох, як би хотілося, щоб не потрібен він був нам, а то одні від нього проблеми.
Вона знову зітхнула.
- От тільки сестру шкода. Боюсь, що скоро опинюся на її місці.
Канада забрав з тумбочки якийсь предмет та підсів до Софії.
- Ти ж так хотіла цієї незалежності...
- Я не відчуваю себе незалежною, — похмуро відповіла вона.
- Софіє, — Метью взяв її за руку, — Що ти з собою зробила? Адже, в деяких країнах все було набагато гірше, але хіба труднощі ламали їх? От, наприклад, Німеччина, адже його роздробленість була гірша за твою, але зараз це ж одна країна. У всіх було погане керівництво і у всіх через це була депресія, але ж треба якось з неї виходити. Україно, хіба всі ці 20 років були поганими: згадай Кличко, ти виграла Евробачення, вам з Польщею доручили Євро 2012 і ти непогано до нього готуєшся. Хіба це погано? Так, в тебе є проблеми, але в кого їх нема? Та і спробуй хоча б намагатися їх якось вирішити! От наприклад, погане керівництво. А чи є серед них гідний кандидат в президенти?
- Ні, — тихо відповіла Черненко, — не впевнена.
- А серед нормальних людей є?
- Є, але вони не хочуть іти в політику. Бояться, що всі їх будуть ненавидіти.
- От бачиш! Проблема не тільки там. Так, встань! Досить скаржитися на свою тяжку долю. Іди й покажи світу, що ти справді „не вмерла”.
Канада й сам не очікував, що може таке сказати. Він – країна, яка завжди піддавалась громадській думці та чий погляд ламався під натиском більшості.
Україна встала і упевненим голосом сказала:
- А ти правий Метью! Треба мені вже щось робити зі своїми проблемами!
Канада був трохи здивований її словами, він і сам не думав, що правий. Він просто сказав те, що думав і виявилося, що його думка для когось важлива.
Схоже, та розмова вплинула не тільки на Україну.

Я дописала останнє речення та стала перечитувати текст. Було 22 серпня 2011 року, до такого важливого для мене 24 числа залишалось два дні. Ноутбук вже нагрів коліна, мишка лежала десь осторонь і я вже зовсім забула про її існування, з двору чулися чиїсь голоси, а я все дивилась в екран. Нарешті, я дочитала та сказала сама до себе:
— Шкода, що це все неправда…

@темы: Hetalia: Axis Powers, фанфікшн, Україна

---

Барикада

Назва:Барикада
Автор:гербарий
Перекладач: Марічка, та що з Києва (Marichka from Kyiv)
Дозвіл автора: Отримано
Фендом:Hetalia: Axis Powers
Персонажі:Східна Україна, Західна Україна
Рейтинг:PG-13
Жанр:Ангст, філософія, POV
Розмір:Драббл
Попередження:ОЖП, ОЧП
Від автора:
Після чергового суперечки (ага, ну куди ж без цього?) на тему того, що Україна повинна уже розділитися на дві частини, мовляв, Захід і Схід погано ладять один з одним (чого я ніколи особливо не помічав, бо чудово спілкуюся з людьми з усіх областей нашої Батьківщини), народилася ідея цього фіку.
P.S.Будь ласка, не влаштовуйте політичних дебатів. :3
Дисклеймер: Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона, а автор фанфіку зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.
Право на розміщення та публікацію: Якщо що, дайте посилання. :3
Статус: закінчений

"Хай кажуть, що ми різні. Хіба то не привід бути разом?"

читати

Мабуть, це наша доля - бути по різні сторони барикад.
Ти, будучи набагато старшим, завжди боровся. Боровся за себе і за мене, боровся проти тих, хто був дорогий і тобі, і мені. Інколи, ми боролись один проти одного і тоді я думала, що моє серце розірветься від болю.
Ти завжди сміявся з мене. Казав, що я повинна була народитись хлопчиком. Дівчина, яка вечорами з киркою лазить по шахтам, а дні просиджує на лекціях в інституті - це, напевно, дивно.Особливо для тебе, який під пастушим плащем ховає зброю, щоб завжди бути готовим до бою.
Ми завжди намагались об'єднатись. Проте, в ті нечасті хвилини, в котрі ми були разом, ти лякав мене. В твоїй посмішці, в гарячкуватому блиску твоїх очей, в міміці, в жестах було щось невловимо польське, та й, інколи, я навіть не розуміла, що ти кажеш. Ти ж морщив ніс, почувши мою мову, а бувало й зовсім робив вигляд, що не чуєш мене. Казав, що я за своїми заводами нічого не бачу, звинувачував в тому, що я пливу за течією, навіть не намагаючись чинити опір. Ми сварилися через дрібниці. Зходились не секунди, щоб знову розлучитися на століття. Ти знову йшов, щоб проливати кров, не боючись при тому втратити свою. За тебе. За мене.
Все скінчилось. Ми разом. І я вірю, що тепер уже назавжди.
І хай інші кажуть, що ми різні. Нехай вони думають, що ми не можемо бути разом. Ну і нехай, часом, ми не розуміємо слів один одного, нехай наші культури схожі, а не ідентичні.
Я люблю тебе, брате. Хіба це не привід узятися за руки?

@темы: Hetalia: Axis Powers, переклад, Україна

---

Замальовка

- Хм, а звідки ти?
- Я з України.
- А, це де?
- Ну, це в східній Європі. Ми межуємо з Польщею, Росією, Молдовою, Румунією, Угорщиною та Словатчинаю.
- Я ніколи про таку не чув.
- Ну, ти напевно знаєш про наших знаменитих письменників: Шевченка, Франка, Ліну Костенко.
- Мені не знайомі ці імена.
- Наша співачка вийграла "Євробачення" 2004 року.
- Я не цікавлюсь таким.
- Але ж ти, мабуть, знаєш про братів Кличків та про нашого відомого футболіста Андрія Шевченка?
- Хм, ні, не чув.
- Тоді тобі мабуть відомо про Померанчеву Революцію, про це повинні були говорити в новинах.
- Я рідко дивлюся новини.
- Ех... Це в нас тоді атомна станція на Чорнобилі бабахнула...
- Круто, так ти з Батьківщини Сталкера!!!

@темы: без теми, Україна

---

"Якщо від кохання стільки болю..." та "Цей голод"

Назва: Якщо від кохання стільки болю...
Автор: Марічка, та що з Києва
Фендом: Hetalia: Axis Powers
Рейтинг: G
Жанри: Експеримент, філософія
Попередження: ООС
Розмір: Драббл
Статус: закінченний
Опис: Всі вони її кохали, а їй залишився лиш біль...
Примітки автора: Всі права на використаний в тексті матеріал належать автору канона, а автор фанфика зобов'язувається не отримувати з данного тексту матеріальний прибуток.

читати далі

— Софіє, я кохаю тебе, — сказав, спалюючи Київ.

— Софіє, я кохаю тебе, — сказав і віддав іншому.

— Софіє, я кохаю тебе, — сказав перед тим, як зрадити.

— Софіє, я кохаю тебе, — сказав, нападаючи на одне з її міст.

— Софіє, я кохаю тебе, — сказав і залишив голодувати.

— Софіє, я кохаю тебе, — сказав, коли бомбардував Київ.

— Софіє, я кохаю тебе, — говорив він, коли використовував в своїх цілях.

— Софіє, я...я...хочу вивчати українську, допоможеш? – сказав, витираючи спітнілі руки об піджак.

Так от, якщо від кохання стільки болю, то може краще просто уроки української мови?

Назва: Цей голод...
Автор: Марічка, та що з Києва
Фендом: Hetalia: Axis Powers
Рейтинг: G
Жанри: Даркфік, POV
Розмір: Драббл
Статус: закінченний
Опис: Голодомор на Україні 1932—1933.
Примітки автора:
Можливо, тут вже зовсім аудиторія, але все одно велике прохання: не потрібно розводити в комментарях чорт-зна-шо.

читати далі

Цей голод... Так дивно. Раніше, за будь-яких обставин я могла дати відсіч, а зараз не можу навіть встати. І ніби війна вже закінчилася, але все одно мені від цього краще не стає. З кожним роком мене все більше використають, я вже просто не можу нічого робити, просто немає сил.
Цей голод... Чому вони не можуть зрозуміти, що ми не хочемо віддавати свою землю? Чому обов'язково вбивати людей? Хіба це правильно? Та й хто вони, ті, хто в усьому винні? Я знаю, і всі знають, але я не хочу в це вірити.
Цей голод... Він забрав останні мої сили. Але є ще ті, кого голод не зміг перемогти. Є ще ті, хто будуть боротися. Є... чи може я себе дурю? Може, мій час вийшов і мені судилося померти тут, в богом забутому, колись багатолюдному, а тепер порожньому, селі, лежачи на підлозі, навіть не маючи сил на те, що б підвестися? Може, я вже мертва? Ні, це все не так. Я жива, хоч і сильно схудла. Жива, і ще буду жити. Я покажу цьому світу, що ще не вмерла Україна, мені б тільки встати...

@темы: Hetalia: Axis Powers, фанфікшн, Хеталія, Україна

---

ficbooc